Сегодня подруга пишет:

- ппц он меня бросил.

Я спрашиваю, че случилось?
Она: ничего, не знаю, весь день не отвечает на мобильник.
Я: ну может занят.
Она: ага, аж 3 часа? Сижу реву не могу успокоиться... Че делать вобще у меня уже глаза опухли...(((
.............................................
...и ведь не блондинка....)))) и чё ей на это ответить..?

       Кана озирнулася... Місто видавалося безлюдним, зважаючи на пізню годину, але ще можна було почути глоси чоловіків, яких саме намагалися витурити (хоча і в доволі чемній формі) з шинку, розташованого при головній площі міста. Наближався час, коли крокувати вулицями міста мали право лише солдати варти та порівняно нечисленні представники місцевої знаті. Заможність дає деякі переваги... А втім...

       ...Незадовго до цього масштабні бойові дії на півдні країни, коли навалу племен "степової спілки" насилу вдалося втримати, коштував життя не тільки представникам простолюду, але й багатьом "нобілям", які очолювали військові загони. Разом з тим примара перемоги була доволі невиразною і гостро стояла потреба поповнення війська. Населення, як йому і належить, не спішило зростати. Натомість королю Асґрубу довелося, згідно з реаліями часу, вдатися до щедрот своєї скарбниці, яка за несприятливих обставин могла відкритися вже зовсм не для тих, до кого він мав прихильність.

       Двоє чоловіків, заточуючись, вийшли з шинка. Долинув грубий тренований голос:

- Послухай, Хільбраде, а чому це в тебе плащ пропалено у стількох місцях?

- Розумієш, то на мене якось дмухнув червоний дракон!

- І з чого б то ти поліз до червоного!?

- Та в мене ж вистачає розуму аби не смикати за хвоста кам'яного!

       Почувся гучний регіт. А втім, за цими двома спостерігала не тільки Кана, але й кілька чоловіків, які стояли на іншому боці площі неподалік від собору. Їх не можна було як слід роздивитися через накидки з доволі грубої тканини та каптури, які закривали обличчя та робили дещо схожими на примар. Кана, призвичаєна до темряви, могла більш-менш виразно роздивитися подібні деталі. Сам ж вона загорнулася у дорожній плащ зі шкіряними смугами для додаткової міцності й підкладкоя, яка дозволяла у разі потреби використовувати його замість ковдри.

       Кана наблизилася до будівлі зі стрімчастими шпилями, й притулившись спиною до стіни, почала поглядати як на одних, так і на інших. За кілька хвилин Хільбрад та його компаньйон порівнялися з дивними постатями.Почувся брязкіт заліза й у темряві щось зблиснуло. Це не віщувало нічого доброго й Кана підбігла до людей. Відвідувачі шинку саме намагалися витягти свою зброю з піхов. Натомість їй вдалося відразу ж завдати гарного удару, від якого один з нападників осів на землю. Чоловіки, не зважаючи на доволі вдалі (та витратні) відвідини "громадського закладу", порвіняно добре трималися та відбивали удари. Нова комбінація дівчини виявилася не менш успішною і ще одна "примара" впала у куряву. Двоє інших "осіб у каптурах", швидко зорієнткувавшись, кинулися до найближчого провулка, звідки вони явно розраховували потрапити до "грабіжницьких вулиць".

       Останні залишки хмелю у голові Хільбрада ще вирували, коли він поглянув на того, хто так несподівано втрутився у бійку. Доволі гнучка постать, яка разом з тим явно мала досвід у володінні зброєю, до того ж, не найгірший. Але темрява все одно не була такою вже "прозорою", оскільки місяць вже встиг сховатися за хмарами.

       Кана вирішила не ускладнювати собі життя можливою зустріччю з вартовими, які саме мали патрулювати вулиці, й запропонувала "шановним лицарям" пройтися цієї пори вулицями чудового міста. Зважаючи на останні події, чоловікам лишалося тільки погодитися. Освітлення на вулицях фактично не було й тільки де-не-де промінь падав зі шпарини у якомусь вікні.

       Казарми королівської гвардії розташовувалися за кілька кварталів від площі й шлях був знайомим трохи чи не кожному солдату. Поруч знаходився порівняно невеликий, але ошатний на вигляд, будиник начальника, де він і жив. Разом з тим кімнат та "господарських приміщень" у ньому було вдосталь. Перед входом стояли на варті двоє воїнів, які віддали честь, побачивши наближення "керівництва". Одного з них одразуж відрядили до казарм аби звідти направили когось на "місце інциденту". Іншого ж відіслали до того-таки шинка по пляшку найкращого вина, як тільки можна було  у ньму знайти (оскільки саме тут зазвичай відбувалися пишні святкування перемог і шановні "пани офіцери" не скупилися при нагоді заплатии відповідні кошти за належну "якість").

