Натка!
 Как же мне тебя сейчас не хватает!!!
  Я все же рассталась с ним. По странной иронии - ровно через два года после того, как встретились. Через два года, которые стоили моей прежней жизни.
Это оказалось не больнее, чем ржавой ножовкой отпилить себе в общем-то здоровую руку или ногу.
Не спрашивай меня - почему. Я сама не могу ответить на этот вопрос. Просто в какой-то момент я поняла, что праздник заканчивается... А в другой атмосфере я не захочу воспринимать этого человека. И что самое обидное - я понимаю, что это единственно правильный вариант. Хотя не могу точно сказать, почему я в этом уверенна.
Не было привычных для меня красивых слов, которые я - честно признаюсь - пыталась заготовить. Просто - ночь, звезды, нежная бархатистость моря. Моя голова у него на плече... И чувствуя, что сейчас задохнусь от наполняющей меня нежности я все-таки подумала вслух... "мы больше не встретимся"... Его дыхание сбилось на одно-единственное мгновение. Глаза заблестели чуть ярче - хотя, возможно, это было лишь отражением невероятно ярких звезд.
- Я тебе в чем-то мешаю?...   Я понимаю, что он - чисто по своему, по мужски... прав и неправ одновременно. Он что-то еще пытается сказать, что я дорога ему прежде всего как человек, и что он не хочет, чтобы я исчезала из его жизни. Но меня уже начинает тошнить словами. Я не верю в Дружбу после любви и в Любовь после дружбы. Я не хочу пытаться доказать обратное.
Я много говорю. Не помню что - просто говорю, стараясь не сорваться на отчаянный крик. Глаза предательски жжет, но нет ни одной слезинки. Я уже все решила. Мы не увидимся больше... А он достаточно глуп, чтобы меня послушать...
  Я знаю, ты меня, скорее всего, не поймешь. Я сама себя не понимаю.
 "Глупая женщина"...

Ну ось... сьогодні їду у дитячий табір. Ну... сьогодні виїжжаю, а буду там завтра. Буду там вожатою . От і трішки нервуюсь , дуже вже діти в наш час пішли... , а я маленька, безпомічна ... їм аби:  , а за ними потрібно дивитись , ще й якісь ігри грати, що вони зазвичай не хочуть робити.

Кароч, я хвилююсь, адже вперше буду вожатою.

Ну все, пока-пока, їду . Спишемось десь після 15 серпня. Ну, якщо та весела компанія не надумає спалити мене на кострі .

Я люблю себя милую, нежную,озорную, немного небрежную,
Я люблю себя разную-разную,
даже утром, спросонья, прекрасную!
Я люблю себя стильную, сильную,
потрясающую и сексапильную!
А порою серьезную, смелую,
в этой жизни такую умелую!
Я люблю себя всю, без остатка,
заношу все слова я в тетрадку,
Чтоб напомнить любимой себе
Я - это ЧУДО на нашей Земле!
Я уникальна и неповторима
я это чувствую, это незримо!
Я это знаю , не забываю
и про себя без конца повторяю :

ЛЮБОВЬ - это я!

Тягне ж мене на збочення...

Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...

А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..

Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).

Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все... 
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...

Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:

(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)

Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще...  Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...

Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...

Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...

Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...

І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...

Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.

Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).

Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись... 
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...

До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:

А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"

То я взяв і поїхав далі...

І жалів про це весь останній час їзди...

Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )

На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...

Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:

Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...

Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.

Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...

Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!

Я - МЕГА РОВЕР-МЕН

---

І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!

Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!

Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!

Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет!
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї

Всем привет!!!

С 10.07.09 по август меня не будет в инет-эфире  . Поэтому отдохнёте от моих заметок ! Меня не будет и в аське тоже.

Так что если кто-то что-то хочет у меня спросить не в комментах к моим заметкам, а лично, то пишите мне через анкету знакомств. Готова ответить на все вопросы сегодня вечером, поздней ночью и завтра утром может ещё успею.

А так до августа.

 

Надоело жить вот так !
Телеграмма уж готова,
Ни одной в ней запятой,
В ней всего четыре слова:
МАМА Я ХОЧУ ДОМОЙ
В ней всего четыре слова:
МАМА Я ХОЧУ ДОМОЙ
(С)


"Я хочу домой...", слезы продолжали струиться по лицу, плечи все еще тряслись. "


7 лет не живу с родителями, а все равно тянет домой.

  Периодически у меня бывают попытки самоанализа. Тогда я выстраиваю на мысленном плацу всех своих тараканов и неторопливо прохаживаюсь перед ними. Параллельно придираясь к внешнему виду и придумывая им наказание поизящнее. А куда им деваться? Им со мной жить - как ни крути...
  После этого я многое понимаю. Что-то меняю, от чего-то избавляюсь, что-то марафечу и ставлю на полку с трофеями.
  Потом непременно делюсь с близкими людьми осознанным. Выслушиваю их замечания. Что-то опять корректирую. Четко осознаю - чего же я хочу на самом деле... Правда, ни разу так и не смогла ответить - а нафига, собственно, оно мне надо.
 Ведь все самое лучшее в моей жизни случалось абсолютно бездумно. В экстремальных условиях без соблюдения техники безопасности. Моментальный выброс адреналина в кровь - а потом - детка, это было круто!!! (я сейчас не о сексе....хотя - да, и о нем тоже... )
  А потом это хорошее просто становится частью жизни. Той частью, которая задает тон всему. и не грустить в пасмурную погоду.
 
