Прочитано на http://www.pravmir.ru/cerkov-i-pustota/ От Логоса к игре

Оглядываясь на последние 20 с лишним лет, мы понимаем, что мир сильно изменился и продолжает катастрофически быстро меняться. Есть вещи,  которые уже трудно повернуть вспять или поставить на их прежние места.

Но мир меняется не последние 20 лет, — мир меняется давно; наверное, прошлое столетие стало кардинальным в изменении картины мира. В первую очередь этому способствовали колоссальные войны и революции. Но самая главная революция, которая за это время произошла, — это революция общественного сознания, затронувшая всё человечество, и культурное, и даже не совсем цивилизованное. Так или иначе этот сдвиг касается и нас, православных христиан.

Что случилось? Что происходит в последнее время? Переоценивается жизнь как таковая, и более всего теряет ценность сам человек — и в своих собственных глазах, и в общественном сознании; человек как личность, человек-индивидуум, человек как образ и подобие Божие обесценивается.  Параллельно происходит и ещё один процесс, связанный с этим очень серьёзно, — всё обессмысливается. Предаётся забвению то, чем осознавало себя человечество благодаря приходу Христа в мир.

Мир был осмыслен, потому что в мир пришло Слово Божие, Божественный Логос. Слово стало плотью, и Оно стало главенствовать в человеческом обществе; Евангелие сформировало человеческое сознание последних двух тысячелетий. Христианство осмыслило человеческое существование на Земле, подняло ценность человека на невообразимую высоту, которой до этого не было никогда в мире. И эту ценность человека и человечества отражала  культура во всех её проявлениях.

Сейчас же происходит обратный процесс, он катастрофически, обвально идёт вниз. Человек потерял веру, а значит, и смысл, и всякую ценность, потому что если человек не связан с Богом, то он ровно ничего не стоит. В этом случае человек — это только механизм, только инструмент или винтик, работающий в общей машине ради определённых благ.

Знание заменяется информацией. Культура познания, культура жизни, в которой человек пытается выражать самые глубокие и серьёзные смыслы, полностью подменяется культурой игры, культурой развлечений. И то, что происходит сейчас, есть пришествие пустоты в мир.

Казалось бы, Церковь — это место, которое хранит смыслы, которое взращивает и оберегает культуру смысла. На пороге Церкви должно кончаться безумие, в котором пребывает современный мир. Но современное христианство оказалось настолько заражённым, подвластным и уже воспитанным в этой культуре распада, что и мы, приходя в Церковь (а мы же в основном христиане новые, недавние, а не традиционно воспринявшие для себя христианство как плоть и кровь), несём в себе следы этой всеобщей опустошённости. Происходит потеря ценностей, потеря смыслов, и в этом процессе на место смысла встаёт некая схема. Христианство: жизнь или схема?

Приходя в Церковь и становясь христианами, мы часто идём по очень  простому и лёгкому пути, не осознавая, не вычленяя, не осмысливая до  конца то, что с нами происходит. Бывает так, что на вопрос “Почему мы христиане? Почему мы православные? Что для нас значит верить в Бога?” мы не можем ничего толком сказать. Это только знак того, что мы не приучены во всём искать смысл, отвечать за каждое слово. Мы уже в каком-то смысле продукты пустоты, продукты бессмыслицы.

Скажем, многие из нас жили в советское время — время, когда смыслы  были затемнены, оболганы и изуродованы; очень многие настоящие смыслы  уходили, прятались, а вместо них подавалась ложь, иллюзия, фальшивка.  Всё это сейчас очень востребовано, как ни странно, — оказалось, что даже ценности советского общества были более осмысленны, чем то, ради чего  люди живут сейчас. Парадокс, но тем не менее это так.

Мы не приучили себя задавать вопросов и искать правильных ответов; мы привыкли пользоваться готовеньким, тем, что нам предлагают, и принимать это легко и просто, не оценивая и не осмысляя. Когда мы приходим в Церковь, с нами из-за этого начинают происходить неприятные вещи. Мы не  утруждаем себя поиском смыслов нашей духовной жизни, значения наших  поступков, нашей молитвы, нашего участия в Евхаристии, в богослужении,  нашего участия в жизни церковной и приходской.

Мы ищем схему, и последствия этого бывают страшными и  катастрофическими — особенно когда дело касается воспитания наших детей в вере. Мы, оказывается, не веру им передаём, а передаём уже схему. То,  что было живым для нас, взрослых людей, пришедших в Церковь с багажом  определённого жизненного опыта, пройдя какой-то путь осознания,  понимания самого себя и даже покаяния (ведь покаяние есть один из  глубочайших моментов именно осмысления своей жизни в Боге, и именно  покаяние даёт человеку возможность по-настоящему себя увидеть, осознать, осмыслить, оценить), — всё это “на выходе”, то есть при попытке передать наш опыт следующему поколению, часто оказывается мёртвым.

Когда мы переходим к тому, чтобы что-то передать другому, мы это делаем в виде некоей схемы, и… часто очень неудачной. Скажем, придя к Богу в моменты осмысленные и осознанные, мы потом всё очень быстро превращаем сами для себя в лёгкий путь, то есть в схему. Например, исповедь, которая для многих превратилась именно в такую схему. И вот, мы читаем книги с бесконечным перечислением грехов, составляем списки грехов, как будто заполняем квитанцию в прачечную, стараемся, чтобы эти  грехи были как можно подробнее перечислены и высказаны священнику,  превращаем саму исповедь в пропуск к причастию: то есть вместо покаяния  формируем схему, забывая о главном — о смысле покаяния. Когда дело  касается молитвы, мы запираем молитву только в молитвенное правило и не осознаём — почему оно такое? Почему оно состоит из этих молитв? Зачем нам их читать? Что значит три канона? Что значит то или иное  слово? Часто мы читаем слова, смысл которых не понимаем. Например,  каждый вечер мы каемся в мшелоимстве, но что это такое, подавляющее большинство не знает, и самое горькое — не утруждает себя тем, чтобы это узнать. Это один из маленьких примеров.

Между “можно” и “нельзя”

За каждое праздное слово, говорит нам Евангелие, мы дадим ответ на Страшном суде, в нашей жизни не должно быть пустоты. Наша религиозная  жизнь, наше Православие, к сожалению, часто строится на этих двух  названных параметрах, но к жизни в Боге это никакого отношения не имеет, хотя часто становится доминантой жизни христианина. Такое представление о христианстве — когда почти ничего нельзя — складывается у наших детей. Эта схема приходит вместо духовной жизни, вместо любви, вместо живого отношения человека и Бога. Это становится главным вопросом поста — что постом можно, что постом нельзя. Разве же в этом смысл поста?

