хочу сюди!
 

Юля

39 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «лірика»

Осінній день

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Ліна Костенко

Сонечко та сонце

Сонечко присіло на билину,
Лапками тонкими дріботить.
          Бурштиновим сяєвом долину
          Сонце враз наповнило! - на мить…

Сонечко пробігло по билині
Аж до вістря гострого й за мить
Полетіло…
                           Ген за край долини
          Сонце пада. Сходить ніч, сурмить…

09.02.2011


© Stepans’ka Marina (SMG)


Трохи лірики до Дня закоханих

Напередодні Дня закоханих раптом згадав,що в юності писав вірші. Ви скажете: хто ж їх не писав? І будете праві. Але, справа в тому, що якимсь дивом вони в мене збереглись... От, і вирішив скинути – раптом комусь сподобається...

                           Твої очі

           Пам’ятаєш, насміхавсь над очима твоїми

          І казав, що не бачив очей таких зроду?

         Я  назвав їх тоді жартома, несерйозно

          Очі кольору неба над морем в туманнц погоду.

 Я сміявсь, насміхавсь і, раптом, відчув-

            Голова закрутилась... серце збилось з ритмічного ходу

           Зрозумів я тоді, що звели мене з розуму ви,

          Очі  кольору неба над морем в туманну погоду.

Поміж нас тепер розлуки ріка 

            І не скоро ми знайдемо броду

           Як багато віддав аби знову потонути в вас

           Очі кольору неба над морем в туманнц погоду!

 

                        Панна Інна

                    (за Тичиною)

О, панна Інна... Імя наче промінь сонця,

Що в росах квітів заблукав,

Заплутався у павутинні

Й перлиною там засіяв.

О, панна Інна, наче казка сонна,

Прекрасна й дивна водночас.

"О, панна Інна" -, з легким губ тремтінням

Повторюю я в котрий раз.

О, панна Інна... Голос таємничий,

Що лине тихо здалека

Змальовує світи чарівні

І, потім, спогадом солодким вирина.

 О, панна Інна... Зоря в нічному небі

На мить заслухалась...

І, враз, покинувши простори сині,

На землю кинулась у ноги панні Інні...

          ******

У нашім світі скрізь гармонія панує

Гармонія кругом – на небі й на землі.

І стан такий неначе й імпонує,

Та все ж протест росте десь в глибині душі.

 І грають дурні в дурня, і мудреці у шахи,

І геніїв на світі відповідно до нездар,

І риби плавають, і десь літають птахи,

Їдять шакали падаль, а бджоли пють нектар.

 

І  електронів стільки ж як протонів,

І на вовків повинно вистачати кіз,

І з мовчунами відповідна кількість ціцеронів,

І стільки сміху в світі- стільки ж сліз.

 

Та знаю я невідповідність,

Принаймні у одній системі – у мені,

Бо сміху й сліз нерівна кількість,

Та й сміх назовні, сльози ж  у собі.

 І сміх ділю на всіх,а сльози лиш для себе

Із креготом зубів в подушку, в самоті.

Та так, що потемніло небо,

Що про діла свої забулися святі.

Тільки ти моя

Слова: B. ВознякМузика: В. ВознякПавло Табаков
Виконує: Павло Табаков

Коли один, тебе немає,
Все навкруги барви втрачає,
Блідне все без тепла твого,
Й день не зігріє.
Коли нема сміху твого,
Світ завмирає без нього,
Й небо стає чорно-білим,
А вітер безкрилим.
Серед тисяч і тисяч сліпих облич,
Із безодні чужих думок,
Я благаю: зроби лиш крок.

Приспів:
Ти – моя. Чуєш, тільки ти моя,
Завжди будь поруч ти,
Не залишай, не йди.
Ти – моя. Чуєш, тільки ти моя,
Завжди будь поруч ти,
Не залишай, не йди.
Ти – моя.

Я пригорну тебе до серця,
Чуєш, воно нестримно б’ється.
Обійми мене так ніжно,
Як вмієш лиш ти.
Знаєш, що кригу недовіри
Я розтоплю й тепло надії оживе
І будем разом ми,
Разом ми назавжди.
Серед тисяч і тисяч сліпих облич,
Із безодні чужих думок,
Я благаю: зроби лиш крок.

Приспів

Лиш тебе одну серед тисяч сліпих облич,
Лиш тебе одну у безодні чужих думок.
Лиш тебе одну я благаю: зроби тільки крок!
Ти – моя! Чуєш, ти – моя!

Приспів

Кохання лише ... сбереже і Вас

Навіщо ми палаєм в почуттях?! Навіщо ми зневірою караєм?! А потім від зневіри і вмираєм... Натомість залишивши забуття. А хочеться Тепла та Доброти... А хочеться Терпіння і Любові. Та часто... густо... спалені мости. І повернутись... гордість... не дозволить. Любіть же браття, як востанній час! Не гайте часу Ви на суперечки. Слова мої , можливо, недоречні... Але Кохання лише ... сбереже і Вас!  

