О люди, скажите в чём же мой грех?

За что вы сейчас меня так гнобите?

Я не хуже... не хуже вас всех,

Вот только "прохладнее", вы уж простите...

Я же такая же, что же вы злитесь?

Зачем убиваете мертвеца?

Да, я вампир, но не тьмы я обитель.

Я просто другая... Взгляните в глаза.

Нет во мне крови и сердце не бьется,

Только я так же чувствую и люблю.

Вы не делайте зло, оно ведь вернется...

Не грех убивать мертвеца? Но всё же скажу-

Нет, я жива! Это вы - мёртвые люди!

Плещет в вас пульс, да только нет в вас души!

И пусть сейчас хоть на миг, хоть страх наполнит ваши груди,

И уши пусть услышат слова все мои...

Вы - только плоть, такая же как и я.

Вы - оболочка из страха и правил.

Я такой же была, когда я жила.

Кто же только "жизнью" то существование возглавил?

Дайте мне жить! Оставьте в покое!

Я не трогаю вас, что ж вы ко мне ... ?

Что же вы все ... ? Вы одно и каждое немое.

Не люди, а куклы, просто в толпе...

Больше ни слова. Ваш разум загружен.

Всё, что не объяснить - нужно убить.

Прощай же мир, ты - болен, простужен.

Ты даешь жизнь и не даешь жить...

Я приму смерть, мне уже не впервые.

И попаду, если есть таково, в небесный рай

Прощайте люди - глухие, немые и слепые!

Здравствуй солнце и ночка навеки прощай...

Я хочу відчути
тебе на смак,
На скрик, на запах,
на дотик...
На спраглому тілі
залишити знак,
Й любити тебе,
допоки
Наповнишся ти
солодким теплом,
Гарячим  любові
промінням...
Я ніжно огорну
тебе крилом,
а ти - ростимеш
корінням
У пружне, жадане
моє єство...
Й оркестром
дзвінкоголосим,
Ніжним чарунком,
духм'яним зелом
Душу мою
оросиш...
Тебе закохаю,
собою сп'яню,
Сповию в любов,
заколишу...
І, спивши уповні
хмільного вогню,
Надію на вічність
залишу...

Я не знаю, чому тебе кохаю ...

А, може, й не кохаю - теж не зна...

До тебе щось я відчуваю...

До тебе, чомусь, лину я...

 

Ми друзі, і наша дружба-то є дар.

Та, чомусь, боюсь я ненароком

Той дар впустити і до самих хмар

Він може полетіти стрімко, наче сокол.

 

Адже буває часто так (і це я знаю не з чуток),

Що плутається дружба і кохання.

Тяжко й не до снаги розплутувать "моток",

Й не розібравшись віримо в останнє...

 

А раптом переплутав ти і що?

Втратиш все,що так боявся втратить!

А винятки?Скільки їх би не було-

То є щастя в них потрапить...

 

А що як кинувшись у вирій

На жертву ставиш іншої людини почуття?

Тої, яка знайома, близька, рідна...,

Якій бажаєш лиш добра?

 

Подумай трішечки, почекай, зрозумій...

Чи варто ставку свою ставить

Бо іноді, хоча ти й переміг

Та найцініше можеш втратить...

Без чувства, без души, без воли!

Ты пустышка, каких много вокруг!

Ты причиняешь людям слишком много боли!

И мне казалось, в жизни всё замкнется в круг.

Ты тоже пострадаешь и поплачешь,

И в сердце (если есть оно в твоей груди)

Боль прожжет всё. Да, я верила, что ты за всё заплатишь!

Так справедливо, ведь пути твои лихи…

Но… трудно давить на то, чего нет на самом деле,

И не всё так справедливо… очень жаль…

Ты робот! Манекен! Игрушка в робком теле!

Как плохо, что люди редко видят сквозь твою лживую вуаль…

Бывает, что глаза не плачут,

Но море слёз бурлит внутри…

Что же я для мира значу,

Если мой мир – это только ты?

Ты – единственный на свете белом,

Единственный, кого люблю.

Я жизнь свою отдать готова, стать мышкой серой,

Но лишь тебе и только одному…

Да я плачу, если больно,

Мне слёзы не под силу удержать,

Но они чисты, поверь мне

Я очень сильно боюсь тебя потерять…

Твои же слёзы – золотые,

Они – души знак о любви,

Они дороже всех сокровищ в мире

Бесценны для меня они…

Но не хочу я, что б богатства эти

Украшали щёки твоего лица,

Ведь тебя прекрасней нет на свете,

Знай мой милый – я твоя!

…Бывает, что глаза не плачут.

Но море слёз бурлит внутри,

Я вижу их, под силу им убить меня, а значит

Мы с тобой дорожки одного пути.

Ты знаешь, сердца одного мы половины,

И, значит, будем вместе мы всегда!

Не плачь, не плачь любимый!

Пусть лишь от счастья мокрыми стают глаза!

 

Заскиглить небо:
"...пропустіть невдаху!"
Розкрилю руки -
І осіннім птахом
Заб'юся у твоє вікно.
Я вже не чула так давно
Ні слів твоїх, ні сміху...
І невелику втіху
Приносить відчуття,
Що цю безглузду, здиблену
Любов мого життя
Присипле першим снігом...

До тополі втомлено

Осінь прихилилась.

Сумно так і болісно

В очі задивилась...

Плакала... й спитала - 

Що тобі болить?

Листом з гілки впала,

Зойкнувши на мить...

Клітка. Чотири стіни - і вікна.
У життя - із ролетами.
У самотність - екранами.
Інтернетними ранами,
Венами всесвітньої пастки...
Не захлинутись у ній, не впасти!
І шугають слова кометами,
І застигає на тлі монітору - вічність.

Дротами обплутано час і простір.
Сірими - вхід у життя,
Вихід - чорними.
Картинками-моніторами,
Сюжетами телевізора
По кадру життя визбирати.
У ногу з прогресом крокує буття.
Все так зрозуміло. До байту - просто.

А пальці вистукують музику буднів.
Життя - за програмою
Символами накреслене...
...Не зимами, не веснами,
Не жіночою втіхою,
Не дитячим сміхом...
Алгоритмів роздертою раною
Запрограмоване самотнє майбутнє...

О, не мовчи!
І не ходи повз мене,
Неначе я - уже не є.
Моєї виснаги знамена
Тріпочуть. А чуття - кує
Дзвінкі невлучні миті скону.
Й довіку - знов мені мовчать...
Палати, тліти чи холонуть
Й квітчать ту провесінь, стрічать
Величну згубу в серці тихім,
Хандру сезонну у душі.
А ти - мовчиш.
Мовчиш, на лихо!
Й твоє мовчання заглушить
Я не порадна...
Так буває.
Величних змін душа зазнає -
І знову в плетиво думок.
Заграє десь, десь - заспіває,
Й постане ясно, мов пророк.