Если мы зададимся этим вопросом, то отбросим раз и навсегда эту схему “можно-нельзя” и не будем мучить батюшку на исповеди тем, что “я в какой-то день был в гостях и съел кусочек рыбы”, “мне  пришлось выпить глоточек вина”, “мне пришлось то сделать”… Какое это  имеет отношение к посту? Пост — это не когда “можно-нельзя”. Пост — это  путь твоей борьбы с грехом прежде всего, путь преодоления себя, путь  победы над самим собой.

А всё остальное — это средства, какими ты пользуешься. Вот тебе  удобнее сейчас этим средством воспользоваться, или другим, или тем,  который предлагает Церковь в своём Уставе. Но мы должны понять, что Устав — это тоже схема. Любая схема, не наполненная содержанием и смыслом, калечит человека, препятствует его духовному росту, как то же  молитвенное правило может человеку помогать, а может его калечить.

Святитель Игнатий (Брянчанинов) пишет, что нельзя быть рабом  молитвенного правила, потому что не человек для правила, а правило для  человека, для помощи человеку. Если мы загоняем духовную жизнь в схему, не осмысляя её, это, конечно, может сильно искалечить нашу душу. Ведь  когда писался устав о посте в монастырях Феодора Студита, Саввы  Освященного в Иерусалиме — 1000 лет назад или больше — этот устав никак не мог учитывать, что в наше время будет телевизор, компьютер, информационные технологии, реклама, рок- и поп-музыка и так далее. Монахи составляли этот устав для себя, для жизни внутри монастыря. И поэтому он не охватывает тех сфер жизни, в которых мы сейчас живём. Было бы странно, исполняя устав, в среду и пятницу отказываться от растительного масла, но включать сериал “Моя какая-то няня” или что-то  ещё, потому что об этом не написано. Воспитание как осмысление жизни семьи…

Когда мы начинаем воспитывать наших детей в Православии, мы опять ищем для себя удобные схемы. Что правильно? что неправильно? Какую бы  нам схему найти, чтобы заработало, чтобы стало всё по-нашему, по-православному? Чтобы у нас было не просто воспитание, а —  православное воспитание, не просто образование, а православное  образование. Где эта схема, дайте нам её!

Конечно, жадно ищущий находит эти схемы, бывает, что и такие, которые способны вообще изуродовать человеческую жизнь. Недавно к нам в  гимназию приходили люди из общества “Православные роды”. Они утверждают, что православная женщина не может делать кесарево сечение или пользоваться обезболиванием во время родов. Почему?

А потому что, оказывается, “в муках должны рожать, а если не мучаешься, то плохо — ребёнок родится без совести”. В этом обществе  распространены идеи священника Анатолия Гармаева. Его книги о семейном православном воспитании полны подобных схем и поэтому необыкновенно  популярны. А вообще-то от этого становится страшно. Вот, например, он  говорит, что православная семья начинается с седьмого ребёнка, “семь-я”. Выходит, что если в семье нет семи детей — то это не православная  семья.

Перечислять такие вещи можно очень долго — много подобных позиций заявлены как православные. Я, например, считаю, что очень странно и опасно возводить многодетность в обязанность православной семьи. Нигде вСвященном Писании, нигде в Священном Предании не сказано о том, что многодетность — это обязанность христиан. Ничего подобного нет. Конечно, это хорошо, когда семья многодетная. Но не у всех есть силы и здоровье на многодетность. И когда уважаемые священники говорят со всех сторон, что мы должны спасать Россию и демографическую ситуацию исправлять — это не так, ничего мы никому не должны, демография — это забота  государства. Церковь не обязана заниматься увеличением рождаемости  населения России.

Задача Церкви — приводить людей ко спасению. Все люди разные и все семьи разные, не может быть пост для всех один и тот же, не может быть  молитва для всех одинакова, не может быть и многодетность для всех одинакова. У всех разные возможности, силы и устроение. Мы видим, что  семья Иоанна Крестителя была немногодетной, семья Богородицы тоже, и тем не менее мы восхваляем их родителей…

Я это говорю к тому, чтобы мы, родители, задумались о том, что мы вкладываем в понятие православного воспитания. Не идём ли мы по лёгкому  пути, не ищем ли схем, когда мечтаем создать некий образ мифологической  православной семьи. Мы заставляем ребёнка молиться, учим его  молитвенному правилу — но он не знает смысла молитвы “Отче наш”, что  такое “сущий на небесех”, что такое “хлеб наш насущный даждь нам днесь”…

Или бывает хуже — ребёнку с семилетнего или десятилетнего возраста  прививается вычитка правила, утренних и вечерних молитв, без всякого осознания и даже сокращения. Когда он станет подростком, он всё это — и Церковь, и молитвы — отставит в сторону, потому что ребёнок не может жить в непонимании и во лжи. Когда о вере ему говорят, что это ценно и нужно, не объясняя, почему — он чувствует, что это подмена, ложь, раз в этом нет никакого смысла.

Так бывает очень часто. Ребёнок всё время в Церковь ходил, причащался каждую неделю, и вдруг! Ему 15 лет, и он этого больше не хочет. Но как  же он захочет, если для него всё это было абсолютно бессмысленно, он не понимал, зачем всё это. Это касается детской молитвы, поста для детей…

А ведь ребёнок сам может определять — конечно, не без помощи взрослых — как ему молиться и в чём во время поста он может себе отказать. Интересно, что в нашем обиходном православном языке сложились такие  устойчивые выражения: правила мы вычитываем, а службу мы выстаиваем.

… и окружающей её культуры

Включим телевизор. Смотрит ребёнок его или нет — там действительно  идёт массовая бессмыслица, хороших фильмов практически нет, идут сериалы — апофеоз бессмысленности, погружающий людей в пустоту как в некий наркотик. Всем надо почему-то расслабиться, всем надо от чего-то уйти. Включаешь пустоту — и эта пустота заполняет твой ум, заполняет пространство твоей семьи, твоей квартиры. Пустота непрестанно идёт из  эфира. Ребёнок, хочет он этого или не хочет, ощущает это вокруг себя и принимает. Соответственно он начинает и вести себя. В православной школе мы видим, что дети себя ведут так, как, очевидно, родители их не учили. Может быть, потому что телевизор включён, и дети на уровне подсознания  принимают в себя определённые манеры, выражения? “Ну ты задолбал меня”, — говорит ребёнок во втором классе, обращаясь к учителю. Они не чувствуют, что это что-то неприличное, а воспринимают как норму.

