• 4
•  

Василь Сліпак пішов воювати добровольцем, взявши собі позивний "Міф" — скорочення від Мефістофель із його улюбленої опери "Фауст". Він загинув у бою на Світлодарській дузі 29 червня 2016 року. 20 грудня йому мало б виповнитися 43 роки.

До дня пам’яті Василя Сліпака журналісти сайту "24" зібрали спогади бойових побратимів та волонтерів про легендарного "Міфа".

Проста їжа, погані цигарки, а у години відпочинку – і дешевий алкоголь. Війна смакує інакше, ніж вечері у паризьких кафе. Звісно ж, Міф давився із нами "Мівіною". Курив "Прилуки", а почувши якось від спільного друга здивоване "Ти таке куриш?!" незворушно відповів: "Ну так, ми ж співаки". Як манні небесній радів потопаючим у прогірклій олії біляшам, вперше за кілька тижнів вирвавшись з позиції на "велику землю", тобто у найближче село. Ми жували їх, всівшись просто на сходинках крамнички, запиваючи кефіром з пляшки...

Пам’ятаю, як реготали в один з вільних вечорів у Маріуполі, запропонувавши Василю Сліпаку спробувати вже нарешті вельми популярний серед бійців алкоенергетик. Міф, звісно ж, погодився. Ми довго сиділи на лавці у густих приморських сутінках, пили і теревеніли. Зрештою, Вася одним ковтком рішуче прикінчив другу банку пекельної суміші й розсміявся: "Гидота страшна…"

Пізніше, повернувшись до Франції – він завжди повертався туди з війни, і завжди, крім останнього разу, чітко знав та казав усім, на скільки тижнів приїхав на Схід цього разу та коли саме планує вирушати назад – Міф надіслав мені фото. Він. У Парижі. Із банкою "Рево". Попросив когось привезти цей "напій Богів" до столиці Франції. І насолоджувався… Звісно ж, справа була зовсім не у смакових якостях. Точніше, не у смаку тривожної суміші цукру, спирту, кофеїну та яскравих барвників, а у смаку війни. Смаку нічного азовського повітря, повітря ще однієї ночі, коли ми просто гуляли, просто сміялися і просто раділи тому, що живі – на другий рік війни вже добре розуміючи, що кому-кому, а нам точно не слід це сприймати як належне.

… Коли Міф загинув, жоден боєць нашого підрозділу не зміг поїхати на похорон. Людей дуже бракувало, а на Світлодарській дузі ще не один день тривали серйозні бої. Ховали Василя у Львові, але й у Києві ті, хто знав та любив його, зібралися разом, аби попрощатися з ним на Майдані. Знаю, що там, посеред квітів та свічок, стояла й алюмінієва баночка. Баночка "страшної гидоти". Коли мені сказали про це, у голові мимоволі промайнуло: "Чорт, як дивно це, напевно, виглядало"… Але Міф все зрозумів би. І це – головне.

Миф любил распеваться по утрам под блиндажом. Громко так: сначала – гамму, потом – "Аллах акбар", потом – переходит на что-то украинское. Очень красиво. Когда сидишь рядом и знаешь, что тебе через час на смену идти, сидишь и наслаждаешься пением. Но когда приходишь со смены часа в четыре утра, уставший, только-только засыпать начинаешь, а тут – Миф поет. Вот тогда единственная мысль: "Сейчас пойду и пристрелю заразу". Но вставать уже лень. Поэтому лежишь, не спишь и слушаешь.

Всегда шутил. Все конфликты переводил на шутку. Постоянно что-то как ляпнет – так уже все ржут и ругаться никому не хочется. Часто повторял "Ну, ми ж – українці! Давайте вирішувати все спокійно".

Настоящий такой козак. Никогда не рвался в командование, ему предлагали, но он просто не понимал, зачем оно ему надо. Когда встал вопрос подписания контракта, он походил, помялся. И когда начали бойцы грузиться в бусик, чтобы ехать на штаб бригады, Миф самый последний в него залез, сказал "Ай, та поїду! А що робити?".

Когда приехал к нам на Светлодарку летом 2016 года, Миф осмотрелся и сказал "Так, а де у вас тут найстрашніша позиція?". Я ему объяснил, что сначала он пойдет на самую спокойную, обживется, а там – посмотрим. Миф согласился, сказал, что это логично. Беспонтовой подростковой бравады в нем не было. Он был воином, а не дебильствующим героем.

Операция, в которой он погиб, она была недодумана и недоработана. В ней не было смысла и логики. В итоге – Миф "двухсотый", еще двое – "трехсотые". То, что некоторые рассказывают, будто в него снайпер стрелял – не мог там снайпер попасть. Снайпер их в кустах даже видеть не мог.

Познайомились ми з Василем випадково. Я мав зустрітися з одним хлопцем з української громади, йому потрібно було відправляти спорядження для фронту, я мав йому це все передати. Ми домовились, що він приїде до мене на вокзал у Лувр.

