Часом мені здається, що нам випало народитися на Голгофі.

Так. Саме на ній.

Там, де сотні й сотні літ розпинали невинних, і на очах у всього світу доводили до жахливої мученицької смерті.

Чи є десь на світі ще таке місце, як Україна?

Так безмежно зрошене кров’ю своїх дітей?

Певно, десь в інших країнах такі жахливі дати і цифри тримають у пам’яті, аби здригатися час від часу, як від згадки про щось страшне, що не має повторитися ніколи.

Але наші цифри навіть і близько не тотожні тим.

І наші розп’яття.

Петро І. Від 11 до 15 тисяч батуринців знищено жорстоко, до немовлят, лише за один день. І це – лише одна маленька сторіночка спільної історії Росії та України.

Розп’яті козаки на плотах – вниз по закривавленому Дніпру.

Знищення Запорізької Січі.

Давно?

Що ж, давайте ближче. За роки радянської влади – а це 77 років, - знищено з жорстокістю мінімум 37 мільйонів українців.

Агов! 37 мільйонів! Більше, ніж радянські жертви усієї ІІ світової!

Один лиш голодомор 1932-33 років – мінус 4 мільйони людей. Які загинули в страшних фізичних і душевних муках. Спробуйте уявити себе за споживанням в їжу власних дітей. Все зрозуміло?

Розстріляне Відродження. Потоплені на баржах. Розстріляні кобзарі.

Тисячі забитих Західної України перед приходом гітлерівців. Тортури і смерть.

Якщо комусь не віриться – знайдіть у Google злочини НКВС в Україні. Волосся стає дибки – таке розум відмовляється сприймати. Львівська в’язниця № 3, що розташовувалася до війни в Золочівському замку. Сліди нелюдських катувань: виколоті очі, відрізані частини тіл, виламані руки і ноги, скалічені жіночі тіла. І ще знайдіть фото і художні зображенння до злочинів НКВС. Це не для слабкодухих.

1941 рік. Совдепівські агенти підривають плотину ДніпроГЕСу, убивши близько 100 000 людей.

Друга світова. 

Ви мапу ІІ Світової бачили колись, взагалі? По якій землі пройшла своєю страшною косою війна – спочатку в одному напрямку, потім в іншому?

Оцінка загальних втрат України, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйонів осіб.

Та гаразд. Не будемо про війну.

Мирний час.

Чорнобиль.

Десятки Хиросим за рівнем радіації. Загиблі, хворі. Цілий шмат землі непридатний до проживання людини. Ніде в світі немає подібного.  Якійсь наче передвісник Апокаліпсису. 

І, нарешті, сьогодні. Тисячі загиблих, кращих із кращих. Хто затулив наше мирне життя собою. Це вже війна.

Але тисячі – це , з огляду на історію, ще так мало.

Чи будуть мільйони?

Тепер я навіть не можу відповісти «ні». Бо були прецеденти.

І, до речі.

Чи склалося б усе настільки трагічно, якби Україна ніколи, 

ніколи, 

ніколи 

не укладала жодних угод з Московією?? 

І, до речі.

Розп’ятий на Голгофі воскрес.

Вона йшла, поволі пересуваючи неслухняні ноги, обхопивши лівою рукою за шию міцного кремезного хлопця. Він крокував неквапно, підтримуючи її за талію надійною рукою з прокачаними біцепсами-тріцепсами, що безсоромно випиналися з-під темно-синьої футболки. Дівчина щось весело лопотіла, сміялася сама собі голосно. Широко відкритими очима вглядалася у весняне небо, на якому щойно спалахнув біло-рожевий яблуневий цвіт - на тонких вітах, що тяглися до першого лагідного сонця.

-          Така молода, а вже зранку набралася. Сором який.

Баба Стеша якраз вийшла, аби полити під вікнами гостроверхі кущики нарцисів, і з лійкою в руці всілася на лавці коло під’їзду, де вже вигрівалася на першому сонечку сусідка Люба зі своєю кицькою Мурашкою.

-                     Та хіба в цієї молодьожі совість є? – відказала Люба, скрушно хитаючи головою.