Что можно этому противопоставить? Чем ребёнка можно от всего этого оградить? Ну конечно, по возможности не включать телевизор. Если он всё  же включается, ребёнок должен смотреть что-то осмысленное, правильное, серьёзное — на его уровне, конечно, но тем не менее. И вообще мы должны к своей жизни отнестись как-то серьёзнее — мы не должны её  обессмысливать, обесценивать. Наоборот, её нужно наполнять содержанием — в том числе жизнь наших детей. Она наполняется, конечно, прежде всего  через воспитание ребёнка в настоящей классической культуре.

Одно время (сейчас, может быть, этот неофитский запал несколько  ослаб), в конце 80-х — начале 90-х были такие настроения, что вообще всё светское, всё нецерковное отвергалось и “сбрасывалось с церковного  корабля” куда-нибудь подальше. И — только церковное; детям сказок не  читать, потому что там про волшебство и колдунов, про фей — а феи это  почти экстрасенсы, и так далее. Мы проходили всё это.

Я помню, была статья в одном православном журнале, где мама писала о  дочери, которая за сочинение на тему “Что бы я сделал, если бы был  волшебником?” получила двойку. Мама возмущалась, что школа безбожная, а её дочь написала: “Я не хочу быть волшебником, все волшебники колдуны, а колдуны все против Бога” и тому подобное. Что обычно дети пишут в таких сочинениях? “Если б я был волшебником, я бы сделал так, чтоб никогда не было войны… чтобы моя мама не болела… чтобы моя бабушка не умерла”… Вот чего дети хотят, когда они бывают волшебниками. Они хотят самого  лучшего, они хотят быть на самом деле чудотворцами. Они чуда хотят. А мы вот так приходим и — “нельзя!”. И нет ничего.

Это симптоматика того времени, которая потом выродилась в  определённые схемы. “У нас должна быть православная литература”. Появилась! И покупают родители эти книги про православных белочек и православных жучочков… Так это же кошмар! Андерсена уже не существует, а существуют эти современные “ужасы”, которыми пичкают наших детей —  абсолютно бездарные, низкосортные, лживые… Такие же книги читают и  взрослые — покупают Юлию Вознесенскую, такую же низкопробную,  мифологическую, абсолютно недуховную литературу. Обычное фэнтези нельзя читать, а православное, значит, можно? Суть-то одна и та же.

Вместо того, чтобы воспитывать ребёнка на настоящей культуре, на  настоящей музыке, на настоящей литературе, на хороших фильмах — “нам  дайте наше, православное”. Не надо “на­шего” — такого; это не православное, это псевдоправославное, больное, то, что выросло из схемы. Но захотели — получили. Это ответ на востребованность всего низкосортного. Но это не есть истина, это не культура, это не смыслы, о  которых я говорил. И поэтому если мы хотим, чтобы наши дети не  обращались так к учителю — “задолбал” — то давайте перед сном им читать  хорошую литературу, не подменять сказки житиями святых.

В противном случае они к житиям будут относиться как к сказкам…  Конечно, жития — в определённом смысле “икона”, которая отражает  духовную реальность, хотя не является портретом и пользуется  символичными изобразительными средствами; жития несут некие  стилистические особенности. Но всё-таки это не сказка, а душа ребёнка в  сказке очень нуждается. Она нуждается в символическом осмыслении добра и зла — через сказку, через притчу, через хороший рассказ, через хорошую, доступную ему литературу. Мы же всё это сами читали — почему же мы не  хотим дать этого нашим детям? Надо подбирать фильмотеки для детей, чтобы показывать им хорошие старинные фильмы. Всё надо делать со смыслом,  тогда всё станет на свои места.

Протоиерей Алексий Уминский

http://blog.i.ua/community/662/204032/

                                                                                  (картина неперевершеного Wayne Barlowe)

Мабуть, даються взнаки святкові мракобєсія навколо святкування річниці хрещення Київської Русі. Отже, сниться мені сьогодні:
Ніби збираюся з’їздити на кілька днів до Москви. Розглядаю варіанти у кого там зупинитися. Одна з можливостей – якась бабця, релігійна поетеса із непоганими текстами. Ми познайомились через альманах одного мого друга й вона пропонує завітати до неї. Я погоджуюсь – і…
І потрапляю у лігво православної фанатки, яка схибнута на темі перебування серед людей Диявола. У бабці є небога. Й тільки я зайшов у їхню домівку, як вони сіли по обидва боки від мене і почали читати мені книгу, де оповідалися якісь ледь не середньовічні рецепти розпізнавання і вигнання Сатани. Я з ввічливості не міг втекти від них і був змушений удавати зацікавленість. Раптом вони згадали про одну вітрянку, котру вони якраз позбавляли від присутності нечистого – в сусідній кімнаті на якихось дошках занурених у святу воду лежала виснажена жінка, якій час від часу крапельницею вводили святу воду ще й у вену. Виглядала вона вкрай погано і мені здавалося, що вона вже не жилець. Й вже почав міркувати як втекти звідти і повідомити міліцію, але схаменувся – це ж йобана Росія, тут менти ще скаженіші ніж у нас. А раптом вони ще у змові з цією бабою? І поки я мучився сумнівами – прийшов батюшка (приятель бабці) і я зрозумів – із цим дядькою справитись мені буде не так легко, як із двома божевільними жінками…
Коротше – отакі жахи мені сняться зараз…

Олесь Барліг 

http://oles-barlig.livejournal.com/422110.html                                                  

Декілька місяців назад я в своїй спальні замінив шпалери. Там зображена Венеція. Так якби намальована олівцем. Ну і потім, коли я вже закінчив ремонт, мені захотілося зняти свого серебряного хрестика. Чомусь новий інтер'єр моєї спальні до цього спонукав. Спочатку я його на ніч знімав. Потім вдягав зранку. Потім знову знімав, бо відчував якесь таке полегшення і свободу. Врешті настав такий момент, коли я його зняв і більше не одягнув. Ісус же не говорив носіть хрести як довбодятли.... Мабуть віра у всевишнього всетаки передбачає бути собою, відчувати теперішній момент, свободу від цих догм і шаблонів. Недавно я подивився фільм "Агора" , в якому жінку-філософа Гіпатію (3-4 ст.н.е) із Олександрії розтерзали християни, за те що вона не хотіла підкорюватися чи підлаштовуватися під них, бо була язичницею. Я хочу сказати, що те що проповідував Ісус Христос перетворили у засоби для керування суспільною думкою та людьми. Прикриваючись його ім'ям і постаттю виробили стереотипи для керування людьми, щоб отупляти їх, закрити очі, перетворити їх на слухняне стадо...
Доречі якось треба побувати у Венеції. Цікаве місто.

У тридцять три Ісуса розп’яли.

У тридцять третьому розп’яли Україну.

Чи назове хтось час – Коли?

