Ничего серьозного я тут пока не нашел... Есть неплохие заметки... действительно неплохие...

Наверно это радость и преимущество данного места... Тут можно безо всяких апелляций лить грязюку на другого человека, который под влиянием сиюминутного настроения что-то написал и выдал в этот мирок. Для этих одиноких людей важнее всего - почувствовать себя авторитетом в маленькой, но, по их мнению, могучей кучке, в которой, как мною было замечено, встретишь немало бездельников. Они всегда находятся в положении низкого старта, пролистывая ленту заметок, и готовы комментировать все. В чем знают смысл и нет. Где-то нахватавшись красивых словосочетаний (наверно из заметок "более могущественных созидателей") и отметив их предыдущий успех (в виде множества поклонников "таланта" и пяти сотен комментариев в виде чата самого же созидателя), они активно используют их для критики других авторов. Сами же выделяют себя в отдельную касту, стоящую поверх всякого сообщества быдла и прочего планктона ))

Подхалимы и жопализы. Вам не стать Вудвордами и Бернстайнами. Слишком мал Ваш калибр. 33-летний администратор компьютерного клуба с неудавшейся личной жизнью обозлен на этот мир и, вместо того чтобы признать свои ошибки, - ищет оправдание самому себе. При этом выбирает банальный способ - пытается найти самоутверждение среди таких же неудачников как и он сам. Пишет разгромную, по его мнению, писульку, напрягаясь над заметкой в страницу больше недели. Потом высирает ее в свой блог и обсасывает с десятком бездельников, которые сами ничего путного в жизни не создали. Да и врядли создадут. Прожигают жизнь, пялясь в монитор, на котором еще навесной фильтр от излучения висит )) Вот такие вот у нас критики.

А виной всему - зависть. Она - универсальна. Она - двигатель всех жизненных процессов. Зависть порождает стремление перепрыгнуть, переплюнуть другого. Только вот некоторые только и тужатся, а ничего не выходит. И жить им вечно не по карману, и не дать своим детям того, что дают другие своим. Я говорю, прежде всего, о воспитании и образовании. И любви у таких не допросишься. Потому что тужиться будут постоянно.

Так и будет он проживать свою жизнь. И ничего после себя не оставит. Потому что не пытался, не предлагал себя. Только критиковал. Мол, жизнь гавно и окружает меня только одно быдло. А быдло, тем временем, созидает, падает и поднимается, стремится к вершине, дает миру что-то новое. И всегда в центре внимания. И всегда окружено теплом и заботой близких.

Тут - что... смотря, какое настроение... Есть оно - оставишь хороший комментарий... Нет его - лучше не пиши - больше позитива без твоей тошнотины в мире будет. Это, конечно, мое мнение. Я не сижу над заметками для блога больше 15 минут. Что идет от души - то и выкладываю... Можете меня освистать, но смотрите глубже... Это - правда!

Критику стоит слушать только от людей, которые достигли больше, чем ты. Те, кто не достиг даже твоего уровня, не критикуют, они завидуют.       (Кузьма Скрябин, из последних интервью)

Hawthorn Healing:
Еще раз про какую разницу. Кто помнит что сделала гебня после аннексии Крыма в первые же дни? Подмели улицы? О нет они убрали памятник Сагайдачному. Потому что они имперцы и прекрасно знают как важны символы в сознании людей. Разница есть, но внушить х@хлам обратное их задача #1.

Какая разніца...
В.Зеленський
Ох, не однаково мені.
Т.Г.Шевченко

Вікторія Бричкова-АбуКадум

Із “кукурузників” щось сипалось горою,
Бо цей народ по-справжньому “накрило”…
І вже яка різниця, хто Герой:
Василь Сліпак чи нице моторило…

Запеклого невірного Хому
Так зомбували в кожному етері,
Що не важливо, пам’ятник кому,
Чи сталіну (з малої), чи Бандері…

При яслах повних все ж ревуть воли,
Допоки малороси “при кориті”…
А вулиці у гетто теж були
Освітлені й асфальтами покриті…

Валерій Пекар:
Як і мільйони інших людей, я є не етнічним, а політичним українцем, це мій свідомий вибір, а не просте прийняття факту народження.

