Простирадло - утікало 
І білизна - хай їй грець 
І матрасик, мов карасик 
Від мене забрався геть.

Я за мапу - мапа в шафу, 
Я за пензлик - той нишком 
І сховався під ліжком.

Я хочу поїсти сало, 
Відрізаю шмат чималий, 
Але кляті ті шмати 
Від мене - під три чорти.

Що за жарти недолугі, 
І чому всі речі вщерть 
Заюрмились, схаменулись 
І сягнули шкереберть?

Чобітки за рушниками, 
Рушники за мотузками, 
Мотузки за чобітками, 
Все батьківське надбання 
Шаленіє, скаженіє 
І тікає навмання?

Раптом просто із горища 
Клишоногий, наче рак 
Шкутильгає водомийщик 
І до мене мовить так:

Ти гидкеє, ти бруднеє. 
Неохайне поросятко 
Ти брудніш за сміттєзбірник 
У люстерко подивись!

У тебе вапно на оці 
У тебе гівно на боці, 
У тебе такі капиці, 
Що іздерлись ногавиці!

Навіть, навіть ногавиці 
Від тебе забрались геть!

Дуже рано на світанку 
Миють личко каченята 
Й пташенята 
І шпачки, і пацючки.

Ти єдиний не помився 
І бруднечею лишився 
То ж забрались від бруднечі 
І панчохи, й чобітки.

Я - шановний водомийник, 
Славнозвісний шкіромий, 
Водомийників керівник 
І мочалок ланковий!

Ледве гепну я ногою, 
І покличу козаків, 
Водомийники юрбою 
Всі візьмуть напоготів. 
Закатують, відшматують 
Неохайних дітлахів.

І прочуханку жорстоку 
Запровадять над тобою 
У Матвіївську затоку 
Вмить занурять з головою!

Замантулив в мідний таз, 
Заволав "Кара - барас!"

Тої ж миті мило, мило 
Зась! - в волосся - мити зілля 
Гілля, рілля і бадилля 
Підбадьорює:

"Мию, мию сажотруса 
Пильно, щільно, 
Часто, густо! 
Буде, буде сажотрус 
Чистий, мов різдвяний гусь"

Тут мочало причвалало 
І мерщій малечу мить 
Ось вовтузить мов шибало 
І волає, і ганьбить.

Від збентежених мочалок 
Я мерщій, немов від палок 
А вони чимдуж загалом 
Нижнім Валом, Верхнім Валом.

Я до Бабиного Яру 
Навпростець я повз кошару, 
А вони - через мури, 
Як підступнії щури.

Тут назустріч мій коханий 
Мій улюблений кацап, 
Він з Альошею і Ванєй 
Прямував, неначе цап 
І мочалку, наче галку 
Він щелепами цап-цап!

А за тим ногами він затупцював 
І руками він мене відлупцював 
"Уходи-ка ты домой!" він мовляв 
"Да лицо свое умой!" він мовляв 
"А не то как налечу!" він мовляв 
"Растопчу и проглочу" він мовляв

Я по вулицях борснувся підтупцем 
Втік до водомийника кінець кінцем 
Милом мивсь, циберком грюкав, 
І багнюку, і гівнюку 
Відокремив від обличчя.

Тої ж миті капелюх 
Сів на мене проміж вух 
А за ним цукерок купа: 
А за ними сала шмат: 
"Поласуй мене, мій брат!"

Ось і зошит повернувся, 
Ось і коник без візка, 
І абетка з Інглиш мовой 
Станцювали гопака. 
Шанобливий водомийник, 
Славнозвісний шкіромий, 
Водомийників керівник 
І мочалок ланковий 
Закружляв мене у танку 
І, кохаючись, мовляв:

"Ти тепер мені приязний, 
То ж нарешті ти, бруднеча, 
Шкіромия вшанував!"

Треба, треба, треба митись 
Вдень і ввечері - то ж ба! 
Неохайним сажотрусам 
Ой ганьба, ганьба, ганьба!

Хай живе рушниченько пухкенький 
І мило духмяне, мов ненька, 
І кістковий гребінь, 
І голярський камінь!

То ж мийся, підмийся, голись! 
Пірнай, виринай, не барись! 
У лазні, ставку, на болоті, 
В Гнилим Тикичу, що в Кам. Броді

В Криму і в Карпатах 
Усюди й завжди 
Вкраїні хвала - і воді!

(Переклад  Oлександра Тарасенко, серпень 1993)

Неполоханий ранок. Плита.

Розпускаються газові квіти.

Чи то день, чи погода не та,

Що так хочеться в ліжку сопіти?

Курить димом у пальцях сірник

(все, своє відробив, бідолаха),

Кран старий мов вичавлює сік,

Час повзе як якась черепаха.

Врятуватися б кави ковтком…

Надто довго вона закипає…

Почуваю себе сірником:

Спалахнув, задимів і – немає.

Доборолась Україна до самого краю,

                 Гірше ляха свої діти

                 Її розпинають

                                   Т. Шевченко

Зліше смерті та пекуча рана,

Гірше безнадійності розлук:

В синові пізнати яничара,

Вирваного із батьківських рук.

Як пророче і сумне видіння:

Замість неба тліє чорний  дах.