Людиною! вважатимуть людину.

Не вистачило двох тисячоліть

Щоб набулись цивілізації ознаки.

Людське життя на фоні Світу – мить.

Голодомори, війни, драки.

За кого? ліг на хрест Ісус –

Людину мав він намір врятувати,

Щоб менш було в майбутньому Іуд

І не було у Світі зради.

А ми толочем у світи шляхи,

Шукаємо свого під сонцем місця.

Чи будемо колись не вороги?

Чи опануємо ми Світ цей?

День Стрітення Господнього - 15 лютого за новим стилем - одне з найбільших свят Православної Церкви. Цього дня не «зима з весною зустрічається» (як каже повір'я), а відзначається одна з ключових подій в історії взаємин Бога й людини: Богодитину, принесену на 40-й день після народження в ієрусалимський храм, зустрічає праведний Симеон. У цій події Церква вбачає зустріч двох Завітів: на зміну Старому Завіту, який персоніфікує старець Симеон, приходить Завіт Новий, що дасть людям втілений Месія-Христос.

Прийшов час, якого людство очікувало не одне тисячоліття. У світ з'явився Той, Хто стане переможцем гріха та смерті, Хто відкриє всім народам шлях у Царство Боже й шукатиме кожну зниклу вівцю... Прозріваючи це, праведний Симеон, взявши Ісуса на руки, вимовив: «Нині відпускаєш Ти раба Свого, Владико, по слову Своєму, з миром, тому що бачили очі мої порятунок Твій, який Ти підготував для всіх народів: світло в одкровення язичникам і славу народу Твого, Ізраїлю».

Симеон побачив Христа - і тепер може з миром «відійти до праотців», тобто померти, щоб зійти в похмурий шеол, де знаходяться всі покійні, очікуючи звільнення. І Симеон принесе їм радісну звістку: «Чекати залишилося недовго, тому що я на своїх руках тримав Того, Хто зруйнує пекло».

Церква співає в цей день: «Давній днями, який дав у давнину Закон на Синаї Мойсею, нині бачимо як Дитину; і Закон виконуючи, як Творець Закону, за Законом у Храм приноситься й старцю вручається». Той Самий Бог, Який говорив на Синаї з Мойсеєм та встановив іудейський Закон, тепер приноситься в храм як дитина, виконуючи цей же Закон. У словах пісні втілюється церковне вчення про те, що за всіх часів Бог спілкувався з людством в особі Сина. Тому, зокрема, неправомірно зображувати на іконах Бога Отця, Якого ніхто й ніколи не бачив. «Давній днями», тобто старець, у вигляді якого Бог являвся деяким пророкам до втілення Христа, - це той Самий Син Божий.

У день Стрітення Господнього в церквах, за традицією, освячуються свічки. Традиція ця походить зі стародавнього звичаю влаштовувати в день Стрітення хід містом із запаленими світильниками (на зразок хресного ходу). Потім з'явилося повір'я, що ці свічки охороняють житло від удару блискавки. Насправді ж у молитвах на освячення свічок на Стрітення Господа Бога прохають про те, щоб, як запалені свічки своїм світлом розганяли нічний морок, так і наші душі, просвічені Духом Святим, уникали гріховної тьми (сліпоти).

Стрітенська свічка важлива як символ просвіченості серця Духом Святим, а якщо цього немає й свічка сприймається просто як обряд або традиція, то вона втрачає свій зміст і перетворюється на язичницький магізм.

На Стрітення також відзначається день православної молоді. Чому саме цього дня? Складно сказати, але, на мою думку,  цей день обрано невипадково. Молодість - це час, коли в житті людини зазвичай відбуваються найважливіші зустрічі: своєї «половинки», з якої розділиш радості й біди подальшого життя, вірних друзів. Це час зустрічей, що визначають життєвий шлях і закладають у нашому серці зерно життя вічного. Молодість - час, сповнений спокус, але й благодатний також!

Зі святом Вас, друзі! Нехай у кожного з нас у житті буде більше істинних, справжніх зустрічей - «стрітень» - один з одним і з Богом.

Священик Андрій Дудченко http://orthodoxy.org.ua/uk/redaktsiyna_kolonka/2008/02/14/711.html

