Останній літній день.
Полинули до півдня
Сполохані Дніпрові баранці.
Змінило небо на хоругви сині
Блакить прозору, ткану навесні.
Хіба не вчора лиш берези віти
Брунькам раділи після хуртовин?
А скоро жовтому вогню рясніти,
Й, свічу спаливши золотавих днин,
У вранішніх туманах розчинитись…
Привівши череду сльотавих снів,
Не владне літо довше залишитись
У поклику пташиних голосів.
Лише в ажурнім плетиві рядків
Йому не гріх на хвильку забаритись…
Я гортаю каміння слів,
Щоб дістатись ключів живильних.
Я звертаюсь до тих, хто
Жив,
В поклик ліри багатожильний
Покладаючи сенс буття,
Не лишивши собі ні йоти…
Стлався струн тих болючий дотик
Легким кроком у майбуття.
Ось тут лежить…
На ні,
Не ти –
Лиш тіло, що ту душу грішну
На плечах праведних носило,
Невтішну,
По всьому світу…
Й чужину
Ногами збитими сходило,
Не знавши спокою.
Й спочило,
Землі віддавши міць свою.
Земля ж плекала душу вільну,
Знесилену,
Але –
Всесильну…
Та чи душа ця тут витає,
Буремна,
Над Дніпровим плесом?
Ледь чутно рипнули колеса,
Долаючи Чумацький шлях,
І по розсипаних зірках
Вже вкотре
Віз важких сторіч
До сходу стомлено вертає.
А може –
Хто те диво знає –
То кволим голосом старечим,
Туманом обгорнувши плечі,
У соснах розмовляє ніч...
Чи спить душа твоя до ранку,
Щоб в перші промені світанку
Пірнути легко й безтурботно?
Здається, ні.
Вже день спекотний
Відгомонівши, притихає:
Чи вітер сумно так зітхає –
Хто знає?
Коли ж вона свій сум загубить?
Хто безтілесну приголубить?
Хто знає –
Спокій, буревій
Чи забуття
Потрібно їй?
Як біль втамує,
Жар остудить?
Того не просить.
Будить,
Будить
Серця неспокоєм своїм,
Серця живі!
І битись їм,
Гнітючий розірвавши сон,
Мотивом вічним
В унісон
Пісням прадавньої країни,
Країни незбагнених рим,
Яка колись, в лиху годину,
Взяла тебе за свого сина,
І словом чистим і простим
Її ти кликав –
Україна.
Лети, лебедонько, лети
Над тим зачумленим болотом,
Де рід лілеї ясноокий
Вже не згадає як цвісти.
Де кволі жаби і вужі,
Не роблячи нікому шкоди,
Свої плекаючи колоди,
Ряску садовлять на межі.
Хай біле золото пір’їн
З крила спаде листом осіннім –
Та перше ніж в багнюці згинуть
Від недосяжності хмарин, –
Мов привида зачахла тінь,
Чиєсь розбудить мляве око,
Й згадати змусить:
Десь високо
Блакитна сяє далечінь…
То не біда – в низині жить.
Біда – не бачити й не знати,
Що є ота пора – літати,
Біда –
За небом не тужить.
Злітати не втомись!
Лети
Над тим зачумленим болотом.
Крила оспіваним розльотом
Від снів важких його буди.
Ні,
То ще не весна,
Не весна на порозі.
Ще завмер у своїй сивині крижаній
Цей лоскут голубий –
То примхливії боги
Як завжди,
Віддаються забаві своїй.
Нишком змусять у звабі повірить бажанням,
Відігрівши теплом,
Що розтане як дим.
Будь же вірним завжди
Лиш своєму чеканню,
І терпінню,
І болю,
І навіть стражданню,
Не пустивши омани обіцянок в дім.
Є загадка в мереживі зірок,
Одвічна тінь нечутного питання:
Чому відходить час,
За кроком крок,
Туди, де зорі тануть на світанні?
І клопоти відходять, і труди,
Й думки чужі, до твого серця ласі –
Усе іде за обрій.
Йде туди,
Щоб залишити слід тонкий у часі.
І знову промінь ляже на плече,
Нового дня зажевріє світанок.
Нові турботи й клопоти несе
Іще тобою не прожитий ранок.
Цей день новий ти проживи як слід,
У ньому залишивши добрий слід.
Хвала Творцю,
Живу я не в пустелі –
Де Сонце,
Мов світильник той на стелі,
Увечері, що блискавка, згоряє.
За тим пустеля сутінок не знає,
І синь, що стиха обрій заливає,
Їй не знайома.
В ту синь поволі поринає втома,
І, радий тій очікуваній втечі,
Неквапно землю пригортає вечір.
Де сутінки свої розправлять крила –
Там світові не бути чорно-білим.
Там місце віднайдеться для чекань –
В чеканнях тих,
Надіє,
Не розтань…
Ти ніби чуєш дихання пустелі?
Не бійсь,
То лампа
Блимає на стелі.
Я – жінка.
Це для мене на зорі
Зриваєш ти росою взяті квіти.
Цілунок твій о вранішній порі –
Для мене.
Правди нікуди подіти:
Я – жінка.
Це для мене написав
Петрарка неземні оті сонети.
І це заради мене – Боже збав! –
Готовий був підняти на багнети
Весь світ Наполеон.
І мій полон
Здолати не судилося поету…
Я – жінка.
Монна Ліза і Ассоль.
Облич у мене безліч,
Безліч доль.
Таких, як я, мільйони на Землі!
І це до нас прямують кораблі
Крізь всі шторми,
Крізь бурі навісні –
Це наша зірка світить їм в пітьмі.
Це ми синів чекаємо з доріг,
Що приведуть на материн поріг…
Я – жінка.
Я – Надія і Любов.
І ти мені весь світ даруєш знов.
Чому я тут? Чому, луною кроків
Порушуючи тишу забуття,
Відлічую свої десятки років –
Щоб відійти у чорне небуття?
Щоб бачити в очах безодні зорі,
Що падають, мов сльози, у пітьму,
Благословляти небеса прозорі
Чи проклинать байдужість їх німу?
Чому сміюсь, кричу, радію, плачу,
Немов мале нестримане дитя,
Далеким марю, ближнього не бачу,
Піском крізь пальці віючи життя?
Де той, хто лічить вечори і ранки?
Де відповідь на всі мої «чому?»
В вінок буття вплітаючи світанки,
Куди іду –
У вічність
Чи в пітьму?
