НІЧ

Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі, ляга на серце ржа думок. На стінах тіні в’яжуть круглі петлі в чудний і нерозплутаний клубок.

Мов чорний кіт, сів череватий чайник, годинник, наче джміль, гуде. Яка ж солодка ця принада тайни та слово, що, мов з каменю, тверде!

Бляшане небо, олив’яний місяць і ночі попелястий дим. Невже ж нема на цьому світі місця поривам нездійсненним та палким?

ПІСЕНЬКА ДО СНУ

Не думай! Спи! Думки – отрута щастю. Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні. Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім, що тінню вихиливсь з-за яви краю, в солодкім марнотратстві почуваннів кохання вицвіле знов прикликаеш.

Це справді зле, що покохав занадто, заміцно, зарозтратно. Захват ясний в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?

( Богдан-Ігор Антонич )    

... Ніч - це мій час...
Дивно... Іноді ми прагнемо самотності, а нам ніяк не вдається залишитися один-на-один зі своїми думками і почуттями. А іноді нам необхідно щоб хтось був поруч, а його немає... 
Я  відчинила вікно, а там пахне літом...
В пам'яті одразу ж постають образи, асоційовані із цим поняттям,для кожного свої.
Дивно якось - ніч, всюди темінь і чорнющі очі вікон сусідніх будинків насторожено зазирають у душу, немов питаючись: "А ти чому не спиш? Всі вже поснули - так треба. Не порушуй правил"...Так-так, усі довкола поринули у солодкий вир сновидінь, а я ще не сплю. Це я, власне, мабуть про людей-сов...таких, певно, меншість, бо ж довкола мене тиша і пустка. У такі моменти добряче чіпляє самотність,
Ніч - пора роздумів, покаянь, зізнань, усвідомлень. Може це і є час істини, бо зранку, коли прокинулася, усе здається таким безглуздим та дріб'язковим - усе те, про що думала цілу ніч...  

...Справжні бойові дії почалися ще в кінці першої половини місяця... без посередньо центр оминуло, але на питання чому різко знизилась напруга в електромережі (навіть комп виключався автоматом щоразу після завантаження автоматично, не дивлячись на всілякі упси і стабілізатори) відповідь прийшла з випусками новин - потрощені будинки, звалені дерева... Вже другий рік поспіль стихія вривається в початок літа і всю першу його половину... Дощів стільки, що коротше кажучи... до чорта... Трава в покосах зігнила, сонце визирає тільки подекуди, град випадає навіть у нас більший розміром за квасолю вже часто (раніше за все життя фактично не бачив)... Зміна клімату, йолки.., щастя, як то кажуть, привалило...

Та все одно є свої плюси... Навіть фотополюванням можна займатись, що й зробив власне кажучи. Фотик майже розряджений був, але дещо з Волинського сьогодення можете побачити...

це тільки початок, взагалі фейєрверки неба навіть на фото до стоту не передати, але все одно вражає... Зачарована краса...

Відбувалися ці дива прямо над п`ятьма озерами довкола, майже щосекунди небо палахкотіло і переливалось кольорами енергій величезної сили...

Така от природа сучасної погоди на Волині  ...

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною —
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелеться полем туман.

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить:
Он на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить.

Небо незмiряне, всипане зорями, —
Що то за божа краса!
Перлами ясними ген пiд тополями
Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що нiженьки босiї
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло — нi вiтру, нi хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати
Тиху розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала, —
Анi шелесне в гаю.

Сплять вороги твої, знудженi працею, —
Нас не сполоха їх смiх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання — за грiх? 

 

Де, моя Любове,

Ти маєш напитись

Живої водиці,

Щоб птахом лишитись?

Тим птахом, що Землю

Крилами здіймає

До світлого Сонця,

Що всіх зігріває?

 

Злечу я під зорі

Холодної ночі,

Вдивлюся глибоко

В їх сяючі очі,

Вберу з них наснаги

Для вічного льоту –

Ніколи не стомлюсь

Від того польоту!

 

В моєї Любові

Могутнії крила –

Для чорної зради

Догнать їх – несила!

Живи, мій коханий,

Як можеш, щасливо,

Тебе не забуду

Ніколи, мій милий.

 

Як будеш стогнать

Від душевної муки,

Остання надія –

Мої крила-руки,

Тебе обійму я

Любові крилами –

І вічнеє Небо

Засяє над нами.

 

 

хто, що це? 

 

.. першому хто відгадає - подарую  

  (точно на 99%)

 

 

Несеться у вихорі зайвих досягнeнь

Проноситься мимо надій і старань.

Літає поблизу ощадливих прагнень

На відстані кроку тремтливих бажань.

 

Нескорeна, зрима, палка й нeдосяжна,

Охайна, привітна, але як чужа.

Прозора, тендітна, струнка й лeгковажна.

Весь час десь з тобою й не зовсім твоя.

 

Щаслива, жадана, нестримна, кохана.

Позбавлeна смутку, і болю, і сліз…

Втратиш надію – живе в сподіваннях.

Шукаєш – не знайдеш, хоч є вона скрізь.

 

Не зловиш, не схопиш, пійматись  не дасться

Притягує, хоч і насправді всесильно.

Забрати її – навіть Часу не вдасться.

Під знаком питання вона є постійно.

 

На вічності юно уся намальована,

Заплутана й схожа з несхожістю роздумів,

І бачить хто неї – усіх зачаровує,

І розчаруватись  ніколи  не зможемо…