Злетімо! Наші крила - то пісні, Що у серцях вирують навесні. До сонця посміхнімосьі хмарок; Летімо через терни до зірок!  В польоті ніжність нам сприя,  Моя підтримка - ти, а я - твоя.  Не бійся впасти, з вірою лети!   То - сила крил в дорозі до мети. Кохання -наш керманич пильний. Лише не обертайся, вниз не позирай, Та серця свого сумнівом не край. Політ почнімо вільний, спільний!.....

©Cтепанська Марина (SMG)

Послухай!.. Небо дихає нічне

Могутньо, але стримано та тихо. Долонями відчуй - пульсують зорі; Життя у всесвіті триває... Дивись! - бубнявіє, нуртує Щось, ледь вловиме оком...  Межа між літом і весною...  Ридає та радіє серце!........

©Степанська Марина (SMG)

P.S. писалось давно. але тема вічна

Пада з неба дощ, потемнів бетон.

Йobar твій до школи пре тебе в BMW.

Вчителько моя, з камінцем кулон!

Як така паскуда в світі цім живе?

 

У твоїх очах - завжди тільки гнів.

Учні - це не люди, а осли геть тупі.

Криком вічним б'єш, нагаєм злих слів.

Принцип: "Я цариця - бійтесь і терпіть".

 

Ти ще в перші дні поділила клас

На ізгоїв, масу й дітвору "золоту".

І товчуть, товчуть "паханята" нас.

Школа, мов тюряга - видно за версту.

 

В'язнів стереже старший твій бульдог.

Менший син-любимчик поступив на дурфак.

Цей бездушний кат - справжній педагог -

Учнів мордувати буде ще не так.

 

Школа в нас давно гірша за тюрму.

Змін не буде, бо при владі теж лиш кати.

Вчителька моя - дорога кому?

Не зоря ніяка і не рідна ти.

 

Джерело: ВЧИТЕЛЬКО МОЯ

Ти куштував мене -  Вершки ванільні з шоколадом.    Солодкий і сунично-запашний     Був поцілунок твій;     Його я смакувала,     Не в змозі відірватись,     Побоюючись, що невдовзі     Лиш денце доведеться облизати...

    (20 жовтня 2001р.)  

©Степанська Марина (SMG)

"Ніколи...вдвох...навіки...ні..."

Дощ пише й пише на  вікні.

Імла, безлике небо і сльотаво.

Коханий, то лише уява!..

Ти припадаєш до грудей щоночі.

Кохаю! Ко-ох-ха-ах-аю-аю!.. -

Десь глибоко відлунює пророче;

Під ранок із судомами вщухає...

"Любов - бов - дур - дур - дум - бум - бом!.."

Дощ зрідка бумка за вікном.

Кохання ...є...ще буде...проминуло...

Обличчя потьмянілі. Спогади поснулі.

Сум нидіє по закутках оселі...

Пробуджує і збуджує до млості

Твій дотик, що чаївся у постелі.

Очікую... І знову - ти! Раптово. В гості.

(4-5 листопада 2000р.)

©Степанька Марина (SMG)

Сегодня не сработал парашют

Небрежно уложил вчера, наверное

И то порой чего пол века ждут

Сейчас оно придет, твое мгновение.

 Не думай о секундах свысока.

Наступит время - сам поймешь, наверное:

Свистят они, как пули у виска,

Мгновения, мгновения, мгновения...

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною —
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелеться полем туман.

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить:
Он на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить.

Небо незмiряне, всипане зорями, —
Що то за божа краса!
Перлами ясними ген пiд тополями
Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що нiженьки босiї
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло — нi вiтру, нi хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати
Тиху розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала, —
Анi шелесне в гаю.

Сплять вороги твої, знудженi працею, —
Нас не сполоха їх смiх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання — за грiх? 

Ты - русский

Я – немец

Мне каяться не в чем

И тот и другой – палач

Что Гитлер что Сталин

Нечем

Утешить мне сирот плач.

Я немец

Страны просторами

От Вены до прибалтийской

Глуши

Я немец

С арийской историей

И мистикою души.

Я немец

И прадед, и дед - спасали

 Мир от еврейской чумы

И мог быть союзник Сталин

Вождем той святой войны.

Что? – забытая веха?

Мог третьего Рима

Медведь,

С драконом третьего

Рейха

В траншее одной сидеть!

Но что вам о прошлом

Пошлости -

Репрессии, голодомор

У вас ведь «Гагарин в космосе»

«Душа» и «русский простор».

Нет в мире добрее нации!

А кто не согласен где

В Абхазии и Осетии

Тому дадим по балде.

Тарас ШЕВЧЕНКО 

Розрита могила  Світе тихий, краю милий,  Моя Україно,  За що тебе сплюндровано,  За що, мамо, гинеш?  Чи ти рано до схід сонця  Богу не молилась,  Чи ти діточок непевних  Звичаю не вчила?  «Молилася, турбувалась,  День і ніч не спала,  Малих діток доглядала,  Звичаю навчала.  Виростали мої квіти,  Мої добрі діти,  Панувала і я колись  На широкім світі,  Панувала… Ой Богдане!  Нерозумний сину!  Подивись тепер на матір,  На свою Вкраїну,  Що, колишучи, співала  Про свою недолю,  Що, співаючи, ридала,  Виглядала волю.  Ой Богдане, Богданочку,  Якби була знала,  У колисці б задушила,  Під серцем приспала.  Степи мої запродані  Жидові, німоті,  Сини мої на чужині,  На чужій роботі.  Дніпро, брат мій, висихає,  Мене покидає,  І могили мої милі  Москаль розриває...  Нехай риє, розкопує,  Не своє шукає,  А тим часом перевертні  Нехай підростають  Та поможуть москалеві  Господарювати,  Та з матері полатану  Сорочку знімати.  Помагайте, недолюдки,  Матір катувати».  Начетверо розкопана,  Розрита могила.  Чого вони там шукали?  Що там схоронили  Старі батьки? Ех, якби-то,  Якби-то найшли те, що там схоронили,  Не плакали б діти, мати не журилась.  9 октября 1843, 

Березань