Неполоханий ранок. Плита.

Розпускаються газові квіти.

Чи то день, чи погода не та,

Що так хочеться в ліжку сопіти?

Курить димом у пальцях сірник

(все, своє відробив, бідолаха),

Кран старий мов вичавлює сік,

Час повзе як якась черепаха.

Врятуватися б кави ковтком…

Надто довго вона закипає…

Почуваю себе сірником:

Спалахнув, задимів і – немає.

Зі мною говорив небесний голос,

А я мовчав, а я не розумів,

Як я зерно, чи буде з мене колос,

Допоки сяє світло моїх днів?

Допоки серце б’ється без упину,

І подих шепотить в людських ланах,

Чи випечуть з моїх думок хлібину,

Чи просто пропадуть у бур’янах?

Іди за мною, люде мій,

Забувши біль і труд даремний,

В країну дум, країну мрій,

Яку вимолював таємно.

Іди, не бійся, я веду

Скрізь пастку хижої пустелі,

Тобі судилось на роду

Нову побачити оселю.

Отут життя вартує гріш,

А там – цінуються таланти…

Чого ж ти, люде мій, стоїш

І просиш видати баланди?

Помер чумак. Воли осиротіли.

Застигла валка, скинувши шапки,

Вже хрест стрункий чатує на могилі

Та ріжуть небо жайворів крапки.

Не кличе в мандри пил на видноколі,

І день чужий, і ніч уже чужа,

Не буде ані хліба, ані солі,

Та іншого, чим тішилась душа.

Для других далі житимуть стихії,

Забуде всесвіт тіло молоде,

Хіба що дощ осінній хрест обмиє,

Та дикий мак улітку зацвіте.

Так хочеться твого торкнутись дива,

Хоч подихом, хоч порухом долоні,

Допоки осінь світиться щаслива,

Допоки день останній не холоне.

Чужі лишити в небутті цитати,

І, відбринівши днем переболілим,

Так хочеться з тобою помовчати,

І бути, як ніколи, зрозумілим.

Поле. Вітряно. Зимно.

Небо струшує сніг.

Всі думки – швидкоплинні,

І немає доріг.

Час блукає, гульвіса,

Не лишає слідів,

Виднокіл ляпку лісу

На горба посадив.

Скрізь шпарину останній

Промінь сонячний збіг,

І пропав до світання.

Поле. Вітряно. Сніг.

А людині треба небагато,

А людині треба тільки дрібку:

Щоб зірки перелітали хату,

На столі духмяну хліба скибку.

Щоб світанок кожен був за свято,

Із рожевим покривом туману,

Щоб було кому «люблю» сказати

І почути відповідь жадану.

Я знаю де існує рай,

Не там, де янголи і хмари,

А де з бандурою Мамай

У божий світ пускає чари.

О ні, він зовсім не чаклун,

Хоча робити вміє чудо,

Володар голосу і струн,

І степовий козацький Будда,

Живого спокою творець,

Та ще й носій такого духу,

Що всемогутній Праотець

Його пісні тихенько слуха.

Січневий день

Покаже мовчки спину

І місячного включить

Ліхтаря,

Душа злетить в далекі

Палестини,

За гостророгі гори

Та моря.

А в тих краях,

Забувши про недолю,

Про заздрощі, неправедне

Та гнів,

Народ мій, врешті,

Вийшов вже на волю,

Без пастирів злобивих

Та рабів.

Не вір мені.

Мої слова – це подих,

Який щоранку ходить по воді,

Він губиться в століттях

І народах,

Стоїть стовпом

У Бога на суді.

Не вір мені.

Хіба такі бувають?

Звичайно ні,

Хіба що у книжках,

Таких не кличуть,

Бо таких не знають,

Даремно не тримають

У думках.

Мене кохати –

То себе труїти,

Зі мною світ

Розхитаним стає,

В небесній розчиняючись блакиті…

Не вір мені, а просто знай –

Я є.