Сиві коси вибилися з-під барвистої хустки, і старенька звично заправила їх назад.

-                     Нічого нема. Ні совісті, ні понятій про жизнь, геть нічого. Ото аби набратись зрання, і ходить гиготати. Дівчина називається. Тьху.

Наталка занадто нависала на Сашкові, бо вже була несила йти.

ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/

Усім і кожному, хто підтримував мене у важкі часи, присвячується це маленьке оповідання. Люблю вас, друзі!  

Так багато зараз пишуть про Майдан. І про людей, які там стоять. Що мабуть, не мало б сенсу додавати ще якогось багатослів’я.

Але те, що я хочу сказати – почуйте. Це не багато. Але так багато стає зрозумілим.

Запитаємо себе, що ми там робимо, на Майдані. І не тільки там, а по всій Україні, яка вся перетворилася на Майдан. Майдан для чого, для якого процесу взагалі? І як нам трапилося саме зараз розділитися на "тітушок" та майданівців? Бо ж поділ на Схід та Захід, на сторонників єроінтеграції та прихильників Таможенного союзу ніяк не пояснює процесів, які зараз відбуваються у суспільстві.

Фокус у тому, що у критичний момент вийшли з тіні на світло і заявили про себе різні за своєю сутністю особистості.

І цей процес, виявляється, є закономірним щаблем у розвитку суспільства.

Намагатися зрозуміти породу «тітушок» (хоч занадто пафосно до них застосовувати слово порода) нормально розвиненій людині важко. Тому що стан свідомості у них такий, їхні пріоритети та методи виживання знаходяться в найнижчій площині «его», а саме: урвать і тікать, грошиків хапануть, "тьолку" затащить. У більш розумних представників цього класу пріоритети чіткіше окреслені, але теж знаходяться у цій самій его-площині: гроші, сила, влада. Це те, до чого іхня душевна сутність прагне, і за що вони готові робити що завгодно – насправді що завгодно. Бити, убивати. Добивати дівчат кийками. Немає поживи на цій землі – вони втечуть на іншу. Їм все одне, з чого добувать своє. Тому "нижчі" представники цих виродків так добре розуміються з "вищими", які долізли до влади - бо вони з одного тіста і на одній хвилі.

Та, окрім них, є інший клас людей. Незалежно від назви народу та землі, на якій живуть, у цих людей пріоритети виживання знаходяться у площині самопожертви. У них зовсім інші активні ділянки мозку, чи серця – як хочете це називайте. Саме з цієї частини душі виростає таке почуття, як патріотизм. У «тих-тушок» його немає в принципі. А ще виростає внутрішня необхідність свободи, почуття власної гідності, взаємодопомога, усвідомлення себе як частини нації, готовність робити усе, а за необхідності - і жертвувати собою заради іншої людини та свого народу. Це ніякий не пафос. Сутність у них така, із цим теж нічого не можна зробити, і випробування лиш зміцнюють їхню впевненість. Це не означає, що вони безгрішні та золоті - звичайні люди, часом «непристосовані до життя» і «безтолкові», такі самі грішні, з різним рівнем освіти та статків. Просто у критичний момент вони роблять інший вибір. І все.

Так от. Якщо відкинути емоції та розглянути обидві позиції як засіб виживання (це не цинізм, просто нейтральна точка зору) - то в "тих-тушок" здатність до виживання насправді низька: у критичний момент вони жеруть одне одного, аби не виздихать. Це для них норма поведінки, не вимагає пояснень і не тягне за собою муки совісті. Їм нормально.

У другої категорії людей у критичний момент свого життя, історії нації включається зовсім інша модель поведінки. Активізуються зовнішні, соціальні зв*язки, по яких надається допомога одне одному, а в результаті - вони разом стають сильнішими, утримують цей високий потенціал і раптово забезпечують  високий рівень виживання: як одній людині, так і спільноті в цілому.

Це і є кістяк нації. Народу. Будь-якого. Українського. Польського. Французького. Все одне.

