хочу сюди!
 

Елена

46 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 47-57 років

Замітки з міткою «влада»

Донецьк і Янукович. Хроніка розчарування.

Сьогодні в лівому березі опублікована дуже цікава стаття. Оскільки через певні проблеми з реорганізацією на ЛБ не завжди вдається перенести, тож просто прочитайте за посиланням. Варто уваги.
 http://lb.ua/news/2011/12/13/127946_donetsk_i_yanukovich_hronika.html

Влада відволікає увагу протестувальників від основного винуватця

Влада використовує політичні технології для протидії соціальним акціям протесту, організованих, зокрема і чорнобильцями. Про це в коментарі Тижню заявив політолог Сергій Таран.

«Ці соціальні процеси організовуються різними людьми, де немає чітко вираженого лідерства. Серед тих, хто виходить з акціями протесту, крім звичайних чорнобильців, є й ті, що таємно співпрацюють з владою і звісно мета їхня зовсім інша, ніж домогтися повернення їм соціальних пільг. А це призводить до того, що ззовні їхні акції виглядають неорганізовано. А іноді вони неорганізовані з політичної точки зору. Наприклад, після певних судових змін в Україні встановлена президентсько-парламентська форма правління, тобто влада належить президенту. Таким чином основний адресат мав би бути не прем’єр-міністр чи Верховна Рада, а президент. Але акції відбуваються чомусь не біля його Адміністрації. Це викликає в мене здивування. Крім цього, виглядає нелогічно і те, що акції протесту різні за типом – одні оголошують голодування, інші – протести…», – зазначає політолог.

«Звісно, те, що такі акції відбуваються, - досить позитивна тенденція, оскільки це означає, що громадяни можуть самоорганізуватися, а з іншого боку – для їхньої політичної організації ще іноді не вистачає досвіду чи розуміння ситуації. А часом пересічні представники соціальних груп піддаються на політичні технології тих людей, на кому лежить відповідальність за погіршення їх соціальної ситуації», – додає Таран.

За словами експерта, цими політичними технологіями представники влади намагаються відвернути увагу учасників акцій протесту від головного адресата – президента. «Акції протесту спрямовані на адресата в уряді чи на представника місцевої влади. А тому влада ілюзорно думає, що відведе увагу від основного адресата – президента. Можливо, ті, хто зацікавлений у розгортанні цих технологій, вважають, що це не буде торкатися всієї влади, а лише окремих представників. Однак, як на мене, це відображатиметься і на рейтингові президента, і на його авторитеті.

Єдине, що може поки радувати владу, це те, повторюся, що в цих соціальних рухів немає чіткого організаторського ядра», – стверджує Таран.

Як зазначає політолог, наразі залишається відкритим питання, чи зможуть ці соціальні рухи вийти за рамки політтехнологій, які їм нав’язують  "згори", та сформуватися в потужні соціальні політичні течії.

У Донецьку силою згортають останній намет

У Донецьку силою згортають намет народного депутата Анатолія ГРИЦЕНКА, всередині якої продовжують перебувати голодуючі чорнобильці. Про це кореспонденту УНІАН повідомив з намету керівник Донецької облорганізації партії «Громадянська позиція», помічник А. ГРИЦЕНКА Олександр ГЕВЕЛЄВ. «В даний момент вимкнулося світло в наметі, п'ятеро представників міліції беруть участь у цьому правопорушенні, штовхають, б'ють журналістів, згортають намет у даний момент, живого місця залишилося близько 10 кв. метрів, - швидко розповів О.ГЕВЕЛЄВ. - Голодуючі чорнобильці продовжують лежати. Згортають намет іззовні. За словами міліції, це роблять працівники комунальних служб, але працівники міліції притримують поручні, тим самим допомагаючи їм згортати палатку. Це пряме правопорушення ». «Я всередині намету, тому не знаю, скільки людей беруть участь у силовому демонтажі намету. У наметі близько 15 осіб, з них 5 осіб - це міліція ... »- підсумував він.

Наталія Яковенко : погляд на історію та її подання

Ганна Трегуб. "...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники..."

Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати "змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості українців.

Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію": йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ

Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями, коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола української історії?

На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.

- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?

- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010 році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові програми, оце й стало останнім досягненням комісії.

Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким консервантом.

Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне, тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими підручниками історії України.

Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до активного суспільного життя.

Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими, аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все це школярам треба розказати.

- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.

- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони. "Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”, засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього, знайдеш подостатку.

- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої - хіба це погано?

Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники.

За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.

Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними методами, зокрема відвертою пропагандою.

Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно, різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.

- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?

- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін, величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.

- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що українці створили російську мову і Російську імперію часів її найбільшого розквіту?

- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях, до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.

- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?

- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.

Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що "пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.

- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.

- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла, мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.

- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції - від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському суспільству?

- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати.

"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"

Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!) переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.

-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?

- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної  ініціативи” я не знаю.

- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно висловлюватися?

- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.

- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.

- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички "дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?

Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук), професорка та завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.",  "Вступ до історії" і "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".( Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).

Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько       Українстка правда

Маленька революція.

Вони можуть все. Вони можуть їхати на червоне світло, не зважаючи на пішоходів. Вони можуть паплюжити заповідну природу своїми джипами. Вони можуть відібрати бізнес у будь-кого. Вони можуть побити чі навіть убити якщо не фізично, то морально і психологіно. Вони не бояться міліції, бо міліція як раз їх і захищає. Вони не бояться судів, бо завжди знайдуть суму адекватну питанню. Вони не бояться втратити владу, бо впевнені, що прийшли на завжди.Вони не бояться нас поодинці, але їхня впевненість зникає, коли ми разом.Це маленька перемога, навіть дуже маленька, на тлі того бєспрєдєла, що панує в нашій країні, але ця перемога свідчить, що ми здатні все подолати, якщо згутуємось.