  День Святого Валентина (Валентинів день, День Закоханих) — відзначається в деяких культурах 14 лютого.
Романтична легенда про Святого Валентина
Християнського проповідника Валентина посадили в римську в'язницю за віру і невдовзі засудили до страти. Сидячи під вартою, Валентин закохався у сліпу дівчину, дочку в'язничного наглядача. Користуючись своїми медичними знаннями, він зцілив її від сліпоти.
За іншою версією, сліпа дочка тюремника сама закохалася у Валентина. Той як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її почуття, але в ніч перед стратою (ніч проти 14 лютого) прислав їй зворушливий лист, який підписав «Твій Валентин».
У пам'ять про це тепер у День Святого Валентина заведено дарувати одне одному «валентинки» — вітальні листівки у вигляді сердечок, з добрими побажаннями, словами кохання, пропозиціями руки та серця чи просто жартами, які не підписують, і той, хто отримує, повинен сам здогадатися, від кого вони..
Також у цей день дарують коханим квіти (найчастіше троянди — символи кохання), цукерки-сердечка, інші сувеніри у вигляді сердечок, купідончиків, пташок, що цілуються.
Історично-релігійне підґрунтя
Святий Валентин
За церковною легендою, християнський священик (за деякими версіями, єпископ) Валентин жив у римському місті Терні за часів імператора Клавдія II Готського (III ст. від Р. Х.). Є відомості, що, поруч з основним покликанням, Валентин займався природничими науками та медициною.
Войовничий імператор Клавдій нібито вважав, що сім'я заважає солдатам воювати за імперію і видав едикт, яким забороняв воїнам одружуватися. Валентин, незважаючи на цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це наприкінці 269 року його заарештували, перевезли до Риму й ув'язнили під охороною офіцера, прийомна донька якого була сліпою. Священик оздоровив її, а опісля навернув до християнства батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого 273 року.
496 року Папа Римський Геласіус оголосив 13 лютого днем Святого Валентина. Але широкої популярності в Західній Європі це свято набуло з XIII століття. В США його відзначають з 1777 року.
Втім, у Римсько-Католицькій Церкві св. Валентин офіційно вважається не покровителем закоханих, а покровителем людей, які страждають на нервові захворювання (ікони часто зображують Валентина в одязі священика або єпископа, який оздоровлює юнака від епілепсії). За церковними переказами, на могилі св. Валентина один юнак, хворий на епілепсію, довго молився — і видужав.
А загалом у римо-католиків є 16 Святих Валентинів і дві Святих Валентини. Але пам'ять жодного з них 14 лютого не вшановують. Натомість цього дня католики римського обряду відзначають День Святих Кирила та Мефодія, яких Папа Римський Іван II проголосив святими покровителями Європи.
У давні часи природні чинники та події позначалися не календарною датою, а приурочувались до святого, якого в той день вшановувала Церква (наприклад, на Спаса достигають яблука тощо). Відповідно, на час, коли відзначають день св. Валентина, припадає період парування птахів. Це й призвело до звичаю, що днем пізніше молоді люди шукали собі пару — дівчина вибирала собі хлопця, а той у відповідь обдаровував її, наслідуючи лицарські звичаї.
Крім того, вважається, що День Святого Валентина збігся з давньоримською традицією ворожіння під час новорічних святкувань (за римським календарем, новий рік починався саме в середині лютого).
Як День Святого Валентина відзначають у різних країнах
Валентинів день в Англії та Шотландії в старовину супроводжувався таким звичаєм. Молоді люди клали до урни відповідну їхньому числу кількість квитків, з позначеними на них іменами молодих дівчат; потім кожен виймав один такий квиток. Дівчина, ім'я котрої діставалось таким чином молодій людині, ставала на наступний рік його «Валентиною», а він — її «Валентином». Це передбачало на цілий рік відносини між молодими людьми, подібні до тих, що, за описом середньовічних романів, були між лицарем та його «дамою серця» (скрізь супроводжував її, складав їй сонети, грав на лютні тощо). Про цей звичай згадує у своїй знаменитій пісні шекспірівська Офелія. Ймовірно, він є ще дохристиянського походження.
Ще донині Валентинів день в Шотландії та Англії дає молоді привід для різноманітних жартів та розваг. Наприклад, в Англії існувало повір'я, за яким перший мужчина, що його зустрічала дівчина 14 лютого, повинен був стати її Валентином — хоче вона цього чи ні. Але дівчата знайшли вихід із ситуації: цього дня вони гуляли з зав'язаними очима.
Італійці у День Святого Валентина вважають своїм обов'язком дарувати коханим солодощі. В Італії цей день так і називають — «солодкий».
Французи перші ввели «валентинки» — любовні послання у вигляді вірша (створення першої валентинки приписується Шарлю, герцоґу Орлеанському, який, сидячи 1415 року в одиночній камері в'язниці, боровся з нудьгою писанням любовних послань власній дружині). Втім, найбільшого розквіту валентинки досягли у XVIII столітті.
Поляки цього дня відвідують Познань. Там, за повір'ям, лежать мощі Святого Валентина, а над головним престолом висить його чудодійна ікона. Поляки вірять, що проща до неї допомагає в любовних справах.
Німці вважають Валентина покровителем психічно хворих, прикрашають в цей день всі лікарні червоними стрічками, а в каплицях проводять спеціальне Богослужіння.
В Японії на День св. Валентина жінки і дівчата дарують чоловікам і хлопцям солодощі, переважно шоколад. Хоча це «свято закожаних» подарунки отримують не лише коханці, але й начальники чоловічої статі від підлеглих статі жіночої. Загалом, святкування не відрізняється від аналогічних у Європі чи Америці. День св. Валентина особливо поширений серед молоді. Літнє покоління сприймає його як чудернацьку примху «погано вихованого дітей та онуків» або як шкідливий імпортований звичай Західної цивілзації.
Православна альтернатива
Російська Православна Церква «католицькому» Дню Святого Валентина протиставляє свій «День закоханих» — День Святих Петра та Февронії 8 липня. У ролі заступників подружньої любові та вірності РПЦ шанує святих чудотворців Петра і Февронію.
Романтична історія кохання цього подружжя докладно змальована автором XVI ст. Єрмолаєм-Еразмом в «Повісті про Петра та Февронію», що була написана невдовзі після канонізації подружжя. В «Повісті» розповідається історія кохання муромського князя до селянки, які жили щасливо на межі XII та XIII ст., померли в один день, заповідаючи поховати себе в одній, заздалегідь приготованій, домовині. І хоча люди декілька разів ховали їх окремо, їхні тіла кожного разу чудесною силою опинялися разом.
День Святих Петра та Февронії відзначається не так романтично, як це роблять католики 14 лютого. Цього дня в православній традиції не прийнято робити подарунки в формі сердець або проводити вечори при свічках. Православні у цей день моляться в храмах. У своїх молитвах молоді люди мають просити Бога про велику любов, а представники старшого покоління — про сімейну згоду. Вважається також, що святі Петро і Февронія низводять небесне благословення на тих, хто укладає шлюб.
У жіночому монастирі Мурома досі зберігаються мощі «святих благовірних князів Петра і Февронії, скоропомощствующих на укріплення та збереження сім'ї».

Святкування знаменної дати – 2000-річчя Різдва Христового викликало як посилення інтересу громадськості до історії християнської культури та релігії, так і активізації атеїстів.

"Каже безглуздий у своєму серці: "нема Бога". Цей вислів у Святому письмі – Псалом 14.1 – незаперечно є логічним. Щоб сказати, що якоїсь особи немає, треба насамперед знати її ідентичність. А хоч один із смертних знає ідентичність Бога? Ні, не знає. Отже, сказати "Бога нема", – є безглуздям.

Інша справа, коли людина говорить: "Я не вірю в Бога". Акт віри – психологічний акт, наявність чи брак якого людина може збагнути. Тому цей вислів не є безглуздям.

Якщо людина говорить:"Я вірю в Бога", то це означає не тільки спроможність її розуму, а й вплив на неї Божої ласки (енергії, як говорили давні грецькі Отці Церкви).

Завдяки Божій ласці людина живе у новому надприродному стані свідомості, де зникають межі таких протилежностей у людському житті, як: терпіння і радість, невдачі і успіхи, самозвинувачення і всепрощення, здоров'я і слабкість, і, навіть, життя і смерть.

"Коли людина відчує боже призвання, в ньому виникає нове життя в котрому він не відчуває себе одиноким, тому що він поєднався з Богом та Його правдою. У тому житті його думки ототожнюються зі світовою волею. Він володіє передбаченням сучасного і повнотою віри в остаточну перемогу Божої Істини" (Е. Шюре. "Великі посвячені").