Це як раз було 24 грудня, вечір різдвяної вечері. У Франції це вважається таким сімейним вечором. От я стою, чекаю на вокзалі Володю. Приїжджає цей хлопець, ми з ним говоримо. Тут до нас ще підійшов величезний хлопчина у камуфльованій кепочці, трубку курить. Я по його кепочці і зрозумів, що точно українець, бо такий окрас речей не сильно характерний для французів. Дивлюся на нього і думаю, що певно десь в охороні працює – бо великий і сильний. У Парижі українцям легше знайти роботу або на будівництві, або у секторі охорони. Пішли в кафе, щоб поговорити. Сидимо, говоримо, дуже приємна зустріч вийшла. Мене дружина видзвонює, каже: "Іди вже додому, качка стигне, ми тебе чекаєм". Я все відповідаю, що вже виходжу, але розмова настільки цікава, що ми ніяк розійтись не можемо. Я ще під час цієї зустрічі звернув увагу, що Василь багато сміється. Легко і сильно, цей сміх такий щирий, що від того ще голоснішим звучить.

Любив співати. Хоча казав, що вдома музику не слухає – вистачає тої музики, яка є у нього в житті. Коли приїжджав до нас у гості та лишався ночувати, прокидався завжди рано. Любив зранку покурить, поспівать і голосно поговорить. Моя дружина йому постійно пояснювала, що у нас навколо маленьке село, люди зранку всі сплять, і його спів зранку не всі сусіди оцінять.

Коли він повернувся після своєї першої поїздки на війну, ми зробили у нас вдома барбекю, прийшло тоді десь близько десяти людей. Тоді Василю, можливо, і хотілось розповісти про те, як там йому було. Але він чекав, поки я про війну запитаю, а мені було незручно лізти до нього з питаннями, бо то особисте, і якщо він не розповідає – значить не охоче. Можливо, це була моя велика помилка. Він тоді лишився у нас ночувати і на наступний день ми пробували про це все поговорити, але розмова якось не клеїлась.

Чим мені ще Василь подобається, у нього була така особлива дипломатія. Він розумів, що всі люди різні, не можна всіх прогибать під свої бажання. Тому він став таким об’єднуючим фактором в українській громаді Парижа, яка займалась допомогою фронту. Він вмів об’єднувати абсолютно різних людей, бо основним було досягнення мети, а не чиїсь людські якості. Міг знайти підхід до всіх, зупиняв, коли хтось про когось починав говорити погано.

- Так, а почему "МІФ"?

- Тому що "Мефістофель", але то в рацію довго казати.

Мы познакомились еще во Франции, где он явно выделялся на фоне парижского бомонда: в арафатке, тактических штанах, червоно-черная татуировка-вышиванка на руке. Сразу видно – наш человек. В Париже ему тесно, он говорит только о Донбассе, о том, как вернется, мы сплетничаем и обсуждаем последние новости с фронта. Я точно знаю, что он приедет.

Киев, летний месяц. Мы собираемся на Восток. У нас полный бусик волонтерки: медицинские расходники для добровольческого госпиталя, передачи для солдат, экипировка. Миф падает нам на хвост. Он только-только прилетел из Парижа и планирует провести лето на фронте. Все гастроли и концерты отложены на осень, его ждут побратимы-правосеки на востоке Украины.

Миф такой высоченный, что с трудом помещается в наш перегруженный бус. Мы хохочем всю дорогу, дурачимся и распеваем песни. Ну, как, распеваем – поет в основном Миф и своим невероятным басом перекрывает наш мышиный писк.

Конечная остановка – Светлодарская дуга.

Вокруг бурая степь и слышно, как тяжело бухают снаряды где-то поблизости.

- Нарешті я дома! – в полную грудь ревет Миф, ступая на донбасскую землю.

В Париже никто особо не догадывается, что он воюет на самых нулях. Своим коллегам и друзьям он рассказывает, что он на подхвате – чистит картошку, моет казармы, сидит на базе. Ложь во благо, из тех, что мы рассказываем родным, чтобы они не волновались лишний раз. Картошку он, может, и чистит, но чаще всего чистит все-таки свой автомат. Он не из тех знаменитостей, которые приезжают пофотографироваться на блокпостах. Он полноценная боевая единица, солдат, боец, правосек. К нему нет никакого "поблажливого" отношения, да и сам он не задирает нос. Мне сейчас даже сложно представить его во фраке и на сцене, настолько органично он смотрится в окопе с сигаретой в зубах.

Спокойный, рассудительный. Он здесь на своем месте. На передовой с оружием в руках. Это не какой-то мимолетный порыв патриотизма или мальчишеское желание поиграть в войнушку, это совершенно осознанный шаг, решение, достойное масштаба личности нашего Мифа.

Ничего не екнуло в груди, никакого хваленого предчувствия. Да и что, в конце концов, может случиться плохого с Василем? Он же человек-легенда, герой, звезда и энергетическая батарейка, заряжает всех вокруг себя на победу.

