Україна є однією з найбільш корумпованих країн у Європі — на цьому неодноразово наголошувала міжнародна організація Transparency international. Цього року в своєму звіті щодо України вона, зокрема, зазначила, що наша країна дуже повільно бореться з корупцією. Нагадаємо, що з 1 липня в Україні набрав чинності новий Закон «Про засади запобігання та протидії корупції». Про плюси та мінуси цього закону розповідає керівник представництва «Transparency international» в Україні Олексій ХМАРА.
— Завдання будь-якого закону — визначити основні поняття і встановити певні правила гри. Із цим Закон «Про засади запобігання та протидії корупції», в принципі, справився. Загалом, за десятибальною шкалою я б йому поставив 8 балів. Проте закон має деякі нюанси.
Перший: для того, щоб закон нормально запрацював, треба ухвалити ще безліч підзаконних актів. Наприклад, влада має до кінця року виробити алгоритм перевірки кандидатів на державну службу. Поки такого алгоритму немає, перевірка не діє — службовці приймаються на посаду за старими, з усіма недоліками, правилами.
Другий: визначитись з реєстром хабарників, які чинили корупційну діяльність. Тепер закон вимагає, щоб інформація про них була в Інтернеті, щоб всі могли її прочитати і, умовно кажучи, знати таких людей в обличчя. Але справа в тому, що для розробки реєстру немає офіційно встановленої процедури і грошей.
Таких нюансів можна налічити більше десятка. Ми нарахували, що нам ще потрібно як мінімум два укази Президента, два закони та приблизно вісім постанов Кабміну для того, щоб цей закон в повній мірі почав працювати. Як ви розумієте, у найближчі три місяці цього не буде.
Згідно із законом, першою особою, яка відповідає за вчинення корупції, — є Президент України. Але ми, на жаль, не зможемо застосувати цей закон до глави держави, тому що він підпадає під доволі заплутаний і складний порядок імпічменту в Конституції України. Тобто щодо Президента цей закон взагалі неможливо застосувати. Таких декларативних речей можна нарахувати багато: і по відношенню до спікера, і до депутатів...
Позитивним є те, що закон чітко визначає поняття корупції і кого воно стосується. Це традиційно всі ті державні службовці, про яких ми з вами знали, а також ті, хто не є службовцями: військові, нотаріуси, тощо. Узагалі, будь-яка особа, яка живе державним коштом, робить щось від імені держави, підпадає під дію цього закону.
Також позитивом є те, що тепер чітко розділені покарання за адміністративні проступки. Це адміністративна відповідальність за штрафи і кримінальна відповідальність за корупцію. Раніше у нас була велика проблема, що зі 100% випадків більше 80% закінчувались штрафами, причому часто так складалося, що одна й та сама людина отримувала 5—7 штрафів по одній статті, але продовжувала працювати на тому ж місці, брати хабарі, тому що кодекс дозволяв це робити. Зараз уже за дрібні проступки накладається штраф до 2 тисяч гривень, а за серйозніші починається кримінальна відповідальність від 2 років до 5-ти. І навіть 15 років можуть люди отримати, якщо будуть займатися корупцією.
Проте, на жаль, в Україні закони часто не виконуються, і тому проблема будь-якого закону, зокрема «Про засади запобігання та протидії корупції», — у тому, що немає невідворотності покарання. Тобто, коли чиновник буде знати, що його все одно покарають — хоч за великий, хоч за маленький проступок, — тоді він буде боятися робити правопорушення.
Згідно із цим законом, нарешті ми можемо побачити, скільки наші чиновники заробляють і куди витрачають свої гроші. Декларації певних категорій службовців, найвищих посадовців держави, деякі типів суддів повинні ще й оприлюднюватись в офіційних органах. Ми зможемо, починаючи з квітня наступного року, прочитати в газетах, хто скільки заробив і витратив грошей. Недоліком є те, що після довгих дебатів депутати все ж таки збільшили поріг декларування до 150 тис. гривень. Тобто все, що дешевше 150 тис., — не декларується. У різних країнах, звичайно, по-різному, але нормальним тоном вважається — від 2 тис. євро. Тобто у нас дуже високий поріг, і це при тому, що живемо ми з вами набагато бідніше, ніж люди в європейських країнах. Таким чином, ми побачимо, можливо, будинки й квартири, але ж, ви самі розумієте, що ніхто не буде купувати їх щорічно, тому в декларації нічого суттєвого про видатки ми не прочитаємо. Декларація заповнюється власноруч і здається в орган, де працює особа. Про деяких службовців ця інформація оприлюднюється. Зараз існує суперечка із Законом «Про судоустрій і статус суддів» і антикорупційним законом: обидва вимагають оприлюднення декларацій, але в різний спосіб та терміни. Виникає питання, чим саме треба керуватись?
Серед переваг закону варто також виділити питання унормування подарунків і конфлікту інтересів. Усе, що дорожче за 500 грн. умовно (це половина мінімальної зарплати), службовець не має права брати, а повинен здати в музей відомства, де він працює, щоб усі бачили, що то за подарунки. Але є одна норма-виняток — для подарунків від родичів. Це робить можливим ходіння з пляшкою коньяку від сестер, далеких кумів та інших. Якщо говорити про конфлікт інтересів, то тепер заборонено пряме підпорядкування родичів. Тобто я, наприклад, як керівник, не можу призначити свого сина на якусь керівну посаду в органі. Проте є сфери, які випали із цього закону, зокрема освіта й медицина. Наприклад, візьмемо з вами Київську область, м. Ірпінь. Там є відома на всю державу Податкова академія, якою керує народний депутат, почесний ректор академії. Його син — реальний ректор, дружина надає харчові послуги, а найближчі родичі здають в оренду всі приміщення і корпуса податкової академії. Тобто це такий сімейний бізнес, котрий з точки зору моралі — повна корупція, а з точки зору закону, на жаль, ні.
У цілому, добре, що закон є, добре, що хоч якісь правові акти встановлені, тепер дуже важливо, щоб закон почав виконуватись, а це насправді залежить не лише від посадовців, які мають ухвалити всі ці підзаконні акти, а й від нас з вами, від громадянського суспільства, яке має примусити чиновників жити за правилами гри.
Тут велику роль повинні зіграти правоохоронні органи. Антикорупційна політика ділиться на три сфери: з одного боку, є сфера превенцій, де думають, як корупція виникає, що їй заважає, що їй сприяє і як цього можна уникнути. Такою превентивною роботою має займатися спеціально уповноважений орган, якого поки що немає. Президент хоче, щоб ним було Міністерство юстиції. Водночас, каральні методи мають використовувати правоохоронці, яких відтепер координуватиме Генеральна прокуратура. На нашу думку, це, скоріше, крок назад, тому що має бути створений окремий антикорупційний орган. Але, повторюю, головною посадовою особою в державі, яка координує всю антикорупційну політику і персонально відповідальна за її якість і витрати, — є Президент України. Тож від 1 липня ми тепер чітко знаємо, з кого спитати.
"Корупція в Києві і торговельна угода з ЄС"
