Хата - це символ батьківщини; символ тепла і доброти; символ світосприймання; символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту.

Німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: "Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно". Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці.

В.Скуратівський у книзі "Берегиня" про роль батьківської хати писав так: "Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність ..."

Хата і весь замкнений цикл господарських будівель - "клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця" - були не тільки місцем поселення, а й носіями змістовних символічних знаків, які виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім`ї.

Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін - по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чільної стіни.

Українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт. В українській літературі батьківська хата стала величною метафорою у творчості О.Довженка, В. Симоненка, Олеся Гончара, Лесі Українки, Т.Шевченка, Д.Павличка, А.Малишка.

Хата моя, біла хата, Символ тепла й доброти. А хата Шевченка, Франка і "білий будиночок" Лесі Українки стали символічними колисками, де народились українські генії, де виплекався дух, розум, совість, надія нації, і в цьому плані символізують Україну, її духовне начало серед держав світу.

Ось тут хатки в більших розмірах і маю надію, що буду поповнювати цю колекцію.

Знайшов цікавинку про шлюб за звичаєм... індійських ельфів


Весільний обряд за одним із стародавніх звичаїв.

В одному з писань ведійських часів говориться, що  весілля має відбутися в півріччя, коли зростає день, в півмісяччя, коли зростає місяць, і при щасливому розташуванні зірок. При обряді присутні родини обох закоханих, жрець з’єднує руки наречених, і він же закликає Богів у свідки обряду. В екстремальних умовах «обвінчати» молодих могла особа, наділена владою, як от капітан корабля, або командир військового загону.
Існував, однак, обряд для якого не були потрібні свідки. У ведійській Індії він називався «весілля за обрядом гандгарвів.» Гандгарвами звалися істоти, які за своїм походженням були нижчі від Богів-девів, але вищі від людини. Вони були високі на зріст, вродливі, робили собі вигадливі зачіски з довгого волосся, любили співати та грати на музичних інструментах і красиво одягатися. Незважаючи на свої поетичні нахили, гандгарви були доволі войовничою расою, і стародавні легенди описують їхні сутички з людьми, а то і з Богами. Єдине Божество, яке вони шанували від серця, був, як не диво, відважний Індра, в палаці якого і збавляли час ці вічно юні чоловіки та жінки. Жінки-гандгарви були грізною зброєю Богів – існує легенда, що одній з них вдалося пересварити між собою двох братів-асурів з якими ніяк не міг зладнати Індра. Часом гандгарви, як чоловіки так і жінки, закохувалися в людей і навіть залишалися з ними жити. Але вони й тут не могли без пустощів – улюбленою розвагою апсари (дівчини з роду гандгарвів) було влещення і зведення з розуму самітника, або пустельника, який зрікся земних радощів задля того, щоб досягнути вищого духовного рівня. В суто європейських легендах схожих осіб називали альвами, ельфами, або сіддгами.
Оскільки гандгарви не любили довгих обрядів і зайвих балачок, їхнім весіллям був обмін квітковими гірляндами в місці, укритому від зайвих очей. Саме від них, як-то говорять перекази, подібний шлюбний звичай перейшов до людського роду і навіть увійшов в узаконений перелік шлюбних обрядів. Двоє закоханих при цьому вінчанні мали покладатися одне на одного і безоглядно одне одному довіряти. З початком Калі-Юги, коли звичаї почали псуватися, шлюб за обрядом гандгарвів брахмани не схвалювали через численні зловживання  довірливістю дівчат, котрі погоджувалися на це «весілля без свідків».
Чи можливе відновлення цього простого обряду в наші часи? Ми відповідаємо: «А чому б і ні?». Зрештою занадто часто пишні весілля обертаються для молодят швидким розлученням. Ясна річ, що, за існуючими в сучасній країні законами, «шлюб гандгарвів» згодом потрібно затвердити в РАГСі. Але в духовному плані «шлюбу без свідків» буде достатньо для тих рідновірів, котрі прагнуть почати подружнє життя «з чогось особливого».
В наших широтах найкращими днями для подібного шлюбу є Ярилів День (21.04), Великдень (6.05), а також – Ніч на Літнє Сонцестояння (21-22. 06.). Взагалі ж щасливим часом для цих шлюбів є період від Весняного Рівнодення до Літнього Сонцестояння. Замість обміну квітковими гірляндами наші слов’янські пращури, яким теж був знайомий подібний злюб, обмінювалися вінками, а згодом – перснями.
В давнину перед подібним шлюбом міг відбутися обряд заручин, під час якого закохані обмінювалися заручними перснями. Якщо шлюбний перстень мав бути у вигляді кільця, що символізувало безкінечність, то на заручних перснях могли бути родові знаки-печатки, або ще якісь відзнаки. Від шлюбу ці заручини відріжняло єдине – закохана пара не вступала в статеві стосунки. Причин тому могло бути багато – негативне ставлення рідних до майбутнього шлюбу, бажання перевірити свої почуття, раптовий від’їзд нареченого в далеку мандрівку, на війну, тощо. Однак заручені мали зберігати одне одному вірність, неначе уже були подружжям. В наш час заручини дозволять перевірити міцність почуттів закоханих – молода пара мусить з’ясувати для себе, чи дозріли вони для шлюбу, і чи зв’язує їх щось міцніше, аніж буяння почуттів молодості.
Під час обміну заручними перснями закохані можуть по черзі промовити слова наступного славня:
-    Ми єдині
-    Душами у Світлі
-    Ми поєднаємось
-    Тілами на землі
-     У належний час
-    У призначений строк
-    Бо духом ми були, і є
-    І будемо Одним...
Або просто сказати – «Свідками нам Боги».
Славень при обміні перснями шлюбними потребує деяких пояснень. В давнину вважалося, що двоє йдуть до шлюбу, аби створити «гідну домівку для гідного духа». Тобто, головним завданням шлюбу вважалося зачаття та народження дитини, в яку мав втілитися хтось із пращурів, продовжуючи тим самим земний рід. А отже, ті, хто наважився на «шлюб без свідків», мають знати, що своєї шлюбної ночі вони не мусять запобігати зачаттю. Зачата цієї ночі дитина буде здоровою, розумною і сильною. В ідеалі «шлюб без свідків» - це взагалі найперша ніч любові як для хлопця, так і для дівчини.  Однак, в часи Калі-юги, подібна досконалість трапляється дуже нечасто. Тому для тих, хто бере шлюб за цим обрядом, але вже мав до того статеві стосунки, необхідно замість «чистими і духом і тілом» промовити «чистими духом своїм», на знак чистоти помислів. Якщо шлюб відбувається Купальської ночі, то, перед тим, як усамітнитись, потрібно тричі перестрибнути через вогнище, очищаючись від скверни.
Бажаючі взяти шлюб по черзі промовляють:

- Душі пращурів
- З дубового гаю
- Гляньте на нас нині
- Хай Боги вирішать
- Хай вони визначать
- Кому з вас зійти у Яву
- Кому відродитися в славі
- Ми є чистими
- І духом і тілом
- Ми творитимемо
- Притулок для душі неявної
- Ми чекатимемо
- Їхнього вибору
- І вашого приходу.

Закінчується славень також словами «Свідками нам Боги».

Попередження:
Цей шлюбний обряд є дуже сильним в духовному плані. Тому наслідки його розірвання, а тим більше обману особи, котра довірилася коханому, можуть бути непередбачуваними і дуже лихими. Такі ж лихі наслідки тягне за собою вбивство шляхом аборту дитини, зачатої цієї ночі, або змушення чоловіком своєї подруги до такого чину. Якщо ви є рідновірами, то вам найкраще спершу обмінятись заручними перснями і добре все зважити. Для не рідновірів такий шлюб є небажаним взагалі, бо молоді люди, котрі не відчувають сили Богів, можуть «одружитися без свідків» задля оригінальності, бажання похвалитися перед приятелями, а тоді покинути свого друга чи подругу не знаючи, що невіра в Богів не рятує від їхнього справедливого суду. Виняток серед не рідновірів можуть ставити езотерики, або ті, хто серйозно вивчає природні сили і знає наслідки, які бувають, коли ці сили розгнівати.
(взято з рідновірського сайту)

Одне з найпоетичніших свят українського обрядового календаря.

Купальські вогні надихали на творчість не лише великого Миколу Гоголя, а й багатьох інших письменників та поетів. Церква цього дня відзначає Різдво Івана Хрестителя. Ще в дохристиянську добу слов'яни відзначали цієї пори свято Купайла, тобто Сонця. шляхом злиття християнських та язичницьких традицій і утворилося свято Івана Купала.