Яничарів проросло насіння

На елітних і густих ланах.

Годувала їх земля, поїла,

Відчинила житниці навстіж…

Тож  диявольська, напевно, сила

Викупила душі їх за гріш.

Сіллю матерям лікують рани,

Кров козача укриває стяг.

Скіфські стогнуть жалібно кургани,

Пеклом їх веде Чумацький шлях

Знала б та калина, що ростила

Злую долю в травах лободи,

В річці би вражину утопила,

Щоб народ позбавити біди.

2013

Вірш написано ще за часів Януковича. Час іде, а він, по-моєму, не втрачає актуальності.

За народною легендою, Чумацький Шлях – це дорога, що веде у вічність. На середині вона розгалужується у протилежні сторони (рай та пекло).

Яничари — регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у 14 — 19 століттях, поповнювалася примусовим набором дітей християн.

По ялинку внучка з дiдом
Йшли по лiсi навмання.
А за ними бiгло слiдом
Довговухе цуценя.
Задивилась, мабуть, внучка
На ялинку, на сосну
I зронила якось з ручки
Рукавичку хутряну.
Рукавичка невеличка
На снiгу собi лежить.
Раптом мишка тишком-нишком
З нiрки вилiзла й бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Тiльки голосу з хатинки
Щось нiхто не подає.
Влiзла мишка в рукавичку
I сама в нiй стала жить.
Раптом зайчик-побiгайчик
З-пiд ялиночки бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Чує зайчик — iз хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка.
Ну, а ти хто? Що за гiсть?
— А я зайчик-побiгайчик,
Довгi вуха, куций хвiст!
Влiз i зайчик в рукавичку,
Стали вдвох у хатцi жить.
Раптом бiлка — стриб iз гiлки!
Та по стежечцi бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Чує бiлочка — з хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвiст!
— А я бiлка — тепла шубка,
Невеличка я на зрiст!
Влiзла й бiлка в рукавичку,
Стали втрьох у хатцi жить.
Глядь, поглядь, аж ось лисичка
Попiд соснами бiжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Вiдгукнися — хто тут є? —
Чує лиска — iз хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвiст,
Є тут бiлка — тепла шубка.
Ну, а ти хто? Що за гiсть?
— Хто ж не зна мене, лисичку,
I вигадливу, й метку? —
Влiзла й лиска в рукавичку,
Примостилась у кутку.
Ще й кабан прибiг iкластий,
I куниця, й жачок.
Тут i голцi нiде впасти!
Скiльки смiху й балачок!
Рукавичка невеличка
На снiгу собi лежить.
А з барлогу на дорогу
Вийшов заспаний ведмiдь.
— Що за зборище зiбралось?
Що за хата? Хто тут є?
Хто здiймає смiх та галас,
Зовсiм спати не дає?
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвiст,
Є тут бiлка — тепла шубка,
Що малесенька на зрiст.
Ще й лисиця є, сестриця,
I вигадлива, й метка,
Є кабан, жак, куниця.
Ну, а хто це нас ляка?
— Я ведмiдь, я хочу спати,
Смiху-жартiв не люблю!
Сяду я на вашу хату,
Всiх вас разом роздавлю!
Злий ведмiдь гарчить, лютує,
Ломить всi кущi пiдряд.
Що робити?! Хто врятує
Переляканих звiрят?!..
А тим часом дiд та внучка
Вже ялинку принесли.
Так у внучки змерзла ручка,
Що аж зашпори зайшли.
— Рукавичка де ж подiлась?
Загубила!.. Ай-ай-ай!
Побiжи, мiй песик милий,
Рукавичку вiдшукай!
Песик дiвчинку послухав,
Хвiст — угору, в землю — нiс,
I примчався скiльки духу
На те саме мiсце в лiс.
Рукавичка, як живая,
Ходить ходором, тремтить.
А до не пiдступає
Розлютований ведмiдь.
Як загавкав пес на нього —
Аж ведмiдь оторопiв,
Зразу втiк i до барлога
Причвалав i захропiв.
Тут звiрята всi зрадiли,
Стали песика хвалить,
Що прогнав ведмедя смiло,
Не злякався нi на мить.
Каже песик: — Дуже прошу
Iнше мешкання знайти.
Треба дiвчинцi хорошiй
Рукавичку вiднести.
— А хiба ж це рукавичка?! —
Загукали всi. — Невже?!
В нас нема тако звички
Забирать собi чуже!
Всi ми пiдемо з тобою
Рукавичку повернуть! —
I веселою юрбою
Звiрi вирушили в путь.
До дiвчатка за хвилинку
Рукавичку вiднесли,
I всi разом круг ялинки
Танцювати почали.

 автор вірша - Наталя Забіла

Сонно

Сипляться

сніжинки,

Струмінь

стомлено

сичить.

Стихли

струни,

стихли

співи,

Срібні

співи

серенад.

Сріблом

стеляться

сніжинки,

Спить

самітній

сонний

сад...

Сипле,

стелить

сад

самітній

Сірий

смуток –

срібний

сніг,

Сумно

стогне

сонний

струмінь,

Серце

слуха

скорбний

сміх.

Серед

саду

страх

сіріє.

Сад

солодкий

спокій

снить.