Як приклад, наведу епізод із життя отця Теодора Грушкевича. У листі до своєї дружини з місця ув'язнення 18.01.47 року він пише: "Моя, Найдорожча! вчора дістав від Тебе передачу, дякую. Ми святкували, Богу дякувати, гарно (не ображайся, що тут, замість Тебе, знайшов я собі іншу розраду). Але така доля й обов'язок священика: навіть і в своєму горі, нести другим розраду. Уладив я тут спільну Святу Вечерю, промовив пару слів потіхи. Треба було бачити у цю хвилину тих людей, аби зрозуміти, чи є яка користь із того… Ми тут є Божою зброєю для допомоги іншим і це оправдує наш тут побут, і най осолоджує Твою гіркість розлуки… Треба було бачити враження Водосвяття на людях і знову приходить гадка: нас тут треба було". (О.Гентуш. "Листи з неволі")

Чи може кожна людина отримати ласку Божу? Пошукаймо відповідь у Христових притчах. "Вийшов сіяч сіяти своє зерно, і як він сіяв, одно впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге впало на камінь і, зійшовши, висохло, бо вологості не мало. Інше впало між тернину і тернина, вигнавшись із ним вкупі, його заглушила. Нарешті, інше впало на ДОБРУ ЗЕМЛЮ і, зійшовши, вродило сторицею. Кажучи це, Ісус голосно мовив: "Хто має вуха слухати, той слухає" (Лука. 8. 4-8).

Далі євангеліст тлумачить цю притчу, та, думаю, що ви й так зрозуміли царства Божого: "Те, що на добрій землі, це ті, що чуючи добрим і щирим серцем Слово, держать його і дають плід терпіння" (Лука. 8. 15).

Усе це вказує на надприродне, тобто Боже походження християнської віри. Живучи цією вірою, християнин у своєму щоденному житті здатний осягнути тривалий мир у своїй душі, та справжній Божий світогляд.

Людмила Огнєва

“Світлиця”, № 60, 27 жовтня 2000

 

"Изображение Иисуса на Туринской плащанице было обнаружено благодаря
ареологу и фотолюбителю Секондо Пио в 1898 году. Он сфотографировал
полотно и, присмотревшись в негативу, был глубоко поражен тем, что на
ней проявлялось позитивное изображение Иисуса, аналогичное изображению
на иконе Хреста-Пантакратора из монастиря Святой Катерины (Синай 550г.)"


І.Каганець назвав її П*ятим елементов - ключем до розгадки існування Ісуса, доповнюючим Євангелія.
І присвятив цьому цілу книгу -"Пшениця без куколю". Давайте ознайомимося з однією главою, і хай кожен для себе - через своє серце, спробує відчути Істину :
 

Якщо ідея істинна, то вона належить всім, хто здатний її осягнути.
Істинна ідея не може бути «новою», оскільки істина не є продуктом
людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні
зробити — це постаратися зрозуміти її.Рене Генон

Євангеліє (давньогрецькою) — Добра Новина, від арійських
коренів *єв — благий, *ян — новий, *гол — голос, інформація, знання;
звідси Єва — блага, янгол — вісник. Текст Доброї Новини складається з
чотирьох євангелій, тому сукупне Боже послання (Чотириєвангеліє) ми
позначатимемо словом «Євангеліє» з великої літери, а окремі чотири його
складові — словом «євангеліє» з малої літери.

Хрестос , давньогрецькою — Боголюдина.

Ідея написання цієї книги народилася внаслідок ознайомлення з
найновішими результатами дослідження Туринської плащаниці і прагнення
їх раціонального осмислення. Відомостей на цю тему більше ніж достатньо
і в друкованих виданнях, і в інтернет-просторі. Згідно з усталеним
поглядом, обґрунтованим науково і теологічно, Туринська плащаниця є
матеріальним підтвердженням чотирьох канонічних євангелій і джерелом
додаткової інформації, яка доповнює ці євангелія, — сьогодні з цим вже
неможливо сперечатися. Проте якщо ви спробуєте простежити глибші
зв’язки між Чотириєвангелієм і Плащаницею, то постанете перед фактом
великої таємниці, яку можна виразити одним «простим» запитанням:

Навіщо Ісуса Хреста загорнули в Плащаницю?

Дивне запитання! — скажуть нам. Невже не зрозуміло — для ритуального
поховання. В Євангелії чітко сказано, що після смерті Ісуса Хреста його
тіло загорнули в чисте полотно і поклали у нову гробницю, висічену в
скелі Йосипом Ариматейським. Для здійснення ритуалу Никодим приніс
значну кількість — 100 фунтів, тобто понад 30 літрів! — надзвичайно
дорогої запашної рідини з соку смирни і алое, яку зазвичай
використовували для бальзамування. Потім Йосип завалив вхід до гробниці
величезним каменем. А коли Хрестос воскрес, то поховальне полотно
лишилося у гробниці. Послідовники Ісуса Хреста зберегли його до нашого
часу — нині воно всесвітньо відоме як Туринська плащаниця, яка є
об’єктом поклоніння і наукових досліджень. Хіба не так?

Так. За винятком однієї «дрібнички»: ПОХОВАННЯ ЯК ТАКОГО НЕ БУЛО. І не
мало бути. Про це Ісус принаймні 10 разів говорив своїм учням,
наприклад: «І почав навчати їх, що Синові людському треба багато
страждати, і старші, первосвященики та книжники відкинуть Його і Його
уб’ють, і Він по трьох днях воскресне. Він говорив про це відкрито»
(Марко 8.31; Матвій 16.21; Лука 9.22) . Зверніть увагу: Він говорив
учням про своє триденне воскресіння не «між іншим», а цілеспрямовано
НАВЧАВ їх, про що повідомляють всі чотири євангелісти. Іншими словами,
згідно з Господнім планом його перебування у гробниці не могло
перевищувати трьох діб.

— Але ж Його таки поховали у гробниці?

Йосип Ариматейський її спорудив начебто для себе, але зверніть увагу:
«На тому місці, де Його розп’яли, був сад, і в саду — нова гробниця»
(Ів 19.41). Тобто гробниця була поряд з місцем розп’яття — Голготою. А
тепер поміркуйте: хто захоче влаштувати свій посмертний спочинок поряд
з місцем страт і катувань, звідки періодично лунали зойки страждання та
прокляття. Висновок: ця «гробниця», розташована у нетиповому для
поховань місці, була призначена не для поховання, а для зберігання у
недоторканості Ісусового тіла протягом трохи більше однієї доби — від
вечора п’ятниці до недільного ранку.
Ще одна важлива деталь: всі євангелісти звертають увагу на те, що вхід
до «гробниці» закривав незвично великий камінь. У «Кодексі Бези»
(євангельському списку IV ст., що зберігається в Кембриджській
бібліотеці), речення «камінь був відвалений, був бо дуже великий» (Мк
16.4), уточнюється: «Камінь, що його не могли відкотити двадцять
чоловік». За деякими оцінками, він міг важити приблизно 2 тонни. Отже,
випадає так, що без спеціальних технічних засобів «гробницю» неможливо
було відкрити, що є нетиповим для такого роду поховальних споруд.