Заборона компартії. Хто і чого насправді прагне...

Нещодавно довелось прочитати про намір одного з колишніх Президентів добиватись заборони Комуністичної партії.

"Колишній Президент (2005-2010) Віктор Ющенко і колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко виступають за створення міжнародного трибуналу для розгляду злочинів комунізму і початку судового переслідування живих виконавців комуністичних злочинів." Про це сказано в повідомленні прес-служби партії "Наша Україна". "Українське суспільство має дати належну оцінку діям комуністичного режиму", - сказав Ющенко, який є лідером "Нашої України", виступаючи на відкритті Міжнародної конференції "Співробітництво СРСР і Німеччини в міжвоєнний період і під час Другої світової війни: причини і наслідки." Він підкреслив, що багато міжнародних інститутів засудили сталінський комуністичний режим, прирівнявши його до фашистського, разом з цим в Україні комуністи дотепер перебувають у владі.

Огризко, що є заступником голови політради "Нашої України", виступаючи на конференції також підкреслив, що цей форум має стати серйозним імпульсом і сигналом для суспільства про те, що потрібно переводити справу осуду комунізму в політичну площину. "Треба почати процес осудження і засудження комуністичної ідеології як злочинної і тотожної фашизму", - сказав Огризко. З його слів, після політичної частини можна буде перейти до практично-юридичних справ, головним завданням яких буде оголошення комуністичної ідеології поза законом.

Можна було б повірити в палке бажання нарешті почати очищення України від дійсно злочинної структури, на совісті якої мільйони знищених українців. тільки постає питання - а чому Віктор Андрійович раптом кинувся *на боротьбу з комунізмом* тепер, коли в нього вже 2 роки як немає жодних владних ресурсів та повноважень ??? Чому він не робив все можливе для цього з січня 2005 року, коли рівень підтримки був величезний, а деякі з високопоставлених осіб поспішали навіть покінчити життя самогубством перед можливим засудженням?

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1468-12    Ось так, без зайвої довгої пустопорожньої тріскотні в перший тиждень після проголошення Незалежності в 1991р Компартію вже було заборонено. Чому цього не спромігся зробити за цілий рік !!! своїх достатніх повноважень той, кого досі чомусь ще купка наївних продовжує називати *єдиним українським Президентом*. Що йому заважало? Невже *кремляді*? В особі кого - кума-керівника РНБО? Чи проти виступали Луценко, Гриценко і Турчинов - тоді керівники силових структур? Чи може проти були мільйони, що виходили восени-взимку 2004 на Майдан ? Чи може не було більшості у Верховній Раді, де тряслись від переляку багато кучмістів, ладних на все, аби не посадили?

Не вистачало головного - політичної волі, мужності та організаційної мудрості. А заважало видно те, що й слабкому танцюристу...А тепер, привівши комуністів разом з ПР до влади (чи він не знав, хто буде головним партнером ПР в антиукраїнській владі ??? ), оце створіння просто зображає гру на електорат. Адже скоро вибори.

Запрошення в Азіопу

 

Російський політик та історик Юрій Афанасьєв про «Російську систему» та її тиск на Україну
Матеріал друкованого видання
№ 48 (213)
від 24 листопада
«Український тиждень»

 

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР, один із засновників і співголова руху «Демократическая Россия» Юрій Афанасьєв хоча й відійшов від активної політичної діяльності, проте і далі у своїх аналітичних статтях різко та послідовно викриває природу і суть російського неототалітаризму.

У.Т.: У своїй статті «Qui prodest?», опублікованій на сайті «Каспаров.ру», ви кажете, по-перше, що примирення Росії та Європи вже оформилося за схемою: «Ми вам сировину, енергоресурси, а ви за це не помічаєте нехтування в РФ демократичними нормами, а також зберігаєте таємницю і недоторканність авуарів господарів Росії у європейських банках». А по-друге, що Європа і Росія разом заплющили очі на «відповідальність західних демократій за світові кризи та війни в ХХ–ХХI століттях і за наслідки цих криз і цих війн у нашому сьогоденні». Перша теза зрозуміла; розшифруйте, будь ласка, другу.

– Річ у тім, що одним із наслідків тих криз і війн якраз стала поява тоталітарних режимів. Я маю на увазі гітлерівський нацизм і сталінізм. І якщо відволіктися від надзвичайно важливого питання про те, хто відповідальний за ці світові кризи та війни, то залишиться не зовсім зрозумілий сам факт появи двох головних людиноненависницьких режимів у ХХ столітті. 

Цю відповідальність обов’язково треба розкривати. Адже зміст періоду між двома війнами значною мірою сформували світова криза 1929 року, Велика депресія і спосіб виходу з неї: Новим курсом Рузвельта, що дістав обґрунтування трохи пізніше від його початку в економічній доктрині Джона Кейнса. Головне в реалізації останньої те, що розширення споживчого попиту в Америці відбувалося не тільки за рахунок розвитку громадських робіт (будівництво доріг тощо), промисловості, а й через звільнення долара від його співвідношення із золотим запасом США. Тобто вже тоді почали друкувати паперові гроші, не підкріплені золотим запасом. Прагнення безмежно розширяти попит призвело до того, що долару стало тісно в національних межах, йому треба було вийти за ці рамки. Таким чином, уся версальська карта світу, що будувалася в міжвоєнний період на існуванні національних держав, виявилася під питанням. А тому логічним продовженням дедалі більшого панування долара стали аншлюс Австрії, так звана Мюнхенська змова, пакт Молотова – Ріббентропа і початок Другої світової війни.

