Одягнулося літо у ситцеве плаття,
В своїм серденьку світ запалило зорею,
Огорнуло голівку тремтливим лататтям
І блукати пішло синім небом й землею.

Серед чистих озер загубилося літо
І заплакало холодом, вітром, дощами.
Я хотіла в долонях його відігріти
І принесла тобі разом з мріями й снами…

Я хотіла те літечко вмити росою
І у серці сховати від холоду й смутку,
Тільки раптом це літо не стало тобою...
…Та лишилось країною мрій незабудки

Твоя любов, неначе оберіг,

Живе в душі і серце зігріває.

Він у дитинстві мої сни беріг,

Й сьогодні у житті зорею сяє.

 

Твоя любов сильніша над усе,

Всі негаразди, сум і біль здолає.

Мир і гармонію у серце принесе,

Твоя молитва мою віру укріпляє.

 

Твоя любов – безцінний діамант,

Її ніщо у світі не замінить.

Це щастя ключ і успіху гарант,

У час негоди від кайдан тривоги звільнить.

 

Твоя любов – то найдорожчий скарб,

Мов неба синь, глибока і безмежна,

У моїй долі, мов живий ліхтар,

Вона від відстані і часу незалежна.

 

Твоя любов – то Богородиці рука,

Моя свята, невтомна Берегиня.

Я вдячна Богу, що ти є така –

Найкраща, найсвітліша і єдина.

Коли неба краї волошкові
зацвіли з росянистих дзеркал,
коли сипались сни вечорові,
ви мене запросили на бал.

Переливом зірки проводжали
урочистих мелодій політ,
ви за руку мене ніжно взяли
і відкрили небачений світ.

Мов грайливий небесний посланець
вітер хмарки віночком заплів,
ви мене запросили на танець
під оркестр дощу й солов’їв.

Я відмовити вам не посміла
під овацій двіночковий шквал,
ви ж мене тоді ще раз не сміло
запросили на ще один бал…

Перший крок, перше слово і перша усмішка,
вперто тягнуться так рученята до тебе…
Зупинити би час… Хоч на мить, хоч би трішки,
щоб голівки малі пригорнути до себе…

Пам’ятаєш усе. Наче вчора з порогу
проводжала у школу, ночами не спала,
вчила ревно і щиро молитись до Бога,
заплітала косички, росою вмивала…

Вже дорослі. Давно. У світлиці так тихо,
тільки серце болить і тривога ще досі –
чи здорові, чи в дім не постукало лихо.
І плетуться сріблясті стрічки у волоссі…

Вже дорослі. Та лиш так потрібна порада,
і твоя колискова, не стерта роками,
та хатина, що завжди стрічає нас радо,
і молитва твоя, і любов твоя, мамо!

Торкнулось сонце напівсонних трав,
цілує, пестить, променем лоскоче.
Чи ти кого так трепетно кохав,
як сонце раннє трав шовкові очі?

Чи ти приносив стільки насолод,
як пелюсткам холодні роси в спеку
і чи сягав таких стрімких висот,
як гордовитий молодий лелека?

Чи ти кому так ніжно говорив
слова любові, вірності і ласки,
як вітер теплий після літніх злив
шепоче травам вечорову казку?

Біжу босоніж росами дібров.
дивлюсь у волошкові очі неба,
п’ю жадібно усю живу любов
і мимоволі думаю про тебе…

Куди ведуть тебе, народе України?

Твої святині на поталу віддають.

Кричать невігласи – подолано руїну!

Самі ж по цій руїні в прірву йдуть.

 

Їх не навчили рідну землю цінувати,

За 30 срібняків вони і душу продадуть.

З одним бажанням -  Україну розіп’яти

Вони й по трупах задля мрій своїх пройдуть.

 

Важко людьми створіння ці назвати,

Це лиш безграмотні й бездушні пішаки,

Що рушники встеляють перед "старшим братом"

І повзають неначе пацюки.

 

Вже й нашу мову захотілось розтоптати,

Що далі і який наступний крок?

Може, і віру в нас захочуть відібрати?

Коли ж закінчиться цього свавілля строк?

 

“Злоба і ненависть до власної країни”, -

В думках слова, на Біблії рука…

Присяга знищення народу України –

Пошкодженого розуму мета.

Ти образ честі для тисяч дівчин,
нехай знайдеться між них єдина,
що стане щастям твоїм навічно
і подарує дочку і сина.

Нехай життя твоє буде дивом,
щоб в храм душі ти ніс тільки квіти.
Лишайся чесним - живи красиво
нехай такими ж виростуть діти!

Вірш було написано моєму другу в День народження.Це мій перший вірш на україньскій мові. Це не моя рідна мова, але я люблю її так само як рідну. Мені приємно, що це мова моєї країни. Нажаль, в моєму Криму мало хто розмовляє на ній. Вибачайте, якщо щось не так.

Звездочка с неба упала
Прямо на мою ладонь.
И я желание загадала,
Чтобы мне приснился ОН...

Чтоб встретились случайно,
Но никто не помешал,
И поцеловались тайно,
Нежно он меня обнял.

Засумувала холодом весна
Заплакала дощами знову й знову…
Немає дна, немає смутку дна
І навіть сни не сняться кольорово.

Зсіріле небо в тіні сліз тремтить,
Хмаринками закуталися зорі,
А дощ кудись біжить, біжить, біжить,
А дощ кричить… шепоче… щось говорить…

Старі будинки дивляться у слід
Струмочкам, що спішать якось невміло.
Вони ж стоять. Незмінно. Стільки літ.
А їм би так побігати хотілось!

Весна. Сумує. Плаче. Та невже?!
Її ж так всі вимолювали ревно…
Ти в сум не вір – дощ стишився уже,
Весна від щастя плакала напевно…

І ніби сон як сон – не раз ти снив любов’ю,
не раз горіла ніч від пристрасті й тремтінь,
та тільки так як я, ніхто іще з тобою
наївно не блукав у нетрях сновидінь.

Не бійся, простягни мені на зустріч руку,
з тобою так давно ми снили в унісон…
Ти обніми мене й сердець незвичним стуком
розбудимо весну квітчасту за вікном.

Не раз тебе крізь сон п’янили аромати,
не раз тобі у снах здійсняла мрії ніч,
та лиш ніхто тебе не смів так цілувати,
як я слізьми роси, торкнувшись твоїх пліч.

Та тільки так як я ніхто не смів дивитись
твоїх очей і мрій у небо голубе.
Не зможе від тепер тобі ніхто так снитись,
не зможе більш ніхто любити так тебе…