— Як же тоді Йосип спромігся закрити цим каменем вхід до гробниці?

Дослідники повідомляють, що камінь котився по спеціально зробленому
похилому жолобу. Спочатку він знаходився на підвищенні і фіксувався
клином. Йосип вибив цей клин, камінь під своєю вагою покотився по
кам’яному жолобу і наглухо заблокував вхід.
Як бачимо, конструкція «гробниці» дозволяла легко її закрити, проте
абсолютно не передбачала можливість її наступного відкривання. Така
захищеність «гробниці» потрібна була для гарантованого збереження
Ісусового тіла, адже якби ворогам вдалося його викрасти і розчленувати,
то Воскресіння стало б фізично неможливим. Згаданий «непідйомний»
камінь відкотив воскреслий Хрестос силою своєї віри, спроможної, як Він
казав, пересувати гори (Мт 17.20). До речі, наявність нетипової
гробниці у нетиповому місці додатково свідчить про те, що Воскресіння
було не імпровізацією, а ретельно спланованою акцією.

— Гаразд, гробниця була тимчасовою, але ж ритуальне поховання таки відбулося!

А що ви називаєте ритуальним похованням? Виразні сліди крові на
Туринській плащаниці безперечно свідчать, що тіло не було ні
набальзамоване, ні навіть обмите. Тільки не кажіть, що в учнів не було
часу обмити тіло Господа через наближення юдейської суботи. По-перше,
добре відомо, як Хрестос ставився до суботи — він її демонстративно
ігнорував. По-друге, Йосип і Никодим за бажання могли б обмити тіло за
кілька хвилин.

— Тоді навіщо Никодим приніс так багато бальзамічної рідини?

Дослідження Туринської плащаниці показали, що вона була просякнута
розчином алое і смирни. Велика кількість рідини (нагадаємо — понад 30
літрів) потрібна була саме для того, щоб повністю занурити у неї цю
коштовну льняну тканину площею майже 5 квадратних метрів. Потім
Плащаницю, з якої стікала запашна рідина, поклали на камінь. На одну
половину тканини поклали Ісусове тіло (головою до центру полотна), яке
накрили другою половиною. Погляньте на зображення Плащаниці: на одній
її половині зафіксувалося зображення тіла спереду, на другій — зі
спини.
Ну то як, тепер збагнули, навіщо була потрібна просякнута запашною рідиною Плащаниця?

— Може, щоб якось допомогти Ісусові воскреснути?

Нелогічно. Судіть самі: воскресінню підлягало цілком мертве тіло, до
того ж спотворене жорстоким бичуванням і розп’яттям. Під кінець
римський воїн завдав уже мертвому тілу стандартний «контрольний удар»
через правий бік у серце, щоб гарантувати смерть (Ів 19.34). Очевидним
є те, що після цього Ісусове тіло було абсолютно несумісним із життям,
і цьому твердому фактові не могли зарадити жодні обмивання чи
бальзамування.
Ну добре, ще одна підказка. Церковна влада спочатку поставилася до
Плащаниці стримано, оскільки допускала, що це картина живописця, яка не
має жодної художньої цінності. На шматку полотна розміром 436 на 110 см
(вісім на два ліктя) було видно лише темні плями, що неясно позначали
риси якогось обличчя і силует тіла. Ісусове зображення на Плащаниці
було виявлене лише у 1898 році завдяки відкриттю археолога і
фотографа-любителя Секондо Піо. Він сфотографував полотно і, поглянувши
на негативну фотопластину, був глибоко вражений — на ній проявилося
позитивне зображення, що на диво нагадувало історичні ікони Ісуса
Хреста. Наприклад, воно ПОВНІСТЮ збігається із зображенням славетної
ікони Хреста-Пантократора з монастиря Святої Катерини (Синай, 550 р.).
Наступний науковий аналіз показав, що Плащаниця є не витвором
мистецтва, а природним відбитком, що утворився в незрозумілий спосіб у
вигляді негатива.

— Дивно, що Хрестове зображення на Плащаниці визнали лише через 2 тисячоліття після його утворення.

А інакше й не могло бути, оскільки для зрозуміння сутності Плащаниці
людям потрібно було володіти технологіями цифрової обробки і
розпізнавання зображень, комп’ютерного сканування рентгенівським і
ультрафіолетовим промінням, мікрофотографії в поляризованому світлі,
тонкого хімічного і радіоактивного аналізу, аналізу ДНК і багатьма
іншими. Без усього цього походження Плащаниці й досі залишалося б під
сумнівом.
Наприклад, порівняно недавно вчені виявили на Плащаниці зображення
монет, які були покладені на очі померлого Ісуса. Точно з’ясовано, що
це відома нумізматам «лепта Пилата» — найдрібніша мідна монета, яка
була викарбувана Понтієм Пилатом у 29/30 році н. е. На монеті напис:
TIBERIOU СAICAROC — «Тиберій імператор». Це, до речі, ще одна нетипова
«випадковість». Йосип Ариматейський був «заможним чоловіком» (Мт
27.57), а про фінансові можливості Никодима свідчить неймовірно велика
кількість принесеної ним рідини для бальзамування (Ів 19.39). Обидва
вони були таємними учнями Хрестовими (Ів 19.38—39), тож могли з поваги
до свого Вчителя використати золоті або принаймні срібні монети. Проте
вони використали саме «лепту Пилата», оскільки в інформаційному плані
вона була найціннішою: точно вказувала на час події — не раніше 29 року
н. е., а також місце — підвладну Пилатові територію Юдеї та Самарії.

— І що все це означає?

Те, що Туринська плащаниця — це Хрестове послання СУЧАСНОМУ поколінню
людей. Послання, яке безперечно підтверджує істинність Євангелія. ЦЕ
ЗВЕРНЕННЯ ВТІЛЕНОГО СИНА БОЖОГО ПЕРСОНАЛЬНО ДО КОЖНОГО З НАС.
Плащаниця — це фотографія Хрестового тіла У МОМЕНТ ЙОГО ВОСКРЕСІННЯ —
із залишками його крові, рослинного пилку Палестини і навіть
єрусалимського ґрунту. Ось чому Хрестове тіло не обмивали! Полотно
Плащаниці було застосоване як «фотопластина», на якій точно зафіксована
реальність двохтисячолітньої давності. А величезна кількість
бальзамічної рідини повинна була захистити цю гіперфотографію від
шкідливого впливу мікроорганізмів та інших подібних загроз.
Зверніть також увагу на положення рук Ісуса. Вони не покладені на груди
або живіт, як зазвичай ховають померлих, а закривають низ живота —
типова сором’язлива поза оголеного чоловіка. Це ще один доказ, що до
фотографії ретельно підготувалися і продумали все: просякнуте захисною
рідиною полотно («фотопластина»), тіло у відповідній позі, монета з
інформацією про час і місце події.