Ту саму логіку можна простежити й напередодні Першої світової, особливо очевидною вона є в кризі 2008 року, а такоє у початку нинішньої, що стала загальносвітовою. Надування фінансових бульбашок, що стартувало під час реалізації Нового курсу Рузвельта, розширилося і стало – тепер уже на основі монетаристської політики неоліберальної макроекономіки – справді загальносвітовим. Теоретичне обґрунтування такої політики – роботи Мілтона Фрідмана і Фрідріха Хаєка, а найвиразніше вона втілилася в тетчеризмі та рейганоміці. Таким чином, уже весь світ охоплений тим процесом, що почався 1929 року. Життя в борг і відхід від трудової етики стали нормою для сотень мільйонів людей.

Ось такі глобальні речі, мені здається, треба враховувати, говорячи про відповідальність західних демократій за кризи і війни в ХХ–ХХI століттях. Але це аж ніяк не означає, звісно, що тільки про них потрібно вести мову – ні передусім, ні переважно. Важливо не забувати і про відповідальність тоталітарних режимів – нацизму і сталінського тоталітаризму – за всі жахіття минулого століття, і про їхні жертви. І в цьому сенсі Звернення європейських країн про увіковічення пам’яті жертв тоталітарних режимів, що увійшло до Варшавської декларації 23 серпня нинішнього року, цілком обґрунтоване і своєчасне.

У.Т.: І все-таки чи можливе справжнє примирення Росії та Європи на основі гуманістичних цінностей?

Якщо говорити про реальність, яка цілком виразно вимальовується в сьогоднішній Росії, то, звісно, жодного примирення чи навіть зближення на підставі гуманістичних цінностей бути не може. В основі того, що в нас відбувається, їх і близько немає .Нинішнє життя в РФ визначається, навпаки, неототалітарними тенденціями. Вони виявляються і в економіці, і в політиці, і в фінансах. Їхня суть у тому, що ми вже фактично дійшли до такого стану, коли людина як особистість, як суверен, як суб’єкт суспільного устрою виявилася принципово непотрібною путінському режиму. Тому що визначальний принцип нашої влади зовсім в іншому: доступ до основних ресурсів країни і дохідних видів діяльності тільки для «своїх», а решті – мінімум для виживання та компенсація за лояльне служіння цій системі. Наслідок розвитку таких тенденцій – практично все дієздатне населення Росії загнане у своєрідний соціальний заповідник, резервацію. І панівний режим намагається утримувати його в такому стані, якось охороняти й навіть зберігати в цій безвиході, час від часу кидаючи подачки у вигляді мізерного збільшення пенсій, жалюгідного підвищення достатку тощо.

З огляду на те що це стан більшої частини російського населення, то гра на матеріальних інтересах, на умовах виживання видається дуже гіркою і навіть образливою. Вона постає як заздалегідь спланована і реалізована антилюдяність в ім’я власної незмінності. Справді, ось уже 20 років єльцинсько-путінська влада всіма мислимими й немислимими способами намагається усунути дієздатне населення від вільної участі в економічному, політичному та соціальному житті. Це робилося і робиться послідовно, наполегливо, цілеспрямовано на всіх рівнях: законодавчому, виконавчому, медійному. Навіть на рівні політичної і кримінальної злочинності, корупції та рейдерства за безпосередньою участю вищої влади. Тепер, коли мета досягнута, – розмови навперебій, щодня і щогодини про надбавки до пенсій та незмінну увагу до соціальної сфери. Щоб забалакати проблему вільного доступу на конкурентній основі до ресурсів і політики.

У.Т.: У ваших статтях часто можна натрапити на словосполучення «Російська система». Що стоїть за ним?

– Я тут маю на увазі три складові: систему володарювання, спосіб громадського та соціального життєустрою і світобачення. Усі разом вони і є «Російською системою». Цей термін увели в науковий обіг наші історики Юрій Півоваров та Андрєй Фурсов. На перше місце я не випадково ставлю систему володарювання. Йдеться не просто про авторитарну владу, а про єдиновладдя, понад те, про самовладдя. Тобто влада як спрагла себе воля. Це явище унікальне, такий собі абсолют – більше ніж авторитаризм, більше ніж диктатура. А спосіб життєустрою саме й визначається тим, що одна особистість, навіть якщо вона є символом, навіть якщо уособлює сукупність якихось кланів, цілковито і тотально пригнічує собою суспільство. Понад те, ліквідує все соціальне різноманіття, властиве нормальному, природному розвитку будь-якого соціуму, і, врешті-решт, робить із громадян суцільних підданих. Причому влада зрівнює останніх коротким повідком у вигляді окладу, забезпечення, утримання, на який саджає кожного. І насамкінець те, що належить до світобачення, тобто вся система міфів, містик і забобонів: по суті, вони є не раціональним віддзеркаленням того, що відбувається, а саме міфологією. Усе це разом і є «Російська система».

У.Т.: Усупереч усталеній думці, ви не вважаєте події серпня 1991 року демократичною революцією. Стверджуєте, що саме тоді почалися становлення нового російського самодержавства і відродження тоталітаризму, який, говорячи вашими словами, «відмічений точковими, такими, що ніколи не розкриваються, вбивствами». Як можете довести це?

– Я не просто був у ті дні в Москві, у самій гущі грандіозних демонстрацій, ходів, мітингів, які проводила «Демократическая Россия» на Манежній площі та головних московських вулицях. Я був одним з організаторів, які безпосередньо відповідали за безпеку, за те, щоб усе пройшло мирно, спокійно – не те що без крові, а навіть без тисняви. Адже в одному місці збиралися сотні тисяч. Я, як мені здається, мав той самий настрій, переживав ті самі емоції і думав про те, про що й усі ті, хто вийшов тоді на вулиці.

