За кермо.
Дорога - наче сповідь.
Пролітають
Спогади і дати.
Щось - забути назавжди.
А щось - згадати.
Й мозок  струмом
Хвилі щастя ловить.
Ніжно й нетерпляче,
Наче жінку -
БАжану і трохи
Недоступну -
Повести авто...
А пам'ять-ступор
Знов і знов
Закручує платівку...
Розпочати щось -
Давно забуте.
Розбудити знов
Жагу дороги.
Й відпустити
Спогади й тривоги.
Й відшукати...
Пристрасть непочуту.

Біле-біле поле,

Тишини бенкет,

Білі-білі бджоли

Носять білий мед.

Біле буйноцвіття,

Біле – на коні

В білім-білім світі,

В білім-білім сні.

Все до небокраю

Білим замело.

Чорного – немає,

Навіть не було.

Поклич мене, моя від світу втечо

Туди, де ночі родять таїну,

Туди, де гнізда дивляться лелечі

У всесвіту безсмертну глибину.

Поклич мене у безвість первозданну,

Від сотворіння бідну на біду,

І я, твоя дитина неслухняна,

Розкаюся, нарешті, і прийду.

І вечір. І небо.
І добре. І тихо.
Стриножений місяць
пасеться між хмар.
Доба загубила
природжену пиху
І річка пускає
туманний муар.
А у далині,
в почорнілому полі,
Що снігу ковтнуло
останню сльозу,
Вже духи весни
позбиралися в коло,
І кличуть приховану часом
красу.

Закладаю півдня в ломбард

(небагато, на погляд, ніби),

Може доля оцінить жарт?

Може дасть хоч цілушку хліба?

Краще житню, щоб заздрів світ

(не поділюся, хай не просить),

Замість солі – звичайний піт

Від роботи. Здається, досить.

А як буде іще азарт,

І слова без хули й омани,

То закладене у ломбард

Відкуповувати не стану.

Сині, жовті,
Зелені, білі,
Трохи з рожевим
І з фіолетовим -
Різні
за кольором
Всі мої біди.
І трохи - відверті,
І трохи
з секретами.
Мертві, живі,
Уявні, приховані,
Різні
за густотою
І наміром,
Та всі вони -
лише
До мене приковані,
Мої - за часом,
Об'ємом
і напрямом...
Приймаю їх щиро,
Тихо і зболено -
такі відразливі
Й дивно-покірні.
Мною,
моєю душею
Їх холено,
От і приймаю їх,
Бо вони мені -
вірні.

Біле і чорне. Ворони і сніг.

Дивляться в небо дерева цукрові.

Сонце за день укорочує біг,

Вітер складає пісні гонорові.

Щось у підвалах шукає пітьма,

Може, одежу якусь до вечері.

Все як учора, то просто зима

Світом блукає і стукає в двері.

 

Моя мета -
далеко не свята...
Для праведників -
Ні! - бо з бруду...
Чи світ не той?
Чи я не та?
Не тою -
не святою! -
буду.
Й, мабуть, довіку
я нестиму
Мету-каліку...
І нестримно
Хотітиму...всьогО!
Та більш за все -
Того,
Чужого,
Забороненого,
Вже - не мого -
Кохання.
Хеппі енду.
Відсунься, праведник!
Чекання
На рай -
Не буде.
Буде лише вкрай
Знервована особа,
Що вірить Глобі,
читає Камасутру
та зрідка посуд б'є...
І скрізь, усюди,
Завжди, всім
Безглуздо задає
Одне і те ж питання:
Чому?
Чому кохання
Загасло,
Лише розгорівшись?
І гасло:
Всім в любові -
Рівність! -
не актуальне.
І фаталіст
Мовчить фатально,
Романтик -
Створює роман,
Клонує клоун
Жартів клан,
Нудист все нудить:
Хочу ню!...
І пестить все
Звабливу форму
Закоренілий
Песиміст.
Хвастун -
показує всім хвіст,
своє подовжене
кохання...
А оптиміст -
о горе нам! -
Шукає зрАння
Любов у ідеалі...
Усі такі невдалі
Ці спроби
Знайти палке,
"до гробу",
Єдине,
вічне,
чисте,
Незаплямоване...
каліцтво! -
душі, очей,
вуст, серця...
Закоханий! -
не сердься
на ці слова -
люби собі...
на Бога!
Та не залиш
поза увагою
Ось цю -
такі дива! -
Скалічену
пересторогу.