Смарагдове проміння твоїх очей

"Зима...наснилася зима, сніжинки, як волошки сині, а я заплуталась в слова твої, немов у павутинні... Зима у світлі своїх чар, п’янкою гречкою буяла. І ти додому поспішав, А я тебе не відпускала..."                            Angel W Я ледь почув... твої слова. Хоча в душі зима настала... І серце, майже, завмирало... Враз просвітліла голова. Моя душа з твоєю стрілась... А може ... це мені наснилось. Я бачив... ти вся зашарілась. Все це закрила  сніжна мла. Але смарагдове проміння... Твоїх очей , вуста палкії, Мене все кликали... Зумів я Заціпеніння  зняти. Твої вії Пухнастії від того снігу... Мене спинили. До барлігу Я не пішов. І руки ніжні цілував... І пестив губи я  до схочу. А  місяць посміхався мовчки... І танок дивний танцював.  

Я для тебе...

Я для тебе створити хочу пісню кохання... Будем,  мила... з тобою її ми співати. Звуки пісні б летіли лісами... полями. К добрим людям ті звуки змогли завітати. Щоби щастя усі нам з тобою бажали, Щоби небо без краю, щоби Доля безхмарна... Щоб усе те було... у тій пісні кохання. І щоб губи дівочі... злилися з моїми, Щоби зерна кохання пустили коріння... Щоб Любов наша, мила, з тобою  розквітла... Я здіймаюся вітром у січневе повітря... Я до милої стрімко лечу буревієм, Щоби знову вона стала трошки щаслива. Може тОді не буде і постіль холодна, Як вона приголубить мене... а там хто зна.

Щастя тоді є, коли є Кохання.

Очі твої ... наче прірва... безодня... Я в них дивився учора ... сьогодні. Серце не може моє ... їх забути... В них і чарівність... й жіноча могутність. Я потерпаю мов би від болю, Так не жадав я кохання ніколи, Так не бажав я тепла та любові... Знов потерпаю... бо крига навколо. Маю надію, що крига розтане, Лише до мене приїде кохана. Душу врятує... та серце зігріє... Бо про кохану...  я тільки і мрію. Губи гарячі любов'ю напоять, Очі побачу щасливої долі. Знов у  житті нашім вир забурляє.. Щастя тоді є, коли є Кохання.

Серцю не скажеш: "Доволі любити!

                                                                                                   За мотивами пісні "Чорне і біле"
Ми вибираємо ... нас обирають... Я твої очі смарагдові знаю. Знов закохалась, мабуть, так нестримно... Він у кохання не міг те повірить. Знову згубив своє щастя…  і  жалем Серце наповнилось  до небокраю… Я  про появу твою  давно марю… Вірю у світле велике кохання. Я  розуміти це став дуже пізно… Знаю,  даремно про тебе я мрію. Ніжнії  губи  у снах мене пестять. А  як прокинусь… у серці , мов леза.   Серцю не скажеш: "Доволі любити!" Душу не зможеш  навік спопелити. Я за тобою слідую тінню... Буду звикати ...  шукать розуміння.

Щоб кохання у вирі нестримному...

А до тебе так хочеться... знову Доторкнутись хоча б на хвилину. Але спека у горлі... і мову... Відібрало чомусь... Вже не линуть Слова так нестримно. Лише очі ... благаючи просять... Не лишати їх знову надії. Бо про тебе весь час тільки мріяв... Про твої вже відрізані коси, Та про зустріч під вранішні роси.   Зварю зілля для сили та вдачі знов... Щоб мій шлях... став коротший до милої. Та й у жилах моїх та буяла кров... Щоб до перших півнів все устигли ми. Щоб слова та були не потрібні нам... Щоб кохання у вирі нестримному... Затягнуло до прірви бездонної... Опритомніли тільки у вирії.* *Вирій (Вирай, Ирій, Ирай, Урай, Ір, Ірей, Ірій, Тепличина, Буян-острів) — назва раю в українській міфології, місце перебування душ предків, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії росте Першодерево світу (світове Дерево життя), ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. У верхів'ї Дерева живуть птахи та душі померлих. У Вирій прилітають зимувати птахи та комахи і звідти повертаються навесні. З цим пов’язана віра в те, що перелітні пташки на зиму відлітають у Вирій, де тепліше, бо ближче до того вогню, який у ньому всередині. Перебуваючи у сакрально високих, потужних зонах Вирію, вони освячуються, а повертаючись весною назад, несуть нашому краю, що втратив за зиму певний рівень святості, цю високу святість.