Цей порив був потужний, соціально зумовлений, бажаний, щоправда, політично не артикульований, але в ньому досить виразно прочитувалися демократичні стремління. Було небажання продовжувати те, що існувало досі, пристрасне прагнення відійти від радянської дійсності. Драматизм тих подій – в їхній переважно емоційній, а не раціональній основі. Благородні почуття, помисли і переживання ми не довели тоді до політичного структурування. І тому маса людей, хоч якою благородною вона була, на жаль, так і лишилася різношерстою масою, об’єднаною лише загальним емоційним поривом. Жодних кроків у напрямку політичного оформлення таких настроїв не було.

А разом із тим були не тільки вулиці. Був I З’їзд народних депутатів, і там Міжрегіональна група, де я співголовував із Сахаровим, Поповим, Пальмом та Єльциним. Була доповідь про пакт Молотова – Ріббентропа, обговорення подій у Тбілісі, Вільнюсі, Алма-Аті. Порушувалося питання про саме існування СРСР. Криза вже назріла, і були її конкретні вияви в економіці, політичному устрої, навіть воєнні зіткнення. Але паралельно відбувався і так званий новоогарьовський процес: лідери союзних республік чогось домагалися, а Ґорбачов їх умовляв і умовляв не порушувати статус-кво. Він страшенно хотів зберегти Радянський Союз, до того ж як союзну державу, а не як союз держав.

Я не можу сказати, чи можливо було так глибоко реформувати СРСР, щоб перетворити його із союзної держави на союз суверенних держав. Але тільки-но в серпні в Ново-Огарьовому намітилося формальне рішення у сенсі трансформування унітарного Союзу у федерацію, відбувся «путч» ҐКЧП. Далі – розпад, припинення Радянського Союзу як державного, економічного та політичного устрою. Крах і руйнування були суттю тих подій. А заднім числом за неї (суть) видали прихід до влади переможців на чолі з Єльциним. Вони й визначили те, що відбувалося, як «демократичну, ліберальну революцію» без будь-яких підстав. Словесно зробили з усього того так званий історичний транзит: перехід від тоталітаризму до демократії, від планової економіки до ринку, від СРСР до національної держави. Увесь цей «транзит» – суцільна декларація. Ухвалили кілька законів, намагалися ще щось зробити, але якщо досконально проаналізувати тодішні процеси, то виявиться: нічого ліберального, нічого демократичного в них фактично не було. Хоч як намагаються тепер прибічники Єльцина, Ґайдара і Чубайса заднім числом довести, що зробили все лише правильно, у них нічого не виходить. Підсумок їхніх дій - ми маємо сьогодні в Росії.квазіринкову економіку і за своєю суттю тоталітарний, тотально насильницький спосіб життєустрою росіян, яких у єльцинсько-путінські часи знову перетворили на підданих. Ми сховалися в патерналізмі, у здатності виживати в соціальному просторі за межами моралі, моральності та людської гідності, на рівні тваринного існування, на межі життя і смерті. Це всередині держави, а на зовнішньому боці ми маємо протиставлення російської великодержавності всьому світові й найближчому оточенню, зокрема колишнім радянським республікам.

У.Т.: У своїх статтях ви також стверджуєте, що в Росії так і не настала ринкова економіка, що й інституту приватної власності як такого немає. А як же олігархи, Путін, зрештою?

– Приватна власність у Росії начебто є. Але ось це «начебто» діє навіть стосовно олігархів і до найвищих правителів. Поняття «олігарх» стало розмитим. Раніше так називали тих, хто захопив величезну кількість власності, нерухомості, основних фондів, фінансових потоків. А тепер у тій самій ролі виявляються наші найвищі чиновники. Вони теж фактично зосередили у своїх руках і основні фонди, і фінансові потоки, і нерухомість. Але власниками вони залишаються лише доти, доки перебувають на цій посаді. Посада для них – гарант їхньої приватної власності. Якщо вони з якихось причин втрачають її, то цілком можуть втратити і так звану власність. І прекрасно знають це. Тут можна побачити спадок радянськості : власність залишається власністю доти, доки є продовженням функції, посади. Такий принцип стосується абсолютно всіх: і тих, хто просто сидить на якомусь чиновницькому місці, маючи доступ до ренти, і тих, хто, як Дєріпаска або Абрамовіч, начебто і не в кріслі, але забезпечує доступ до ренти тим, хто в ньому. Вони ніби у зв’язці та постійній взаємозамінності: один як рентодержатель, рентодавець (принципал), інший – як рентоотримувач (агент) і так далі за відомою принципал-агентською моделлю. Ось така виходить не дуже складна конструкція, що змушує говорити про власність із отим «начебто».

Що ж до ринкової економіки, то про що може бути мова за відсутності трьох її основних складових: власності, права та особистості? Досі в нас багато хто доводить, що в Росії є ринкова економіка. Проте вони посилаються на ті її параметри, які були ще до того, як стало відоме рабство або феодалізм. Адже ринок певною мірою існував завжди і всюди, в усіх куточках світу.

У.Т.: Ви не втомлюєтеся викривати догматизм «системних лібералів» на чолі з Євґенієм Ясіним, вважаючи, що вони підпирають путінський режим, а «Ходорковскі читання» взагалі розцінюєте як колабораціонізм. Чому?