Спеціально до дня Купайла хлопці та дівчата виготовляли ляльки-опудала Купало та Марену. Навколо цих персонажів точаться головні події вечора на Івана Купала. Марена яваляє собою зроблену із соломи ляльку, яку вдягають у жіночий одяг, Купало також виготовляється із соломи, але одяг на ньому чоловічий. Марену, відповідно, роблять дівчата, а Купало – хлопці. Цікаво, що походження ті того, ні іншого образів невідоме, зате відомо, що і Купало і Марену чекає трагічна розв'язка. Їх обох, або ж топлять, або ж спалюють.

Як відомо, і цей звичай зараз гарно зберігся, головною розвагою вечора на Івана Купала є стрибки через багаття. Хоча чому власне розвагою, це зараз вони стали чимось на кшталт спортивних змагань, а от раніше цьому ритуалові надавали магічного значення. Скажімо, якщо стрибнути найспритніше, то у Вас буде гарне здоров'я, коли вдало перескочать через полум'я закохані, то вони скоро поберуться. І не дай Вам Боже вскочити у вогонь – біди на протязі року не уникнути.

По закінченні веселих дійств можна йти відпочивати. Це не стосується, лише найсміливіших та найчистіших серцем у яких є шанс знайти чарівну квітку папороті і здобути усі земні скарби. Але пам'ятайте: шлях до квітки захищає нечиста сила, та й земні багатства, які вона відкриває ще нікого до добра не доводили.

В день Івана Купала намагалися зцілюватися росою Для цього потрібно встати якомога раніше і пройтись босоніж по цілющій купальській росі. В цей день проходив масовий збір лікарських трав. Особливої цілющої сили купальська трава набирає до сходу Сонця, отож, як мовиться, "Хто рано встає, тому й Бог дає!"

Поцілунок як жест привітання існував ще в Стародавньому Римі, де були три варіанти вітань:

найближчому оточенню дозволялось цілувати правителя в губи,

звичайні сановники мали цілувати йому руки,

а слуги – його ноги.

А ось в Англії в ХVІ ст., за етикетом, гість мав поцілувати господаря, господиню, їхніх дітей та ще й домашніх тварин.

В Україні зазвичай цілували руку панові, якщо хотіли йому подякувати. Вдячні діти також цілували материні руки. А сьогодні у нас поширюється звичай взагалі цілувати руку  жінці. 

Як і коли це роблять в світі?

В Австрії – винятково у святковій обстановці.

в Польщі – на будь-якому зібранні, як виявлення особливої уваги до жінки.

У нас – роблять це частіше в ході ділових взаємин.

Поборники етикету – французи – добре знають, що під відкритим небом та під час їжі руки жінкам не цілують. У гостях руку цілують тільки господині.

О.Корніяка ("Мистецтво ґречності") радить: цілуючи руку жінці, не підіймати руку до своїх губів, а нахилитися самому. А після поцілунку руку повільно опустити.

Поцілунок в долоню чи в зап'ясток сповіщає про прагнення до інтимних стосунків та невисоку культуру.

Тож цілувати треба в тильну частину пальців.

Вітаю всіх мам із Ніччю матері. Бажаю всім Вам міцного здоров`я!

Ночь матери — это ночь перед днем зимнего солнцестояния. Это конец года. Вся годовая работа закончена, закрома полны. Пришло время подвести итоги и отблагодарить богов и домашних духов за их содействие во всех делах в течение всего года. Это время освободиться от всех забот и тревог для встречи нового жизненного цикла. Это темное, женское время.

Через 12 ночей в свои права вступит новый год. Хозяйка наводят порядок в доме, украшает его и собирает семью у очага. Все в это время славят Богинь, а мать открывает врата Иного Мира, чтобы впустить в наш мир новую жизнь.

Все работы по дому должны быть окончены к вечеру этого дня, венок Йоля должен быть сделан и весь дом должен быть украшен зеленью Йоля (еловыми ветками). По возможности, вся семья должна сходить в баню или сауну (по крайней мере, просто помыться) во второй половине дня, чтобы и души, и тела очистились.

Венок из еловых или сосновых веток с 8 свечами должен быть приготовлен и установлен на каминной доске либо в месте, являющемся «сердцем» дома.

Свечи в венке Йоля должны гореть всю ночь, а по возможности — до 12-й ночи.

http://www.calend.ru/holidays/0/0/1197/

Чи є якісь згадки про нього в наших язичницьких джерелах? Архаїчність спасівських обрядів спонукала багатьох дослідників висловитись на користь язичницького походження Спаса.
 Так, Г.Дяченко, посилаючись на Буслаєва, писав: «Спас, Спаситель - це «ізбавитель» від усяких бід і
нещасть.
 Не слід думати, що це слово одночасне явищу християнства, навпаки, воно вживалося слов’янами ще в язичництві: В Краледворському рукописі вже згадується, що «слов’яни називали своїх Богів Спасами».