Я виріс у русифікованому Києві на піку його русифікації, коли слово «шкарпетки» на вивісці магазину сприймалося як щось абсолютно чуже, і дізнався про існування української мови у другому класі школи.

Таких, як я, — мільйони. І нам потрібна більша причина жити тут, ніж заасфальтована вулиця і смачна ковбаса. Назвіть це національною ідеєю, якщо хочете, але я не прихильник зайвого пафосу. Краще назвемо це спільною етикою та естетикою.

І тут треба зрозуміти, що вибір у нас невеликий.

Ми маємо вибір із двох варіантів естетики — національна або радянська. Або Мазепа, Бандера і Григоренко, або Ленін, Дзержинський і Жуков. Ці два варіанти не можна об’єднати в рамках однієї історії.

Англійці поєднали Кромвеля та Карла І, бо обидва представляють ту саму країну. Натомість Ленін, Дзержинський і Жуков (власне, як і Пушкін з Маяковським) — іншу.

І ми маємо вибір з двох варіантів етики. Треба усвідомити, що нинішній український модернізаційний проект тримається на етиці Майдану і добровольчо-волонтерського руху — на етиці небайдужості, активності і жертовності. Отже, або ця етика, або етика Антимайдану, Беркута і нинішніх суддів-прокурорів.

(Тільки не треба нам говорити, що дві етики та дві естетики розділені географічно. Це очевидна брехня. Прихильники совка є по всій Україні, як і прихильники модерну. Добровольці, волонтери, корупціонери і пристосуванці живуть в усіх містах і містечках.)

Нам пропонують не вибирати, щоб об’єднати країну. Але в реальності пропозиція не вибирати просто країну розірве. Бо ці дві етики несумісні, так само як і дві естетики.

Нова Україна не має і не може мати створеної з нуля естетики, бо це потребує сторіч, — тож вона запозичує естетику в національного проекту, водночас відкидаючи його етику, як точно зазначив Павло Казарін, і саме тому правоконсервативні ідеї не здатні набрати достатньо прихильників на жодних виборах.

Зрозуміло, що нам доведеться ще багато працювати з національними міфами та героями — не лише для того, щоб очистити їх від імперського забруднення (у нас і досі люди шукають історичну інформацію в російській Вікіпедії, адже там брехати не стануть), а й для того, щоб примиритися з їхніми протиріччями (наприклад, Богдан Хмельницький увійшов в українську історію як творець незалежної України, батько-засновник на рівні Вашингтона; у російську — як об’єднувач «молодшої сестри» з матінкою-імперією; у польську — як бунтівний зрадник-сепаратист; в єврейську — як відповідальний за найбільшу в історії різанину, другий після Гітлера; і хто знає, як би він увійшов в історію киримли, якби їх не позбавили права на власну історію).

Нам доведеться переосмислити великі пласти історії, перевинайти багато сенсів, перезібрати національний пантеон. Але іншого шляху немає — ви не зможете навести приклади країн, які не мають власних міфів і пантеонів, символів і ритуалів. Ви не зможете навести приклади країн, яким все одно, чиїми іменами називаються вулиці — своїми чи чужими, і чиї пам’ятники стоять — свої чи чужі. Бо якщо не Григоренко, то Жуков. Якщо не Жуков, то Григоренко.

Об’єднувати країну треба, але це може статися лише на засадах спільних цінностей, спільної етики й естетики. «Немає різниці» — це не об’єднує, бо для мільйонів різниця є.

Як вірно зазначив вже згаданий Казарін, політику робить протистояння активних меншин, в той час як пасивна більшість цікавиться лише холодильником, а не кольорами прапору, і просто приймає нав’язаний порядок денний.

Президенту Зеленському здається, що він іде за більшістю, за її бажаннями і сподіваннями. Але насправді ні. Ця більшість не має ні своєї окремої етики, ні своєї окремої естетики. Тому, відкидаючи українську національну естетику та майданівсько-ветерансько-волонтерську етику, президент Зеленський фактично просуває альтернативний проект — радянську естетику та антимайданну етику. Ви не знайдете третього варіанту. «Немає різниці», — це не варіант, а ухиляння від дискусії, від визначення і самовизначення, від відповіді на запитання, що ми всі тут робимо.