– «Ліберали», яких я критикував і критикую, – саме ті люди, що прийшли до влади з Єльциним та оголосили: ось вони і є «демократи» й переможці, вони заклали основи «ліберального» курсу Росії. І досі доводять та обстоюють це в усіх ЗМІ. Зараз у Політехнічному музеї читається серія публічних лекцій: Чубайс, Нєчаєв, Авен, Кох, Ясін. Вони діють у публічній сфері, і далі сіючи ілюзії. Їх ніяк інакше, окрім як «ліберастами», не називають.Російське суспільство доведене до краю в сенсі поляризації, втрати моральних орієнтирів і тепер уже фізичного вимирання. На такому тлі переконувати, що курс, із яким «переможці» 1991 року прийшли до влади, єдино можливий і перспективний, звучить як знущання з цього суспільства. Сьогодні в Росії доводиться відмивати поняття «лібералізм»: у ході реалізації курсу Єльцина – Путіна його так загидили й забруднили, що воно перетворилося на лайливе.

Я виступаю проти «системних лібералів», оскільки у своїх книжках, публічних виступах, серіях лекцій і радіопередач вони невпинно товкмачать, що в Росії є ліберальна економіка, ринок тощо. Щоправда, у триєдності складових: від планової економіки до ринку, від тоталітаризму до свободи, від імперії до національної держави, мовляв, стався збій по фазі. Ринок ми вже, вважай, забезпечили, залишилося дуже мало. Не мали ми тоді можливості, руки були зв’язані економікою, ніколи було подумати про дві інші складові. Інакше кажучи, вони просто не бачать, що будь-яка економіка, фінанси – продукт того, що відбувається в головах людей. Не випадково всі вони економісти, частково, можливо, юристи – у них професійна схибленість вузьких спеціалістів на тій чи іншій справі. А оскільки фахівців із загального блага в принципі бути не може, ось і виходить, що подумати про найголовніші речі в нас, на жаль, нікому.

«Ходорковскі читання» – це, по суті, те саме продовження «Ліберальної місії», один із напрямів їхньої активної роботи. Там багато говорять цілком справедливого, там є і глибокий аналіз, і критика того, що відбувається. Але сам путінський режим не стає в їхніх доповідях фокусом усього мерзенного, що ми бачимо в сучасній Росії. У цьому біда «Ходорковскіх читань».

У.Т.: У російській і навіть радянській історії народ піднімався на бунт проти влади: повстання в Краснодарі, Новочеркаську, Муромі, Бійську, Александрові. Нині, кажучи вашими словами, в суспільстві спостерігається «пасивність умирання». Чи можливий перелом цієї ситуації, чи можливий бунт?

– Така думка є. Наприклад, у Міхаіла Ходорковского в його останній статті. Він вважає, що «точку неповернення» вже пройдено, Росію очікує якийсь вибух. Я цілком згоден із його аналізом і висновками й не став би оспорювати припущення щодо можливого вибуху, але певні сумніви все ж таки висловлю. Щоб сталося щось на зразок бунту, вибуху, потрібна ще людська воля. Причому воля не розосереджена в окремих людях, у різних краях і селах, а якимсь чином солідаризована. Чи можлива вона в сучасній Росії? Є такі спалахи, як події, пов’язані з Хімкинським лісом, або в Сагре чи на Далекому Сході – схожих епізодів було кілька по всій країні. Якщо уявити РФ як застійне болото, то це як болотяні вогники: то там, то тут спалахують окремо. По суті, виходить, що навіть вони – один із виявів мертвечини, гнилі, про яку я казав.

Росія – величезна і занадто різна з усіх поглядів країна. Як казав мій нині покійний приятель Міхаіл Ґефтер, це «світ світів». Причому світ дуже різних світів – не лише в сенсі цивілізаційних відмінностей, а і в часовому плані. Ці світи зібралися на одній території, але лишаються в різних часових епохах. Хтось живе ще в дофеодальному вимірі, хтось – досі в родоплемінному стані. А є і дуже передові острівці, там мало не в постіндустріальне суспільство прорвалися. Ось таке черезсмужжя світів, де поки що немає основи для якоїсь солідарної дії, немає волі для пориву і він поки що не передбачається.

РЕІНТЕГРАЦІЯ В СРСР

У.Т.: Що можете сказати про посилення імперського синдрому Росії, який наочно виявляється у відносинах з країнами пострадянського простору?

Думаю, що імперський синдром – різко виражена великодержавність сьогоднішньої Росії – одна із не просто найдраматичніших, а найтрагічніших реалій сучасності. Цей трагізм найбільш явно та очевидно виявився стосовно Грузії. Спочатку агресія, потім окупація частини країни і тепер її розчленування. Причому все зроблено на очах у всього світу і, як мені здається, з чітко сформульованою метою: показати ЄС і США, в чому реальність російського імперського синдрому. Тобто: «Думайте там про нас і нашу демократію, що хочете, а ми відверто вестимемо повноцінну, повномасштабну війну проти суверенної держави, і ви нікуди не подінетеся». Що й сталося. Понад те, Захід в особі президента Франції Саркозі взяв участь в імітації якихось дипломатичних зусиль і навіть має почуття гордості з приводу такої «дипломатії».

Це найочевидніший факт. Але є і безперервний тиск на Європу,  а разом із нею передусім на Україну з приводу газу і з інших питань. Ось, наприклад, «Північний потік», покликаний заявити: «Дивіться, ми разом зі своїми західними партнерами покажемо, насамперед Україні, – будь ласка, перша черга готова, друга будується. Таким чином частка вашої країни в транспортуванні газу істотно зменшиться». Газова криза, що повторюється щозими, зводиться, по суті, до того, що «корпорація Росія» бажає прибрати до рук газотранспортну систему України. Торг триває і зараз: «Хочете дешевше блакитне паливо – гаразд, ми готові, але платіть. Ціна – поступіться своєю газовою інфраструктурою».

