Тёмным лаком ногти и большие кольца,
Прическа и аккуратный одежды покрой.
Да только грустью в глазах оттенок сердца.
Печальна. Отсутствует в душе покой.
Всегда строга и аккуратна,
Справедлива и ответственна к всему.
Да только время не вернуть обратно,
Работой не заполнишь ту сердца пустоту.
Возле монитора взглянешь - на игрушку
И пойдёшь спокойно ровно в шесть домой.
А никто не скажет, что можешь плакать ты в подушку...
Улыбчива, спокойна и даже весела порой.
Немного подустав ты макияж подправишь.
Нет мужа и нет парня, а дома уютно и тепло.
Печально вдруг мне станет, от стука твоих клавиш
Ты сильная снаружи, а это тяжело...

Забутися -
В тобі забутися -
Я не бажаю.
Ні заблудитися,
Ні розгубитися
Й дійти до краю
Своєї совісті,
Своєї пам'яті,
Свого мовчання.
Лише - забути.
Все забути.
Твої зітхання
І доторки твої -
Такі розпутні!
І не почути,
Затулившись,
Слова забуті.
Та ти уперто будиш -
Розбуджуєш,
Пробуджуєш,
Роздмухуєш,
Розбуркуєш,
Розтуркуєш...
І знову будеш
Ковзати по межі
Мого терпіння,
Котитимеш
По пам'яті каміння,
Моститимеш,
Складатимеш
Споруду,
Якої у душі моїй
Не буде.

На блакитному березі

Голубої ріки,

Ходить втомлений березень,

Думи дума гіркі.

Тане в затінку паморозь.

Небо чистить крило.

Дива знову не трапилось –

Все у безвість пішло.

У лісу погляди сумні

І думи прохолодні,

І дятел довго на сосні

Вистукує самотнє.

Туман гадає на сльозу,

А у яру глибокім

Лисиця слухає росу

І снів осінніх кроки.

Час не для сліз - для сил і дій.
Адже за волю лютий бій.
Час не плачу, - для відплат.
Сконає морок, нелюд, кат.

На Бога - прощення і суд.
Нам - гарт, двобій. Свобода - суть
Вкраїнців. Не до коливань;
У корчах клякне чорна марь

Мокшанських орд, зникає, мре.
Піт, попіл, сльози, кров зітре
Вітчизна... Нам - тримати стрій;
Трощити вельзевульїв рій.

перечекати

перекохати

перекотитися через пустелю

гонору десь загубити дукати

дійсність пустити до себе в оселю

перегнівитись

перепросити

і перемазатись у баговинні

в Богом забутому році і літі

натяк побачити ясно-осінній

перегоріти

переболіти

не винуватити інших у бідах

от і дорослість

от і прозріння

от і катарсис

нарешті

і видих

А світ неначе в плейстоцені

І не зробив до світла крок,

Не всі історією вчені,

Не всі позлазили з гілок.

Нетям й невігласів – без ліку,

Достойність коштує мідяк,

Епоха кам’яного віку

Чомусь не скінчиться ніяк.

Звична, як вічність, історія:

Хмари півнеба обклали,

Місяць рахує калорії,

Схуднути хоче надалі.

Тихо складається фабула,

Блимають світлом оселі,

Ходить двірник мов сомнамбула,

Жовтень змітає з панелі.

Туї застигли у готиці,

Вітер бурмоче промову,

Час зупинивсь і не котиться,

Певне, йому тут чудово.

Ходи, кізонько пелехата,

Ходи, кізонько, зимувати.

Сіна доброго вдосталь в мене,

Солі чистої повні жмені.

Будеш, кізонько, тепло спати,

Будуть снитися козенята,

Будуть снитися два синочки,

Ходи, кізонько, до хлівочка.

Зачароване поле.

До погибелі – крок.

Пропливають гондоли

Почорнілих думок.

І божественне тріо

Потомилось і спить.

Чом його, sole mio,

Ти не хочеш будить?

По бажаннях і хибах

Зло полізло на трон.

Шурхотіння і вибух.

І сміється Харон.