       Тільки вже у вітальні, сівши з гостями у крісла перед каміном, Хільбраду вдалося належним чином роздивитися дивного воїна, який так вдало трапився їм у нагоді. Ним виявилася приємн на вигляд моложава жінка, зовнішній вигляд якої свідчив про тривалі тренування та навіть... Наявність відповідного досвіду.

       Некваплива розмова зав'язалася у поважному тоні. Кана розповіла, що належить до воїнського роду з країни, яка знаходиться на схід від володінь короля Асґруба. Разом з тим її цікавили інші держави, а також було значне баження опанувати щось нове та незвичне, удосконаливши свої навички володіння зброєю. Не зважаючи на значний подив від того, що розповіла співрозмовниця, Хільбрад запропонував їй свою допомогу аби підкреслити свою вдячність. Кана ж одразу попрохала аби її зарахували до війська Його Короівської Милості. Це вже не дуже здивувало капітана. Він відзначив, що війна забирає чимало людей, а навіть з-поміж тих, хто є наближеним до короля. Що ж до умов зарахування до гвардії, то відповідні списки особисто затверджує "Й.К.М." і для цього зацікавлена особа повинна мати доволі високу підготовку (якнайкраще володіючи зброєю) та, що є бажаним, відзначитися якоюсь заслугою перед королем. Але, як сказав Хільбрад, порятунок життя капітана королівської гвардії вже вартий деякої уваги... Як і життя королівського майордома Ерґла.

У подальшому...

       ...Кані вдалося отримати місце у королівській гвардії, а ще за два роки вона обійняла посаду капітана... Сумуючи за доброї пам'яті капітаном Хільбрадом, який загинув захищаючи життя Його Короівської Милості у кривавій битві. Прослуживши п'ять років на цій посаді та отримавши відповідну платню, вона вирушила з почтом зі своїх слуг у східному напрямку. 

З наступною частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі"

Человечество очень умное. У меня просто дух захватывает, когда я прикидываю, сколько оно всего придумало. Компьютер, стиральную машинку, соковыжималку, эпилятор, гелевую ручку и еще целую кучу разного. Но, с другой стороны, чем дальше оно лезет и чем больше придумывает, тем страшнее.  Вот, скажем, телефон. Так здорово, правда же? Сидишь где-нибудь в Тьмутаракани, на самой окраине, за окном, за самым стеклом прямо воют разные волки, грызут подоконник, а тебе одиноко и сиротливо. А тут вдруг раздается звонок и все! И уже совсем не сиротливо, потому что он на своей окраине тоже держит трубку и немножечко в нее дышит или даже говорит. Ваши голоса сплетаются, повисают над городом, ласкают один другого, а волки они бегут, бегут, бросив надкусанные подоконники. Какое счастье, что есть телефон!   Какая беда, что есть телефон! Потому что иначе можно было бы придумать кучу объяснений почему ты одна сейчас, почему не вместе. Ну, там, например, снежные бури, разлив рек, нашествие саранчи, которая марширует, заняв все пространство и все подряд ест, не позволяя ему пробиться к тебе. Но если рядом с тобой лежит трубка и она молчит, молчит собака, то делается совсем плохо. Значит, ему уже целых два, нет, два с четвертью часа не до тебя. Так проходит весь день. Два дня. Три. Это страшные дни, если кто знает. Выеденные из твоей жизни волче-саранчовыми зубами. Молчащая трубка превращается в пыточный инструмент, а ты ходишь вокруг нее и абсолютно вся болишь. Болит даже то, что у людей не болит никогда - ногти и волосы. Но просто взять и позвонить самой, как ни в чем не бывало никак невозможно. То есть раньше, пока вы были просто друзья, можно было все. Но теперь любой твой лишний звонок воспринимается, как посягательство на личное пространство. К тому же, а вдруг номер окажется занят и будет занят очень долго? А вдруг он сейчас не один и ты услышишь чей-то приглушенный посторонний смех, чьи-то чужие, ему адресованные слова? Он станет говорить быстрым шершавым голосом "У меня тут дела, я перезвоню, что ты в самом деле понапридумывала..." и тебе сделается так, что хуже некуда. Лучше не знать, лучше терпеть и ходить, ходить...  Я не понимаю, как это можно, чтобы не звонить друг другу постоянно, через каждые полчаса-час? Откуда взять такие немыслимые нечеловеческие силы, чтобы даже СМС-ку не послать, мол, привет, я у тебя есть? И кем, каким терминатором, каким сверхчеловеком надо быть, чтобы не набрать посреди ночи единственный нужный среди всех ненужных остальных номер и не спросить страшно важную вещь - "спишь?"? Не понимаю...

                                               (08.11.09)

[ Читать дальше ]