Остання державна пісня Путіна – Євразійський союз: Білорусь, Казахстан, Росія. Але приховано і водночас у конкретних діях Кремля прочитується немеркнуча мета – Україна. Ну який же Митний союз, та й союз узагалі, без України? Причому розглядається він не лише як економічна категорія, а як частина геополітики в такій послідовності: Митний союз – єдиний економічний простір – регіональна фінансова структура – нарешті, політичне об’єднання. Тобто, по суті, вимальовується стратегія: Росія хотіла б реінтегрувати пострадянський простір у Радянський Союз, тепер під назвою «Євразійський союз». Ці слова вимовлені не лише Назарбаєвим, а вже й Путіним. Абсолютно очевидний підтекст: якщо у світі вже є ліберальна демократія під назвою «Європейський Союз», то в нас буде свій, з іншою філософією та з іншою назвою – «Євразійський». Сумно тільки, що замість Євразії нам фактично готують Азіопу.

Ліберально-демократична філософія ЄС – це не лише економіка і політика, це щось на кшталт загального життєустрою і, що особливо важливо, складу розуму. І воно постулює повагу до особистості, гідності людини, закону, Конституції, підносить до принципу пріоритет індивіда, а не держави або нації. Якщо до Євразійського союзу з Росією увійдуть лише Білорусь і Казахстан, то виходить, що пострадянськість реінтегрується на основі білоруської диктатури, казахського султанату і російського тоталітаризму. Ось суть наміченої «євразійськості», щоб не сказати «євроазіатчини».

А Україна нехай і важко, з якимись запинками, з подоланням своїх труднощів і суперечностей, але все-таки, як мені здається, тримається іншої лінії. У вашій державі з цього погляду триває цивілізаційний вибір. Якщо подивитися на Україну і Росію у великій часовій перспективі, то в їхній історії очевидні два різні типи суспільного устрою. Вже з домонгольских часів, особливо з Галицько-Волинської Русі, в Україні окреслився такий устрій, що типологічно, як певна соціокультурна визначеність ґрунтувався на вічевому ідеалі. Приблизно відтоді, починаючи з ХII століття, проглядається й інший соціокультурний тип суспільного устрою, що базується на авторитарному ідеалі. Він досить виразно виявився в період князювання Андрія Боголюбського і розвивався по лінії: Володимиро-Суздальське князівство – Орда – Московія – Росія. Як цілком сформований постав за часів Івана III, в ХV столітті.

Усі найскладніші суперечності сучасної України – і внутрішньополітичні, міжрегіональні, і зовнішньополітичні, зокрема з Росією та Європою, – визначаються, на мій погляд, саме цим цивілізаційним вибором. Мені хотілося б, щоб він відбувся саме на основі гуманістичних цінностей.

У.Т.: Враховуючи стійке прагнення нинішньої української верхівки побудувати вертикаль влади, подібну до путінської, чи може це обернутися тим, що ми, як і росіяни, з громадян перетворимося на підданих?

Я з великою надією дивлюся на Україну і намагаюся якомога більше знати про неї, зрозуміти те, що у вас відбувається. Можливо, зараз даються взнаки певні сумніви в ідеалах Помаранчевої революції, у дотриманні її курсу, але, як мені здається, у вас стала вже фактом чи не найважливіша обставина – реальність зміни влади. Вибори як головний інститут волевиявлення саме громадян, а не підданих. Він реальний. Нехай не в такій формі, не так чітко виражений, як хотілося б, але в Україні є розподіл гілок влади, ведеться дискусія з найважливіших політичних питань. Я думаю, що і стосовно ЗМІ, особливо телебачення, різниця теж вельми помітна. Тобто якісна, сутнісна відмінність ситуації в Росії та Україні залишається.

СВІТОВА КРИЗА І «СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ»

У.Т.: Передрікаючи світову кризу, яка почалася 2008 року, ще глибше і бурхливіше її продовження аж до самознищення капіталізму, ви зазначили, що це наслідок історичної перемоги в п’ятсотрічному змаганні прагнення до прибутку над прагненням до свободи.

– Я не передрікаю, а посилаюся на деяких авторів, які говорять про це, і вважаю, що не виключено й таке. Я розглядаю таку можливість. Не знаю, чи знайдеться вихід із глухого кута, у якому опинився західний монетаристський, або технократичний фінансово-монетаристський, лібералізм. Не беруся і навряд чи хто візьметься щось конкретне стверджувати. На початку 1930-х років здавалося, що то була цілковита катастрофа. Скільки тоді книжок з’явилося про «занепад Європи», у яких переконливо обґрунтовувався крах. І тепер пишуть чимало про те, що настав кінець. Глобальна криза завжди затягує у свої жорна десятки і сотні мільйонів людей, породжуючи відчуття безвиході. Усе, кінець світу, і більше нічого бути не може. Це природне бачення. Кілька разів у світі було так безутішно, але якийсь вихід досі знаходився. Не виключено, і тепер він буде. Але не можна заперечувати те, що криза торкнулася глибин цивілізації. І те, що саме цей вид неолібералізму, або технократичного фінансового монетаристського лібералізму, в якому жив увесь світ і куди тягнеться Росія, вичерпав свої можливості й потрібно шукати щось принципово інше, – сумнівів немає

У.Т.: Може, глобальна криза змусить цивілізацію здригнутися й перестати фетишизувати «суспільство споживання»?