Вот и сейчас я взялась за очередное причесывание своих кукарачей. А потом подумала - отпущу ка я их на волю... Им давно пора в отпуск. Пускай погуляют. Встретимся осенью - отдохнувшие и посвежевшие.

Когда экраны телевизоров были голубыми (тогда этим цветом обозначали черно-белое изображение), и в них было всего два канала, выбор телекумиров был невелик: либо дорогой Леонид Ильич Брежнев, либо штандартенфюрер Штирлиц. Мы, конечно, выбрали Штирлица – он был гораздо обаятельнее. И играли на переменах в гестапо. Рисовали мелом прямо на школьной форме (она была еще синяя, суконная) кресты и погоны, присваивали себе самые глупые звания (скажем, унтершарфюрер) и ходили друг перед другом, отдавая честь вскидыванием руки и всхлипом «Хайль Гитлер!» Искали русских шпионов, но так ни одного и не нашли и не замучили. Потому как все до одного мы были переодетыми русскими разведчиками.



Учителя, увидев наши игры, падали в обморок и глотали валидол. По какой-то случайности, организатором игры в гестапо, школьное начальство определило меня и вызвало родителей. Они меня, конечно, здорово отлупили, воспитывая здоровый патриотизм. Хотя я и пытался возражать, что это всего лишь игра, и не в фашизм, а в Штирлица и любимый фильм «17 мгновений весны». Защитных моих воплей услышано не было, и экзекуция, не уступавшая в жестокости гестаповским пыткам, была продолжена до полного выбивания из моего незрелого мозга всяких тараканов.
 Однако выбили, видать, не всех.

 Некоторое время мои организаторские способности дремали в ожидании подходящего применения. Повод вскоре нашелся. На малахольных детей нашего «интеллигентного района» совершали регулярные набеги ребятишки постарше из соседних микрорайонов, колотили, отбирали мелочь. Для достойного отпора надо было объединяться. И вот я, как Минин и одновременно Пожарский, собрал всю местную мелюзгу и объявил о создании в нашем дворе суверенной республики «Военка» в противовес шпанским микрорайонам, «Авиловка», «Крест» и «Сахалин».  Выборы провели прямые и открытые. Меня произвели в президенты, и я тут же назначил несколько министров по направлениям.



 Объединение в «государство» принесло неожиданно быстрый эффект. Уже на следующий день армия моих огольцов толпою схватила главаря одной из хулиганских шаек и привела ко мне на расправу. Я проявил истинное благородство и после небольшой воспитательной беседы велел отпустить печенега. Слава об этом разошлась по окрестностям моментально, и более нас никто не обижал.
 Прокололся я на том, что вменил в своей суверенной демократии подоходный налог – десять копеек с каждого гражданина в день, даже по тем временам сумма совершенно мизерная. По идее это должна была быть «касса взаимопомощи» на подарки к дням рождения каждого гражданина. К тому же собирал налоги министр финансов, а я этих денег в глаза не видел. Но родители некоторых моих граждан оценили это дело как рэкет. Дальше – тот же сценарий: вышибание из моих извилин всех фантазий, но уже не ремнем…

 Так подумаешь: каждая такая история – это ж даже не байка, а отдельная повесть! И ведь не помог папин ремень: далее по жизни у меня все время как-то сами собой придумывались разные авантюрные мероприятия. А сколько различных историй! Любовно-брачные новеллы скромно опустим. Да все истории опустим – а то и так скажут: «Многа букаф, ниасилил». 

Что значит общепринятое понятие ИЗМЕНА?

ИЗМЕНА – физическая близость двух людей, не состоящих в браке или т.п.

 

А на самом деле физическая близость людей это просто слабость двух человек, которые не смогли устоять перед соблазном. Разве можно их осуждать?! Не о них ли говорит поговорка: «не бей лежачего!»)))

 

На самом деле ИЗМЕНА – это более сильное отрешение друг от друга людей. Это когда тебе очень плохо, ты умираешь душой и телом, а близкий тебе человек этого не осознаёт. Ты просишь у него помощи, а он(она) из-за своего эгоизма, эгоцентризма, не понимая тебя, не чувствуя твоей боли, отказывает тебе в помощи спасения тебя от чёрных сил, одолевающих тебя.

 

Яркий пример этого: ты падаешь в пропасть, протягиваешь руку моля о помощи, потому что тебе уже не за что зацепиться, а близкий человек остаётся в стороне, смотря на то, как ты умираешь, удаляясь всё дальше, падая в пропасть, оттуда нет спасения. Только сильные духом могут выжить. Оттуда трудно вернуться и стать снова человеком с сердцем и душой. Только боль пропасти не покидает вас уже никогда – так это больно!!!