Я вже двічі цитував програмну статтю Казаріна, російськомовного українця з Криму, який свідомо обрав бути членом української політичної нації. Дозволю собі зробити це в третій раз: «Меншість Майдану бореться з меншістю імперії за симпатії інертної більшості». У 2014 році перша з цих двох активних меншостей отримала право говорити від імені країни, хоч і не змогла ним повною мірою скористатися.

Нині нам пропонують послухати голос більшості, але вона не має відповідей, окрім «немає різниці». Відповіді має інша активна меншість. Це виглядає як реванш. Тому пропозиція об’єднати країну без спільної етики й естетики може її просто розірвати. Нам пропонують дорогу в пекло. Не ходімо туди.

Анна Оскомина

Какая разніца, як добре освітлена та заасфальтована вулиця, якщо мешканці на ній від голоду їдять своїх дітей?

Гіршої промови годі й уявити. Ні, не перебільшую.
Я її слухала в трансляції, бо її пустив П’ятий одразу за Порохом, тож слухала, ще не потрапивши під вплив ваших відгуків.
І я не про державність зараз. Я про себе особисто, як споживача тих послань, які намагалися до мене донести.
Послання про те, що не має жодного значення моя індивідуальність, все те, що робить мене мною, що відрізняє мене від інших, то не є цінністю для держави. Адже цінне не те, що нас відрізняє, а те, що в нас спільного, так?
Послання про те, що не існує ніяких об’єктивних орієнтирів, тож “какая разніца”. То що, дійсно немає різниці, пам’ятник Гiтлеpу чи пам’ятник Шевченку?

А ще мене закликали єднатися.
Я розумію, єднатися, щоб щось зробити разом. Якась суспільно-корисна діяльність. Зібрати сміття в забрудненому лісі. Відстояти громадою свої інтереси. Спільним коштом врятувати чиєсь життя. Влаштувати свято. Навіть зекономити на витратах спільних ресурсів.
А тут задля чого мене закликають єднатися? Яка конкретна мета цього об’єднання? Що саме повинно стати результатом єднання козерога, фермера та того, хто любить оливки? Що має змінитися у результаті такого єднання? Що станеться, якщо єднання не відбудеться?
Я розумію, єднатися, щоб боронити державу.
Але навіщо єднатися, щоб капітулювати?..

Чому мені підсунули питання, як нам жити далі таким різним? В нас ніколи не було такої проблеми в країні. Наше розмаїття – наша сильна сторона, це і багатство культури, і генетичне різноманіття, і краща компіляція ідей та різного досвіду.
У мене немає проблем з розмаїттям, і вагомих особливо й не було. Якщо я щось не сприймаю, просто цього уникаю. А чому ж мене питають, як нам далі жити?

Вся його промова про те, що жодних цінностей не існує, окрім нижчих щаблів піраміди Маслоу.
Але ж це брехня. Є самобутня українська мова та неповторна культура. Є український національний менталітет. Є прапор, кольори якого мають значення саме для нашого народу. Є гімн, який саме для нас звучить особливо. Є наша історія, яка створила саме нас.

У кожного з нас одні й ті самі канавки на подушечках пальців. Але в кожного з нас – неповторний їх малюнок.
В мені немає жодної неповторної риси, жодного унікального гену, жодної невідтворюваної навички чи таланту. Проте я є унікальною сполукою цих неунікальних елементів.

Так і наша нація.
Розмиття тої “унікальної національної сполуки” приводить до ослаблення нації, а іноді й до її загибелі.
Людина, яка не усвідомлює своїх відмін від інших, ніколи не осягне та не зможе використовувати свої сильні сторони.
Людина, цінності якої обмежено фізичним комфортом, ніколи не буде прагнути самореалізації та самовдосконалення.
Така людина ніколи нічого значного не досягне у житті, бо вона є посередністю.
Це стосується і нації. Саме такою посередністю бачить Україну Зє. І це мене вразило найбільше.

ГРАФ!  Неужели Вас так задела критика совета размещенного в Вашем посте,что Вы отправили меня в черный список даже без права объяснений и извинений?

Ниже размещаю ответ на комментарий в гостевой книге.

Нормальное сообщество,и если критика непроверенного совета называется оскорблением  то,увы,ничего не могу поделать. Неужели нужно все подряд хвалить и восхищаться?
Если Вы восприняли критику поста как личное оскорбление,прошу принять мои извинения,  я не имела ввиду обидеть автора поста.