Вірогідно, у слов’ян, так само, як і у ведійській традиції, поруч з іменем Бога вживався його епітет, приміром: Всевишній Сварог. Так само у Велесовій Книзі серед назв місяців (тижнів чи декад) знаходимо назву Спасиць (Спасич). Можемо припустити, що це були дні, призначені вшануванню Спаса.

Спасівка - час, коли духи і душі Предків (покійних родичів) відвідують свої родини,

з’являються на землю, так само, як і в інші свята Кола Сварожого (наприклад, Радуницю, Русалії). Наш народ вірить, що Предки сприяють цвітінню і дозріванню плодів, охороняють ниви, садки і городи... Тому в ці дні приносили жертви Роду і Рожаницям, як родинним Богам. Саме їм урочисто виготовляли і запалювали спасівські свічі з нового воску,
кришили хліб, виливали медовий напій. До нас дійшли давні язичницькі молитви, що читалися до кожної свічки (а їх було три - «трійця»):
«Пресвята родюча Земле наша, ниви, сади, городи - світ Сонця вам!
Праведне Сонце, Місяцю ясний, Зорі світлі, Небо пречисте, будьте
милостиві до людей і до худібки! Ліси, води, повітря чисте, всі душі
праведні, лада наші - всім вам на добро, на пожиток!».


(Катерина Білокур. Яблучний Спас)

Як бачимо, тут прославляються давні, саме язичницькі Боги - Сонце, Місяць, Зорі, Земля, Небо та духи Предків, якими відає Бог Велес. Недаремно в обжинковому обряді Велесу присвячуються останні незжаті колосся, які просто на полі урочисто зав’язуються червоною стрічкою і яким приноситься в жертву хлібина. Цей обряд має назву Велесової або
Спасової Бороди (подекуди - Дідова Борода). Все це красномовно засвідчує давність релігійної традиції, яку не змогли знищити тисячоліття.

Спасич (Спасівка) має три етапи

Перший - Маковій, або Спас на воді (Мокрий Спас), що пов’язується з Богинею Води Даною, або Мокошею, яка водночас є покровителькою жінок, родючості, рослинності - взагалі водної стихії.
До Першого Спасa пасічники відбирають мед, щільники (соти), топлять віск; господині заготовляють мак та зілля, квіти, колосся для вінків - все це призначене до освячення. В давнину саме в цей день відбувалось богослужіння біля
річок та джерел, яким приносились жертви з меду та хліба.


 
(К. Білокур. Богданівські яблука)

Друге свято цього циклу - Яблучний Спас, або Спас на горі .

Церква до цього свята пристосувала свою легенду про преображення Ісуса на горі Фавор. Однак маємо один з багатьох прикладів накладання пізніших міфів на давні язичницькі звичаї, адже Боги Спаси вшановувалися на високих горах, скелях або біля джерел (у місцях, які люблять Боги). Тут відбувалися також військові братчини, тризни, поминання загиблих воїнів.

В Україні була дуже сильно розвинута магія початку, тому й перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. А це досягалося і через пожертву. Приносили жертви воді,
вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо.
Водночас здійснювалося і поминання предків, після братчини казали: «З нами попоїли й ті душі, яких споминали». Освячені «початки» зберігали до нового врожаю або початку посіву, їх використовували протягом року для лікування, підкурювання, оберегу, а по закінченні річного круга (Кола Сварожого) - ритуально знищували рештки, тобто кидали в багаття, на городи, на воду. Напередодні Другого Спаса  подекуди збереглося таємниче заклинання Житника
- духа ниви, щоб земля була родючою. На Яблучний Спас також побутували обряди з водою: свяченою водою окроплювали зорану під озимі землю.



Третій Спас має назву Хлібного Спаса 
 До цього дня господиня випікає перший хліб з нового врожаю. З хлібом-сіллю спроводжає вона господаря в поле, де він засіє озимину. В язичницькій вірі не було спасівського посту, як це є в християнстві.

(За Галиною Лозко)


Українські віночки були віковими, ритуальними, звичаєвими, магічними.
Один із таких віночків – вінок Спаса плетуть на весні, як заквітнуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки.
Надягають вінок лише на Спаса (19 серпня).
До віночка прив*язувалися відповідні стрічки: посередені – жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові – кольори Спаса. Жовтий – колір сонця.