Ясна річ, що завжди і скрізь будуть «тітушки» й штрейкбрехери. Однак, пам’ятаєте закономірність? Що їх менше, тим активніше вони одне одного хрумають. Здорове громадянське суспільство доводить їхню кількість до критичної маси, коли вони вже не несуть загрози цілому устрою. Покусюють одне одного та навколишніх – але ж не мають «високостоящего» лідера своєї кривої породи. Чому? Бо розвинене суспільство вже такого лідера не допускає до влади.

Сьогодні ми маємо змогу стати саме таким суспільством.

Сьогодні Україна як держава стала на новий щабель свого розвитку.  Бо на новий щабель піднявся її народ. У критичну хвилину сотні тисяч людей з усіх куточків «включили зв’язок» і відчули себе одним цілим. Давайте тримати цей стан і більше нікому і ніколи не дозволяти себе роз’єднувати. Хай марно сподівається «тітушкостан», що запал пройде і всі тихо розійдуться по хатах. У якій точці кожен із нас не знаходиться – ми разом, ми Народ. І будемо відстоювати своє право на гідне життя, будемо відстоювати кожного свого громадянина – на Майдані, перед «беркутом», у судах ще поки продажних, будемо тримати одне одного за руку. І доведемо «тітушкостан» до критичної межі, нехай розпадеться і згризе сам себе.  І не намагайтесь нас розділяти набридлими штампами.

Не кажіть нам, що ми не любимо Росію або невиправдано хочемо в Європу. Що ми слухаємося якогось лідера. Вже немає потреби йти за лідером, як дитина – за татом. Виросли.

Буде гідне суспільство – буде гідний лідер. Це закон розвитку. Це так просто.

Ми, український народ, стоїмо за себе. Кожен за кожного.

Слава Україні!

©Наталія Лавлєнцева

ГЕРОЯМ, ПОЛЕГЛИМ ЗА УКРАЇНУ

Найкращі! Найкращі твої, Україно,

Відходять сини у далекі світи.

Їх душі незламні і світлі віднині

Лелекам на крилах додому нести.

Як боляче, друже, тебе вже не бачить.

Не взяти за руку, не вести розмов.

Чи хтось був у змозі тоді передбачить,

Як швидко ти спочин останній знайшов?

Як швидко минули літа галасливі,

Тебе залишивши навік молодим…

Хай прокляті будуть ті покидьки хижі,

Що край наш занурили в попіл і дим!

Наш друже, ти став боронити країну,

Ти нас від навали грудьми затулив.

Хай трави високі і вітри молодії

З тобою говорять під шелестом злив...

– Синочку, синочку, та що ж ти накоїв!  

Не стримує біль материнська сльоза.

Земля наша здавна ростила героїв.

І син Ваш

До Варти Небесної став…

Найкращі…

Найкращі твої, Україно,

Відходять сини у далекі світи.

Їх душі незламні і світлі

Віднині

Лелекам на крилах

Додому нести...

Ні,

То ще не весна,

Не весна на порозі.

Ще завмер у своїй сивині крижаній

Цей лоскут голубий –

То примхливії боги

Як завжди,

Віддаються забаві своїй.

Нишком змусять у звабі повірить бажанням,

Відігрівши теплом,

Що розтане як дим.

Будь же вірним завжди

Лиш своєму чеканню,

І терпінню,

І болю,

І навіть стражданню,

Не пустивши омани обіцянок в дім.

Мне ночь не колыбельные поёт –

Глазами звезд

Из мрака смотрит вечность.

Не в эту ль тьму бесследно жизнь уйдет,

Круговорот

Сменив на бесконечность?

Не в эту ль тьму

Уйдет туман надежд,

И призрачного счастья ожиданье,

Пророков мудрость, суета невежд,

Беспечность жизни,

Смерти назиданье?

В шагах столетий

Звуки голосов

Безмолвием окутает забвенье –

Покуда нет у времени оков,

Покуда есть у вечности терпенье…

Мгновения теряются в веках.

Уходит сумрак лунною тропою.

Лишь звезды,

Оставаясь в небесах,

Незримый чертят круг

Над головою…