Поздравляем всех мужчин,
Что служили в армии!
Тех парней, что откосили,
Тоже мы порадуем!
Бывает в людях качество одно,
Оно дано нам или не дано.
Когда строчит в горячке пулемет,
Один лежит, другой бежит вперед.
И так во всем, и всюду и всегда,
Когда на плечи свалится беда,
Когда за горло жизнь тебя возьмет,
Один лежит, другой бежит в перед.
Так пусть в бокале булькает и плещится,
Когда надежно обеспечен тыл!
За доблестных защитников отечества,
В сей славный день вооруженных сил!
Последние мужчины -
Поэзия средь прозы -
Ввергая в изумленье,
Еще нам дарят розы.
Не ведая корысти
И не во имя жеста,
Последние мужчины
Нам уступают место.
И не застольным тостом,
А просто, без причины
Нас греют добрым словом
Последние мужчины...
Чтоб снять пред нами шляпу
И уступить дорогу...
Последние мужчины
Есть в мире, слава богу!
И пусть вокруг немало
Коллег, сограждан славных,
Последние мужчины
Себе не знают равных!
Дай бог им лет предолгих,
Осенних дней и летних!
Последние мужчины -
Друзья не из последних!
Светлы их юбилеи,
Горьки их годовщины.
Все реже рядом с нами
Последние мужчины.
Все резче их морщины,
Безжалостна природа...
Последние мужчины
Из рыцарского рода.
Мужчина - это компас! Это доля.
Мужчина - это нежность! Это - плечи.
И только ОН - его осуществление ...
Мужчина - это детская открытость! Желанье быть СОБОЙ и ненасытность... Мужчина - исполнение капризов. И
Непросто быть Мужчиной в нашем веке,
Спешу поздравить всех мужчин я!
Хочу, чтоб вам всегда везло,
Чужих мужчин я уважаю,
Но, а люблю лишь своего!
Пусть сила духа не иссякнет
Пусть вера в лучшее хранит
Пусть воля ваша не ослабнет
И пусть любовь вас исцелит!
Народ, який не має честі, не матиме і хліба.
Д. Рікардо
Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата!
Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття.
8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням".
Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення.
Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"?
Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості.
Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними…
Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни.
Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими:
1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також).
23 лютого – день радянського дезертира
Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту".
Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було.
При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно.
Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р.
Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве".
А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний.
В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам.
Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення?
Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року.
То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата?
Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади.
Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…).
"Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія
Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України.
"Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151).
Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні.
А ми ж святкуємо в лютому!
Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша…
Так що ж було в лютому?
9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто.
Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого.
Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича".
В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі!
Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян:
Эх, яблучко, сбоку красное.
Что Украине конец –
Дело ясное...
"Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..."
Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору:
"Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий".
Пом’янемо жертв. І героїв!
Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р.
Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки.
Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв.
Що ми знаємо про них?
У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади.
Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького".
Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева…
А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського?
І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках.
А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами?
Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!).
Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою…
…На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї:
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу —
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стяга.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.
Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!
І – за нашу честь! Слава героям!!!
Олег Надоша, Володимир Гонський
... повода выпить, но с 2014-го позвонивших к нам с поздравлениями вежливо посылаем куда подальше, поясняя причины.
Простите, вы собираетесь праздновать день рождения армии противника? На том основании, что когда-то давали присягу несуществующему сейчас государству?
Приднестровье, Карабах, Чечня, Абхазия, Осетия, Грузия, Украина...
Празднуем День оккупантов Крыма? День сепаратистов Донбасса? День защитника Сирийского Отечества?
У меня половина мужской линии профессиональные военные, дед и родной дядя - полковники СА, многие мои друзья - офицеры, прошедшие и Афган в том числе.