– Для цього є попередні умови. Потрібно спочатку зрозуміти всю глибину того, що відбувається. Обов’язково докопатися до самого денця, до тих початків, до яких дають змогу дістатися наш сьогоднішній розум і методи наукового аналізу. Причому не комусь двом-трьом: має з’явитися певна кількість людей у кожному суспільстві, якийсь мінімум мініморум здатних думати, щоб утворилося щось на кшталт мислячої критичної маси. Порушити питання: як переглянути суспільну потребу споживання?  І головне – чому виникла моральна деградація людини, що доводить нас до фізичного вимирання? Це треба зрозуміти в сукупності усіх складових кризи.

У.Т.: Ви не раз заявляли, що російський соціум вмирає. Чи є у світі суспільства, які перебувають на підйомі, які розвиваються?

Сьогодні у світі виокремилося приблизно 25 країн, для яких економічний розвиток став реальністю в довгостроковій перспективі. Не ривок якийсь, не періодичні злети і падіння: спільний тренд цих держав – постійний розвиток. І приблизно 175 країн не подолали тієї межі, де починається поступ на довгочасній основі. Остання п’ятірка: Японія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань – увійшла до цих 25 успішних за останні 25 років. Все. Тобто удача у всьому сучасному світі –це випадковість для меншості, для деяких. Для решти – норма світової недорозвиненості. Більше нікому не вдалося опинитися поміж щасливців. Зокрема, і Росії. Ми глибоко поміж 175. Китай, Бразилія, Індія, Індонезія – на підйомі, їх називають країнами, що швидко розвиваються, але вони ще й до порогу не підійшли. Як буде далі, невідомо. Можна назвати умови, що визначають такий поріг, найважливіших із них лише п’ять-шість. У Росії ми не виконуємо жодного.

У щасливців, європейських суспільств, дуже погана демографічна ситуація: приріст населення відбувається переважно за рахунок іммігрантів. Щодо Росії, то депопуляція в нас, особливо у східній частині, на Заураллі стає фактом, причому її темпи дедалі швидші. Люди від’їжджають у європейську частину або просто вимирають. Пустішає і Далекий Схід. А порожнє місце на Землі бути не може. Певна річ, підпирають. Це може бути Китай, може бути Японія, але щось станеться. Китайці поки що не надто квапляться переїхати назовсім, освоюють російську територію вахтовим способом. Що буде далі, незрозуміло.

ПРозріння кримчан.

Нещодавно на Ютубі довелось побачити свіжий сюжет з Криму. Відомий молодий громадський діяч розпитував жителів Криму про їх ставлення до обраної ними влади. варто подивитись. І хоч викладено лише один фрагмент, є сподівання на масовість подібних думок. Надто велика різниця між трубадурством ПР на ВСІХ останніх виборах про свої нечувані *економічні таланти* та результатами діяльності в умовах повної монополії на владу.
www.youtube.com/watch?v=RRbRaXIRWqg

Якщо *раптом* відбудеться нечитання адреси , то пошук *Крімчане о партии регионов*

Обов"язкова Інформація для Г.Герман та І.Богословської.

Шановні п. Ганно та Інно! Ця стаття  особисто для Вас написана.  Для Вас та таких як Ви, хто свого часу "...отмывал Черного кобеля  до бела"! Тобто створили короля.  Але настане час, коли за свої вчинки треба буде відповісти. Бог все бачить і нічого не пробачить, якщо не Вам, то вашим дітям. Чи вони вже перебралися за кордон  насолоджуватися плодами західної демократії. Хтось волав  про  авторитатизм Тимошенко!. Я переконаний, що вона  не будувала би  навколо себе шестиметрові паркани, не перекривала би рух транспорту, не виставляла би охорону з міліціонерів через кожні 50 метрів по дорозі від Мижгір"я до Банкової, не будувала би  у лісах півночі Київської області сфальтовані дороги з розміткою. Тепер Вам дітись вже нікуди, треба  триматись Президента, як воша кожуха. Бо розчавлять.

А тепер читайте та переймайтеся жахом відповідальності!

Действия президента Януковича привычно и уверенно становятся предметом шуток, колкостей и карикатур. Новые кадровые назначения на важные силовые должности из числа все тех же "донецких". Уже ставшие классическими литературные и географические "таланты". Наконец – заявления о том, что а) в стране идет "скупка оружия" и подготовка к вооруженному захвату органов власти, и б) протестующие "люди потеряли страх и совесть".

К сожалению, повода для шуток в последнем случае мало: у нашего президента, кажется, серьезные проблемы личностного порядка – психологического. Он теряет самообладание и совершает ошибки, что неизбежно сказывается на качестве управления страной.

Стремительно теряя поддержку своих бунтующих избирателей, Янукович пытается опереться на более надежную опору – черные мантии, черные маски и черные шлемы. Под управлением исключительно своих, "донецких".

При этом стоит только внимательно присмотреться к этим лицам, ловишь себя на мысли, что правящий класс сейчас формируется за счет нового антропологического подвида.

Назовем его Homo donetskus. Очень уж выразительные и своеобразные физиономии!

Почему для президента Януковича кадровый вопрос имеет такое принципиальное значение? Не будем здесь подробно останавливаться на экономических и политических мотивах – стремлении с помощью своих креатур из Партии регионов монополизировать контроль над материальными и политическими ресурсами страны.

Тут всё ясно – под прикрытием разговоров о реформах идет концентрация абсолютной, почти монаршей власти, для безудержного захвата и перераспределения собственности.

Что же касается ценностного обоснования реформ, их социальной и культурной санкции – это для "донецких" "неформат". Потому что для них модернизация страны – не социальная проблема, а технократическая задача. Главное – до конца каденции, лучше второй, – во что бы то ни стало выйти из кризиса "победителем, которого не судят".