Мы прощаемся, как положено на фронте, тепло, но непринужденно. Мы ведь скоро увидимся.

Миф, увидимся обязательно, просто не так скоро. Ты настоящий. Живой! Про тебя снимут кино, напишут книжки, нарисуют картины. Твой голос всегда будет громко звучать в Украине. Обіймаю, братику.

29 червня 2016 року у бою на Світлодарській дузі куля снайпера обірвала життя Героя України, соліста Паризької опери ВАСИЛЯ СЛІПАКА.

Він прожив у Франції понад 19 років, вражаючи Європу своїм голосом та шармом. Йому двічі пропонували французьке громадянство, але він відмовлявся, бажаючи бути громадянином України. Він щиро вболівав за Україну, був учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. Не роздумуючи, пішов добровольцем захищати Україну і віддав за неї своє життя.

Василь Сліпак народився у Львові 20 грудня 1974 року. І хоча в родині ніхто професійно не займався музикою, вже змалку Василь виявляв неабиякий талант та потяг до співу. У 9 років він потрапив до знаменитої Львівської хорової капели «Дударик», де і почалася його кар'єра співака. Саме з "Дудариком" він побував на перших гастролях за океаном. Так, у червні-липні 1990 року капела зі своїм солістом Василем Сліпаком мала гастрольний тур містами США та Канади— Детройт, Рочестер, Клівленд, Піттсбург, Філадельфія, Кергонксон, Чикаго, Міннеаполіс, Торонто, Реджайна, Саскатун, Тандер-Бей, Садбері, Паувел-Ривер, Монреаль, Оттава. В ході цього туру 18 червня 1990 року у Карнеґі-Холі (Нью-Йорк) спільно із відомим солістом Метрополітен-опера Павлом Плішкою він та "Дударик" виконали низку творів. Потім була низка виступів на інших найкращих сценах світу.

Ґрунтовна підготовка в консерваторії та рідкісний голос невдовзі привели його до Франції, де він спричинив справжній фурор на низці конкурсів та фестивалів, а в 1994 році відбувся його перший сольний концерт. А у 1997 році його прийняли до Паризької національної опери.

Він прожив у Парижі майже двадцять років, виступав на сценах багатьох славетних театрів світу із сольними концертами, виконавши понад сотню різних партій. Та найулюбленішою була партія Мефістофеля в опері «Фауст». Звідси його позивний «Міф», з яким він воював на Донбасі.

З початком Євромайдану В.Сліпак координував у Франції громадські акції, спрямовані на підтримку України; відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, влаштовував благодійні концерти. І продовжив цю діяльність в умовах російської агресії проти України. Зокрема 10 червня 2016 року організував Міжнародний марш «Stop Putin War in Ukraine!», в якому взяли участь близько 30-ти країн світу.

Уперше Василь Сліпак поїхав на війну у травні 2015 р. і пробув там місяць, взявши участь у боях у Пісках біля Донецького аеропорту та Авдіївці у складі 7-го окремого батальйону ДУК ПС, доки його не поранили. Міф не планував повністю віддаватися війні, але для нього важливо було знаходитися там, де він потрібен - на сцені і на війні. "Як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції", - говорив він.

Вдруге В.Сліпак потрапив на фронт у вересні 2015 року - у с.Водяне під Маріуполем. І втретє - у червні 2016 року. Планував пробути на фронті півроку, проте вже через 11 днів, 29 червня 2016 р., загинув. Похований Герой на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань № 76.

Василь Сліпак став першим в історії України добровольцем, якого посмертно нагороджено Золотою Зіркою Героя. Також він - кавалер ордена. «За мужність» І ступеню та Герой України.

Його іменем названо велику залу Музичної академії України імені Чайковського. А в 2018 році - й Український культурноінформаційний центр у Парижі, що відіграє важливу роль в інформуванні французів про події в Україні та в роз’ясненні української позиції стосовно актуальних проблем сучасності.

З метою вшанування пам'яті Василя Сліпака створено Міжнародну некомерційну благочинну організацію «Фундація Василя Сліпака» на чолі з виконавчим директором братом Василя Орестом Сліпаком.

Також у 2017 року з ініціативи Ореста Сліпака та відомих митців Львова й Парижа вперше було проведено Міжнародний музичний марафон W LIVE пам’яті Василя Сліпака. Це унікальна музична подія, що збирає на одній сцені з найкращих музикантів Європи, які знали співака і працювали з ним, а також попопяризує класичну музику та дозволяє вшанувати пам'ять співака. Сьогодні концерт пам'яті Василя Сліпака відбудеться у муніципалітеті Франції Ле-Ре, неподалік від міста від Ренн.

Текст підготовлено спеціально для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, передрук - за умови активного посилання на Diaspora.ua.

#УД_Франція #УД_Василь_Сліпа