— А чим обґрунтоване твердження, що на Плащаниці зображено саме момент воскресіння?

Дослідники з’ясували, що зображення утворилося лише на внутрішній
стороні тканини — внаслідок спалаху невідомої людям енергії, що тривав
мільйонні частки секунди. Вона не пропалила полотно наскрізь, а лише
трохи обпалила волокна з внутрішньої сторони — на глибину всього кілька
мікронів, надавши їм при цьому золотистого забарвлення. Учені
стверджують, що через 30—40 годин після смерті Ісуса його плоть
незбагненним чином трансформувалася і легко пройшла крізь тканину, яка
присохла до тіла разом зі згустками крові (кожний знає, що значить
відірвати пов’язку від рани із засохлою кров’ю). Саме цей момент і
зафіксовано на Плащаниці — коли тіло протягом якоїсь миті перетворилося
на енергетичний потік. Отим-то рельєфні зображення на верхньому і
нижньому відбитку однаково чіткі, виразні, чисті — неначе тіло стало
невагомим, інакше спинні м’язи виглядали б сплющеними під впливом
земного тяжіння.
Навіть з цього, дуже скороченого викладення відомостей про Плащаницю
випливає, що вона не лише підтверджує Чотириєвангеліє, але й доповнює
його, проливаючи світло на деякі незрозумілі місця. Більше того,
акцентуючи нашу увагу на феномені воскресіння, Плащаниця ставить перед
нами ЗАВДАННЯ якомога активніше досліджувати приховані боголюдські
можливості людини, продемонстровані Ісусом Хрестом. Через усе це в
науковому світі Туринську плащаницю нерідко називають П’ятим
Євангелієм, яке органічно доповнює чотири євангелія Доброї Новини.

— Виходить, що тільки сучасна технологічна цивілізація здатна сприйняти Євангеліє як цілісність?

Справді, адже Чотириєвангеліє і Плащаниця разом творять цілісну
інформаційну систему — Євангеліє Ісуса Хреста, причому Плащаниця є не
лише його матеріальним підтвердженням, але й ключем до його розуміння.
Більше того, вона об’єднує в цілісність віру, науку, мистецтво і
фізичну досконалість:
1) віру, бо Хрестос воскрес силою своєї віри (як вищого прояву волі) і віри в Бога-Отця — Творця Всесвіту, Вишнього і Святого;
2) мистецтво, бо Плащаниця була задумана як мистецьке фото, зроблене
Хрестом і його асистентами Йосипом та Никодимом і відправлене на два
тисячоліття в майбутнє для сприйняття сучасним людством і його
оновлення;
3) науку, бо визнання автентичності і нерукотворності Плащаниці
відбулося передусім зусиллями науковців за допомогою
логіко-раціонального мислення і високих технологій;
4) фізичну досконалість, оскільки продемонстроване Ісусом Хрестом
поєднання божественного і тілесного вимагає високих психофізичних
параметрів — чистої потужної психіки і здорового сильного тіла.
Згадані чотири складові є чотирма опорами істинної Релігії (від
«ре-лига» — відновлення зв’язку) — живого потоку Культури (Традиції)
задля поєднання в гармонійну цілісність чотирьох складових людини —
божественного ядра, духу, психіки (душі) і плоті.

— Чи не означає це, що сучасне людство є адресатом не лише Плащаниці, але й Чотириєвангелія?

Саме так. Це нагадує ситуацію, якби першокласникам принесли підручник
для старшого класу. З кожним роком вони розкриватимуть в ньому
фрагменти нових знань, але осягнуть їх у цілісності лише тоді, коли
будуть до цього готові. Так само і з Євангелієм, адже якщо Плащаниця,
будучи ключем до Євангелія, адресована сучасній людині, то і
Чотириєвангеліє призначене сучасній цивілізації, хоча користь від нього
отримали всі попередні покоління — тією мірою, якою змогли його
осягнути.

— Наскільки суттєво сучасне усвідомлення Євангелія може
відрізнятися від його усвідомлення в «молодших класах» хрестиянства?

Характерною особливістю «молодших класів» є дитяча довірливість і
нерозуміння існування в цьому світі організованої, системної брехні,
звідси — некритичність сприйняття неправдивої інформації і вразливість
щодо фальсифікацій.
Про те, що раннє хрестиянство неминуче стане жертвою диявольської
брехні, Ісус знав від самого початку, тому й лишив нам пророцтво у
формі притчі про пшеницю і кукіль, яка є для нас попередженням і
завданням. Вона виглядає так:

«Ще одну притчу подав Він їм, кажучи: Царство Боже подібне до чоловіка,
що був посіяв добре зерно на своїм полі. Та коли люди спали, прийшов
його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницю й пішов. Коли виросло збіжжя і
вигнало колосся, тоді й кукіль появився. Прийшли слуги господаря і
кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі.
Звідки взявся кукіль? Він відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. Слуги
йому кажуть: Хочеш, ми підемо його виполемо? Ні! — каже, щоб, виполюючи
кукіль, ви часом не вирвали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до
жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: зберіть перше
кукіль та зв’яжіть його у снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у
мою клуню» (Мт 13.24—30).

— У чому ж полягають попередження і завдання, записані у цій притчі?

Попередження в тому, що з самого початку проповіді Євангелія (як тільки
«чоловік посіяв добре зерно») з’явиться організація людей
(«ворог-чоловік»), яка у пшеницю Божого слова таємно («коли люди
спали», уночі) посіє брехню («кукіль», тобто бур’ян). Хрестові
послідовники мають бути готовими до того, що отруйні плоди цього
бур’яну вставок і фальсифікацій проявляться не відразу. Але навіть коли
люди їх побачать, то спочатку не матимуть можливості надійно відрізнити
правду від брехні. Проте настане час Жнив, коли за Божим наказом
хрестияни очистять Євангеліє від ворожих вставок, відкриють для себе
істинні знання і розчистять собі шлях до Царства Божого. Це і є тим
завданням, яке Ісус Хрестос поставив майбутнім поколінням людей.
Прочитання сучасним людством послання Туринської плащаниці вказує на
те, що Жнива Господні почалися, а ми є женцями на Його ниві. Але перед
тим, як почати Божу справу відділення пшениці від куколю, необхідно
вияснити особистість «ворога-чоловіка», обставини і спосіб здійснення
ним інформаційного злочину, його мотивацію і подальші спроби приховати
сліди своєї ганебної справи.

Коли з Висот зриваються акорди