А то ведь если не получится, так только за конституционный переворот 2010 года – верная тюрьма. И не только одному Януковичу.

Но, с другой стороны, нет сомнений, что такая рискованная игра ва-банк не по душе и многим из правящей команды, кто хоть немного выше уровня чечетовых-лукьяновых: можно ведь и доиграться.

Нам же, гражданам страны, важно понимать природу и возможные последствия этих иррациональных мотивов политических шагов первого лица государства. В этом смысле важно учитывать личностные качества президента, его психологическое состояние.

Для наброска "служебного" психологического портрета Януковича удобно использовать понятийный арсенал социальной психологии Эриха Фромма и аналитической психологии Карла Юнга.

Сразу оговорюсь: этот набросок в известной мере достоверен и для многих иных "важных лиц" правящей бюрократии – увы, в эпоху массового производства и авторитарного правления служебная физиономия "массового человека" становится серийной, как деталь автомобиля.

Итак, присмотримся к Януковичу, к его мимике, жестам, речи, к спонтанным проявлениям внутреннего душевного строя.

Бросается в глаза отсутствие свободы выражения чувств, нормальной человеческой впечатлительности, естественной эмоциональности. Его лицо – каменный монумент. Улыбка, если и появляется, то в виде гримасы, как вычурный жест плохого актера.

В голосе преобладает сварливая интонация, речь лишена образности, метафор, культурных реминисценций – только бюрократическая рефлексия самого плоского позитивизма. Смысловая структура речи не предполагает диалога, она монологична и рассчитана на манипуляцию сознанием других. "Другой" для него – всего лишь объект управления, величина, производная от его власти.

Манера общения "на мероприятиях" – чопорная, отчужденная. Едва усевшись в "президиум", он как будто к чему-то принюхивается – будто его преследует запах тления. Преобладают дежурные казённые фразы, ритуальные посулы или публичный разнос и "порка".

На встречах с журналистами он не терпит никакой "самодеятельности", и потому избегает встреч с ними. Его раздражает любая неконтролируемая ситуация. Поэтому брифинги с их демократической, свободной атмосферой просто исчезли.

Для сравнения. На одном из телеканалов я недавно просмотрел архивную запись, посвященную Михаилу Горбачёву. Невольно бросилось в глаза, насколько разителен контраст между моделью социального поведения еще могущественного тогда, в середине 80-х, генсека и нашего межигирского затворника.

Там было неподдельное стремление выйти из лимузина к людям, поговорить с ними без посредников, объяснить смысл политических инициатив перестройки и опереться на их поддержку в роковом противостоянии реформатора с еще более могущественной силой ретроградной номенклатурной бюрократии. И неважно, чем это закончилось...

Здесь мы наблюдаем иное противостояние – с теми, кто, как выразился президент, "потерял страх и совесть". С самим народом. Отсюда патологическое стремление к самоизоляции и невротические фобии. Януковичу, видимо, достаточно общения с дикими кабанами на природе.

Обратная сторона этой медали – болезненная склонность президента к нарциссизму, к "знаковой" барской роскоши апартаментов, дач, машин. Совершенно гротескные формы приобретает его постоянная установка на демонстрацию собственной значительности – с помощью "царских" кортежей, избыточных затрат на охрану и прочие феодальные забобоны. За всем этим на самом деле скрывается глубоко запрятанное чувство неуверенности в себе человека на высокой должности, мало образованного даже в рамках школьной программы.

Описывая психические комплексы таких руководителей, Карл Юнг отмечал, что настоящая опасность подобной ситуации в условиях кризиса состоит в том, что между подобными лидерами и обществом устанавливается глубинная психическая связь. Для придания себе значительности и привлекательности лидер отождествляет себя, причем "без тени юмора", с исполняемой должностью или титулом.

На другом полюсе этой психической связи – комплексы "жителей Донбасса", которые не имеют гарантий сохранности своей собственности и работы. Лишенные способности повлиять на ход событий, когда их права и саму жизнь некому защитить, люди ищут выход из этого невыносимого враждебного хаоса в иллюзорном мире, запрашивая на иррациональном уровне "сильную руку" вождя. При этом лидер воспринимает направленные на него "сигналы-проекции" массовых ожиданий, и интегрирует их в состав своей личности.

В таких условиях неизбежно происходит то, что Юнг называл психической инфляцией – "расширение" личности лидера, разбухание его личностной сферы за счет присвоения воображаемых качеств, которые "обязаны" по должности, хотя их нет в действительности.

Разбухшие амбиции, завышенная самооценка, архетипическая "поза воина", ложный статус – становятся "второй натурой".

В результате "за внушительной оболочкой скрывается маленькое жалкое существо", трансформирующее свои невротические реакции в политические решения. И вот сейчас, когда рейтинг Януковича упал до 10%, "инфляционный пузырь" личности схлопывается на глазах.

Его непродуманное заявление о "скупке оружия", его высокомерие в отношении протестующих граждан – указывают на то, что его личностный кризис становится опасным для страны. А его воля к власти принимает явно гипертрофированные формы бонапартизма, ни на чем не основанные.

Всё это самым неблагоприятным образом уже сказывается на внешней и внутренней политике государства.

Ситуацию надо срочно менять.

Президент потерял легитимность и не соответствует занимаемой должности. А его Партия регионов за эти два года превратилась в партию похитителей ренты – источник обогащения избранных Homo donetskus и нанесения ущерба благосостоянию общества.

P.S. Употребляя условный термин "Homo donetskus", прошу трудящийся народ Донбасса не обижаться – к вам это не относится. А "жителей Донбасса" в известном смысле полно и в Галичине.

Николай Козырев, народный депутат СССР в 1989-91 годах, специально для УП