А зараз послухаймо про «великі подвиги» на цій стезі самого генералісимуса Суворова:
«Суворов,
якому було доручено переселити на Урал ногайців… розбив для зручності
пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати
кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон,
які пересувалися, доручено було Лешкевичу, а над лівим — полковникові
Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. — В. Б.) за татарами…
Але
коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по
степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе
ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу
загибель…
1 серпня 10 000 джамбулуків відокремилися від інших
татар і повернули назад… Почалася битва… за висловом Суворова, «почалася
повна рубка татарам». Відбулося справді щось жахливе, яке не надається
до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в
болотисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеччю; а тих
татар, які скупчилися біля ріки, рубали й кололи козаки (донці. — В. Б.) і драгуни…» [27, том I, с. 391–394].
Такими
методами генералісимус Суворов «зачищав» чужі землі. І не дивно, що
наступний московський генералісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж
діяння, повелів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першого
генералісимуса, а 1944 року повторив «досвід Суворова» в колосальних
масштабах. До речі, (пане Солженіцин), він і чеченську землю «звільнив»
від чеченського народу.
В діяннях Суворова раніше описані
«подвиги» не були винятком. Різанина ні в чому не винних людей
супроводжувала цього «полководця» повсюдно. Ось іще один приклад
замовчуваних «подвигів» Суворова:
«Тим часом втеча Шахин Гірея з
Тамані до черкесів спонукала Суворова прискорити похід проти татар, які
ховалися за Кубанню по Лабі. Ночами (справді махровий бандит! — В. Б.)
із засторогами Суворов, розпустивши чутки про свій від'їзд у Полтаву,
пробрався до устя Лаби. Вночі 1 жовтня, з не меншими засторогами, він
переправив загін через Кубань і на світанку підійшов до татарських
аулів. Тут поблизу урочища Керменчик, за 12 верст від Кубані, відбувся
останній бій із татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими
кинулися (вранці-рано, коли мирні люди аулів спали. — В. Б.) з
піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон. За три
години битви (різанина сплячих людей — це битва по-суворовськи. — В. Б.)
2 000 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, а до
кінця битви на полі залишилося понад 5 000 лише вбитих. І козаки, і
солдати однаково не давали нікому пощади — вбивали, різали й кололи
чоловіків, жінок, старих і дітей» [27, том І, с. 393].