Небо над головой,
Солнца опавший лист.
Просто, но и с душой,
Снег первозданно чист.
Снова иду домой,
Лишь ветерок в лицо.
Славно гулять зимой-
Иней, в снегу крыльцо.
Скоро вечерней мглой
Сумерки, словно шаль,
Тихо укроют всё,
Даже немного жаль.
Я подожду Луну,
Выйду на белый снег,
В небо опять взгляну,
Чистое, без помех.
Звездная россыпь глаз
И тишина в ночи.
Пес мой, ты не скули,
Просто,смотри и молчи.
Это же всё миры,
Весь этот звездный рой.
Редко бываем мудры,
Куда то бежим порой.
Надо такие дни,
Тихие и без зла,
Чтобы в сиянии звезд
Жить красота могла.

Всё-таки хочется настоящей сказочной зимы, пусть без особых морозов (не очень мне нравятся сильные холода), но обязательно с пушистым снегом, чтобы за окном было светло и красиво. А сейчас, несмотря на красивую дату - первое декабря, - на улице сыро, слякотно, и очень темно, потому что снега уже нет...

Зато такую волшебную картину мне удалось заснять всего неделю назад, так что буду готовиться понемногу к Новому году и настраиваться на соответствующий лад.

В натуральном цвете:

 

 

Со вспышкой:

 

 

 

И даже подобие "макро" со вспышкой получилось:

 

Вечер,
И днем было не очень ясно,
Небо все в тучах, серых осенних,
На душе хорошо, прекрасно,
Погода такая, своя, характерна.....

Со своими красками в мольберте,
С кистью дождя, не юного художника,
Он знает, где что нарисовать, не верьте,
Снег падает, а он продолжает дождь рисовать.

Почти темно, только чувства...
Чувства, не холода, снега...
Снежинок, танец безумства...
Ветер, кружит снежинки в меня ...

Вот, прошел, фонарь светит один,
Здесь хорошо видно, падает снег,
Падает, так быстро, так не спеша,  нет..
В душе чувства, гуляю один ...

 

 

Осень уже явно близится к концу... по календарю, конечно, зима ещё не так близко, но по ощущениям... Вчера видела первый снег - маленькие бесформенные комочки, которые тают, не долетая до земли... Но несмотря на холод, и на то, что яркой осенней листвы почти не осталось, при желании можно найти даже отголоски лета...

 

Цветок в опавшей листве:

 

Встреченный котейко:

Вот такие технопейзажи я регулярно встречаю по пути на работу. Осеннее, утреннее и солнечное:

 

Cобственно, повод вспомнить - стала перебирать старые архивы и нашла креатив со студенческим, заснятый ещё на мобильник:

 

Один из любимых скриншотов:

 

Фотографии реальных похождений (хотя первое фото вполне даже похоже на графику игры):

 

Собственно, апогей, вид вечером из окна работы: выброс...

Сухое соцветие с разлетевшимися семенами, от чего-то вроде большой ромашки, получился симпатичный ёжик:

 

И просто солнечные пейзажи:

 

Капля. Невже почався дощ. Обіцяли ж сонце. Але на небі немає жодної хмаринки. Значить це не дощ. Знову капля. Вона спокійно непоспішаючи стікає вниз по щоках, вивчаючи кожну клітинку, кожний міліметр, ніжно лоскоче шкіру. Тихо доходить до лінії губ, ненадовго затримується над верхньою губою, борячись з рельєфом обличчя, переборює його і потрапляє на губи. Я лизнула губи язиком і відчула солоний присмак. Невже це сльози?... Я плачу?... Я ж обіцяла собі неплакати. обіцяла бути сильною І досі дотримувалася цієї обіцянки. Напротязі декількох років я була непробивною, спокійною, життєрадісною... А зараз плачу... Це неможливо, це просто реалістичний сон, кошмар. адже всі кошмари реалістичні, на те вони й кошмари, щоб нагадувати про проблеми, про те наскільки ти слабка в реальності. Так це кошмар....І вранці я прокинусь і буду такою ж як і раніше: життєрадісною, незламно спокійною. але коли я нарешті прокинусь???

Я сиджу і німі сльози течуть з моїх очей, з мене тихо не поспішаючи витікає сила і самовпевненість. Я стаю звичайним дівчиськом, плаксою... Невже це я? Я в це не вірю!!! Це не може реальним!!! Але це реально...

Як добре, що тут нікого немає. Ніхто не заспокоює, ніхто не нагадує про всі проблеми і труднощі, які постають темному шляху і ти можеш зібратися з своїми думками. Тільки вітер тихими поривами вертає мені мій вічний спокій. Тихий плескіт води наганяє життєрадісність. Я дивлюся на хвилі, які по черзі таранять берег і відчуваю себе самовпевнено. На перший погляд їхні зусилля здаються марними, але через багато років вони розмиють ті декілька сантиметрів каменя і будуть продовжувати так само побивати свою дорогу. Вони будуть робити це завжди, навіть тоді коли мене не буде.

Ніжне шелестіння листя зачаровує і заставляє забути все те, про що ніколи не хочеться згадувати.

Так спокійно і впевнено повертається до мене те, чим я найбільше дорожу...