Співай! Кричи!

Біжи щодуху!

У небо весело

дивись!

Тут навіть камінь

має вуха,

Я не кажу уже

про ліс.

Живи піднесено,

неначе

неспокій –

то звичайний дим.

І край оцей

тобі віддячить,

і точно визнає

своїм.

Завороженим світом,

що уже онімів,

Ходить втомлене літо

з оберемком скарбів.

Тихо довшають ночі,

пишуть смутку ескіз,

І ожинові очі

вже не стримують сліз.

фото автора

Жовті дні уже близько.

Тліє літечка трут.

В небесах боцюнисько

прокладає маршрут.

Водить полем дорога.

Десь гукає село.

Все на місці у Бога,

як і вчора було.

Боцюн – лелека.

фото автора

А уже за дванадцяту. Глухо.

Світить місяця в небі клейнод.

Ходить тінь опівнічного духу,

І шукає якихось пригод.

Щось за думку несміло тримає,

Може, вигадка дивна, чи згад.

Чай парує, бо кави немає,

І гірчить не лише шоколад.

День спрацьований. Сиро.

На душі – самота.

Підгодовую сиром

Золотого кота.

Кілька кроків до ночі.

Небо тане бліде.

Кіт тихенько муркоче,

А до рук не іде.

Кіт із мишкою гуляли,

І плиту охороняли,

І старались, як могли,

Щоб сардельки не втекли.

Зачароване поле.

До погибелі – крок.

Пропливають гондоли

Почорнілих думок.

І божественне тріо

Потомилось і спить.

Чом його, sole mio,

Ти не хочеш будить?

По бажаннях і хибах

Зло полізло на трон.

Шурхотіння і вибух.

І сміється Харон.

День за обрієм тоне.

Ніч підкралася близько.

Ми такі безборонні,

наче справжні дітиська.

Сяє місяця вензель.

Час лінується бігти.

Наче Гретель і Гензель

розкидаємо крихти.

Крихти світла у слові.

Крихти мислей гарячих –

у живої любові

не буває нестачі.

І гарячі долоні.

І нуртує утіха…

День за обрієм тоне.

Ніч підкралася. Тихо.

Уже немає стрілам ліку.

Летять тривожні голоси.

Ламають силу печеніги.

Тріщать щити.

Тріщать списи.

І сіль…

Ну звідки стільки солі?!

Вже скоро душу пропече!

Судьба згубилася у полі.

Кричить утомою плече.

Скінчилось віку полювання,

Тож не носити голови.

Тримайтесь, вороги, востаннє.

Ну, ось він я.

Іду на ви.