Это не наш праздник. 9 мая - наш, а 23 февраля - не наш. Нельзя отмечать его вместе с бандитами и убийцами. Забудьте об одеколоне "Красная Москва" и пене для бритья, которые вам дарили когда-то в этот день женщины. У вас есть Отечество, которое надо защищать и оно называется не СССР, не Россия, а Украина. Если в этом пункте возникает непонимание, то вы ошиблись страной. Вам на Север.
(Ян Валетов, бизнесмен, писатель, блогер. Из публикации в блоге)
Я начну издалека, чтобы всех запутать, и чтобы никто не понял, что я вообще хотела сказать и рассказать, и какими извилистыми путями блуждают мои мысли. И чтобы к концу все забыли, с чего я начала, да.
Сегодня на работе я выполняла очень важную общественную функцию и играла роль. Роль самой себя. Это к 23-му февраля наша фирма своих родных мужчин «поздравлям-с». И по традиции делают ролик типа «фильма, документально-художественная, в главных ролях те сотрудники, кто не сумел убежать от организатора и оператора». Фильму эту, под всеобщее веселье и громовой хохот благодарных зрителей, демонстрируют во время праздничного утренника, оно же носит кодовое название «Общее собрание, посвященное поеданию торта в честь…» Моя роль была маленькая: я заходила в холл, здоровалась с охранниками, брала бэйдж, и - вверх по лестнице, на рабочее место. Типа, я прихожу на работу. Потом в обратном порядке: спускаюсь с лестницы, отдаю бэйдж охране, типа ухожу домой. Я такая была не одна, нас было четыре женщины/девушки. Ну, по ходу пьесы надо было еще чего-то там изображать, но это уже не важно. Что там из этого всего смонтирует режиссер - это уж знает только она сама и Господь Бог. На «утреннике» посмотрю. Лишь бы было весело и смешно.
После всей этой беготни «крыльцо-холл-лесница-и обратно», я подслушала задорную фразу коллеги: «Девочки, а вы знаете, что как 23-е февраля встретите, так 8-е марта и проведёте?» Таки да! Девочки! Будьте особо внимательны к мужчинам в этот день: ежели что не так, они вам потом отомстят! И не далее, чем через две недели. А лично у меня в кабинете на двух «девочек» - два «мальчика». Я и призадумалась. А тут еще и дровишек подкинули в мой костёр раздумий. Нет, мне, конечно, и в страшном сне не увидеть, а наяву не представить, как я дарю С. трусы! Зашибись! Мне же в голову приходят или стринги типа «слоник с хоботом» на самом интересном мужском месте, или «семейные» труселя в весёленькие красненькие «сердечки». Нет-нет-нет, и еще раз нет! Оставим эти фривольные мысли! Мне же с ними (не с трусами, а с коллегами!) еще работать и работать.
И вот в связи с этимИ припомнилась мне школа. И самый большой мой облом на восьмое марта. Вышла такая фигня: когда девочки делили мальчиков путём жеребьёвки (это не то, что вы подумали, циничные развратные извращенцы!), ну, когда распределяли, кто кому будет дарить подарки, я в школе присутствовала. И даже получила своего мальчика. Но потом заболела. Тобишь, деньги на подарок мальчику я не сдала, и добрая тётя из родительского комитета с радостью мальчика об этом оповестила. Это вместо подарка на 23-е февраля. Нет чтоб подарить этот грёбанный подарок без меня, и слупить с меня деньгУ позже, когда я выйду с больничного! Логично? Как по-моему, то логично. Всё равно она ведь всем мальчикам в классе покупала, одной хренюшкой больше, одной меньше. Да и не делась бы я никуда от родительского комитета в лице этой тетёньки. Но наверное, для неё это было выше разумения, понимания, совести, или чего-то там. Я уж не знаю, как там у неё с душой дело обстояло, мне и тогда и сейчас страшно об этом думать. В итоге мальчик остался без подарка. Печально. И в ответ он не сдал денег на подарок мне. О чём со злорадством та же добрая тётенька мне и сообщила 7-го марта, когда без подарка осталась уже я. Я не знаю, что тогда получили мальчики в подарок на свой праздник (не присутствовала, не принимала, не участвовала), а вот всем девочкам подарили пластмассовые белые шкатулки для рукоделия. Типа, там отделения для ниток, для иголок, для портновского метра… И посрать мне было на ту уродскую шкатулку... Хм, попробую выразиться по-другому. Скажем так: в те времена товары народного потребления не могли похвастаться красотой и изяществом. А дешевая «ширпотребовская» шкатулочка так и вовсе являла собой вопиющий пример безвкусицы. Но ведь не в том суть. Суть в том, что моя вера в доброе, разумное, человечное и благородное была в тот день попрана и расшатана, как тот деревенский тын, под которым нашел свой ночлег пьяный Ромка-Ромео, который так и не дошел до своей Одарки… тьфу ты! – Юльки! И что обидно, попрана посредством этой дешёвенькой шкатулочки. Ну да ладно, не будем отвлекаться на лирику.