Йшов Спас до Сонця – Ярила і просив у нього один промінчик весни, щоб освятити ним весняні квіти з дівочого віночка.  А Ярило відповідало: «Я тобі дам промінчик мудрості і здоров*я. але мусиш мені принести в долонях дві краплинки голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки
ночі синьої (сині), радість життя (жовті) та мудрість людську
(фіолетові)».
Спас дає на те згоду і через три дні все обіцяне приносить Сонцю.  А Сонце вручає вій промінь, святить дерева. Торкається кожної гілочки. Яблука. Сливочки…

Одягали той віночок дитині з трьох років. На Спаса.
Як давали яблучко та приказували: «Здоровому тілу – здоровий дух!»

(З книги "Українське народознавство в дошкільному закладі")




 

На Маковія кожний мав букет квітів, в якому обов’язково присутні великі достиглі голівки маку. Такий букет називається «маковійчик» або «маковейка» і в ньому можуть бути і чорнобривці, і жоржини, і айстри, і гвоздики, і барвінок, а також різні трави (які в народі називають зіллям, зіллячком): васильки, м'ята, чебрець, любисток, петрові батоги, полин, деревій, будяк-пристрітник. На житомирському Поліссі до маковійнового букета додають морквинку, невеликі качани кукурудзи, горох, квасолю, кріп. На Черкащині колись вважали, що на Маковія треба обов'язково посвятити квіти, бо «від цього квітне господарство». Святити несли також вінок із квітів і колосків, посередині якого ставили свічечку. На Поділлі святили цілий сніп городини та зілля, обв’язаний червоною китайкою. З ним урочисто обходили всю господу, хату, городи, сподіваючись і на наступний рік отримати гарний врожай і примноження в господарстві. Після освячення маковійчика кладуть за образами, і він зберігатиметься там аж до весни, а деякими травами і маком будуть користуватися за необхідності, адже «освячене зело до всякої слабості здібне». Весною мак розсівають по городу, а сухі квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс – «щоб не випало з голови волосся». Сакральний статус маку в українців був доволі високим. Ним обсипали корів і господу «від усього лихого». На Черкащині маком обсипали «всяку новопримножену тварину», приказуючи: «Щоб було в господарстві стільки тварин, як у маківці зернин». Цікаво, що навіть зараз дехто з міських жителів зберіг цю народну традицію ставлення до маку як до оберегу. Наприклад, посипають маком біля порогу квартири, де народилася дитина, щоб її не наврочала якась людина, що прийде провідати породіллю. Окрім звичайного городнього маку дівки-чарівниці на Маковія святили мак-видюк (самосійний мак), що вживався як засіб проти чар від відьом, а також проти упирів і так званих «ходячих покійників». Таким маком треба було обсипати навкруги себе або обсипати дім – зробити магічне коло з маку – тоді всі вроки і хитрощі відьми пропадуть безслідно. За народними уявленнями, відьма або упир не могли заподіяти людині шкоди, аж поки не визбирають весь мак до зернини. Вважалося, що відьми дуже боялися такого маку, особливо з першої маківки, яку вони намагалися вирвати на чужому городі. На Маковія святили також свіжовикачаний мед у стільниках, щедро пригощаючись ним. Ритуальною їжею в цей день були «шуліки» - печені коржі, які ламають на дрібні шматочки в макітру і заливають медовою ситою та розтертим маком. Ця їжа досить смачна, особливо її люблять діти. Готували також пироги, вареники, пампушки з маком, різноманітні медяники та маківники. Одна бабуся-киянка, яка дожила до 120 років, близько 1890 року розповідала, що за часів її молодості існував у Києві звичай – на Маковея всі кияни сходилися та з’їжджалися на Дніпро святити воду. А чоловіче населення переважно вдягалося в козацький одяг. Свято Маковія називається в народі святом першого Спаса, медовим Спасом – або Спасом на воді, Спасом водяним. Хворі пропасницею купалися в цей день у річці, бо вода на Маковея вважається цілющою. Освячена цього дня вода цінується не менше стрітенської і вважається надзвичайно корисною від усіх хвороб. В цей день святили також колодязі та воду в річках. За свідченням Михайла Максимовича, на Київщині цією водою кропили ожереди (копиці сіна), щоб уберегти їх від мишей, кропили бджіл, а також пили цю воду, вмивалися нею з метою очищення від усього лихого. Інформацію взято  >> ТУТ <<