А потом было еще одно 23-е февраля, кажись, уже в 10-м классе. Когда мы с подружкой после школы объезжали все универсамы и пытались найти что-то приемлемое для мальчиков, в пределах сданной девочками суммы денег. И это в эпоху дефицита! В итоге купили то, что вроде уже и не одеколон, но еще и не парфюм. Ну уж что нашли, и на том спасибо! И как нам катастрофически не хватило денег на цветы для учителей-мужчин, и мы доложили свои. А остальным девчонкам так и не признались. Не знаю, почему. Ну а как было обделить цветами «трудовика», которого мы знали с первого класса? - добрейшей души человек, бывший военный? И уж совершенно невозможно было обделить букетиком из трёх гвоздик учителя по НВП, подполковника-танкиста, который прошел Афган, и веселил весь класс своим армейским юмором. Помнится, когда мы изучали АК, вызвал он мальчика к доске и попросил рассказать про отъемную крышку со ствола (ой, мальчики-военные, простите, ну не помню я точно, как та железяка называется! Уж столько лет прошло). Пацан замялся и начал: «Ну… там находится такая дырка…» На что наш «полкан» сказал: «ДЫРКА будет у жены. А здесь – ОТВЕРСТИЕ». Невинная, казалось бы шутка. Это сейчас весь класс ржал бы, как подорванный. А тогда тишина упала мертвая, потому что те, кто не понял, молчали; а те, кто понял, боялись себя выдать. Девочки низко опустили головы к парте и спрятали лица за чёлками, прядями волос и покраснели. Наконец-то кто-то из пацанов не выдержал, заржал и разрядил обстановку. А еще этот дядечка мягко подкалывал девочек по поводу маникюра при разборке-сборке того же автомата. Не, клёвый мужик, душевный, не могли мы его без цветов оставить.
От такие дела. Не знаю уж, как у вас принято, и что вы дарите своим родным, что – знакомым мужчинам, а что – коллегам (если дарите вообще). Лично я нахожусь в растерянности и затруднении по поводу коллег. Навык потеряла, что ли?
И вот жутко мучает любопытство: ЧТО?! НУ ЧТО хотят мужчины от этого праздника?! Каких подарков? Какого поведения от женщины? Ну что вам такого сделать, дорогие мужчины, чтоб восьмого марта не было мучительно больно за бесцельно истрёпанные в поисках подарков, наши нервы и «шпильки»? Чем вас побаловать и просто порадовать? Нет, вы поймите меня правильно! Я мужчин люблю! И порадовать тоже хочу. Иначе, разве согласилась бы я бегать в полном боекомплекте (дубленка-шарф под нос-шапка до бровей-рюкзак-и весёлая морда лица) перед объективом камеры?
И девчонкам (мальчики, не подсматривайте!): Любите своих мужчин. Цените. И не только 23-го февраля.
