В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки все було як завжди. Пацієнти поводились тихо, в коридорі було чутно тільки шепотіння люмінесцентних ламп, і лише в ординаторській лунали тихенькі жіночі голоси:

- Оксано, розказуй, ну!

- Ой, Іро я ж тобі майже все розказала. І про викрадення, і про полон, звільнення, про життя в домі Ольберманів…

- Та я не про те, про Ігоря розкажи – як завжди Ірина перебила подругу

- Та шо я про нього розкажу? – задумливо наче сама собі промовила Оксана - то він на тренуваннях, то я на чергуванні.

- Та годі – Ірина змахнула руками, мов крильцями – він у тебе ніч провів? Провів!

- Та це не те що ти…

- В полоні, в підвалі разом зависали? Зависали! – Ірина не звернула уваги на заперечення Оксани – ти в його домі жила? Жила! Тож який він? Який той темношкірий пацієнт, що лишив тебе спокою, по життю? Чи може краще він би й далі сопів собі в комі, а ти облизувалась та жила мріями?

- Ну ладно. Слухай, тільки мовчки.

Ірина провела долонею вздовж рота, наче закривши застібку-змійку, а Оксана звела очі в стелю розмірковуючи, і потім протягнула:

- Який він? – перепитала сама себе, і видихнула – такий як пасажир, що помилково зійшов не на тій станції, і тепер намагається зрозуміти як йому бути далі. От так і Ігор намагається зрозуміти хто він в цьому житті, куди йому рухатись далі, знайти себе, розумієш?

Ірина ствердно закивала і запитала:

- Ну а у вас щось намічається? Ти йому сподобалась? А?

- Ой Ірочко, здається він мене взагалі не помічає, за весь час з десяток слів тільки і сказав до мене.

- Це тому що він втратив мову від твоєї краси!

Дівчата засміялись та було відчутно, що сміх вимушений.

Коли ввечері за столом зібрались Ольбермани і Сео Мьюнг, Оксана повідомила, що їй телефонував Андрій Васильович і повідомив, що небезпека минула, і можна повертатись додому.

- Тож, завтра я з’їду з вашого привітного дому, до себе.

Було помітно, що новина засмутила чоловіків, Альберни сказав:

- Залишайся, Олеся – він ніяк не міг запам’ятати її ім’я, називав її то Олесею, то Оленою і навіть Світланою, втім смуток в голосі бринів щиро - з тобою наш дім, наче живий, затишний.

А Сео Мьюнг подивився на Ігоря, і у звичній небагатослівній манері, промовив:

- Поїде.

- Залишайся – хрипким голосом попросив Ігор, і відкашлявшись промовив – Я хочу, щоб ти залишилась в домі, і… і в моєму житті

- Це я зараз почула те, що почула? – Оксана спробувала віджартуватись, та блиск в зволожених очах видав її хвилювання – Дивись, бо тут є свідки, потім не відмовишся

- Виходь за мене!

У нависшій тиші, Оксана перетравлювала почуте, Альберни завмер з недонесеною до рота виделкою. Першим зорієнтувавсь Сео Мьюнг, він підійшов до старшого Ольбермана, поклав долоню тому на плече, і вказав підборіддям на сходинки до другого поверху.

Коли молоді люди залишились наодинці, і пауза почала затягуватись, Оксана порушила тишу:

- Я думала, що кінця днів своїх не буду ліфтом користуватись.

- Не зрозумів?

Оксана розповіла про свій зарок не користуватись ліфтом до весілля, і продовжила:

- А після знайомства з тобою, я б не змогла жити ні з ким іншим, тож так би і шліфувала сходинки.

- Я так розумію, ти згодна? – посміхнувся Ігор, а Оксана подумала, що занадто рідко він посміхається.

- Посміхайся частіше, тобі личить.

Читати попередню главу

Читати наступну главу

 "Не існує нічого, за виключенням тут і зараз"

Брюс Лі

Сео Мьюнг сьогодні був особливо непередбачуваним, він нападав та наносив удари, з якими Ігор ще не стикався. Сенсей бив учня руками, ногами, палицею, та ще чимось, що Ігор не встигав опізнати. Щось хльостке та швидке. Кожен удар приходився в одну й туж точку – над правим вухом. Вчитель нізвідки матеріалізувався перед Ігорем і в туж мить, хлопець відчував удар в голову справа. Це повторювалось з кожним ударом серця. Ігор запідозрив, що це черговий урок і спробував сповільнити серцебиття, поринувши в себе. Вдалось не зразу, та все ж вдалось. І коли серце стало працювати в повільнішому темпі, Ігор зрозумів, що це не насправді, що це йому ввижається під час медитації.

Але медитація має бути падінням в пустоту, в ніщо. Треба зосередитись, на диханні, чи на тих же ударах серця. Вдих – видих, тук-тук, вдих… хлопець поринув в неосяжне і темне. Розпилився на весь космос і вбрав весь космос в себе…

Ігор виявив себе, отямившись, зв’язаним на підлозі. Свідомість повернулась. Зв’язали його вміючи. Руки просунуті між ногами, права спереду, ліва ззаду, долоні стягнуті між собою, як і ступні. В такій позі не те що битись, чи ходити, а навіть лежати незручно. В голові над правим ухом пульсує та відчутно набрякає гематома. Ігор зрозумів, що це він приложивсь, скоріш за все об металеву спинку стільчика, на якому сиділа Оксана.

Але не це хвилювало хлопця. Біль та незручності були тимчасовими і зрозумілими. В голові щось сформувалось, що не мало чіткого визначення. Якийсь ефемерний згусток, який тримавсь купи наче в мильній бульбашці. І здавалось досить найменшого поруху вітерця, щоб бульбашка лопнула тоді, щось дуже важливе вилиється назовні.

«О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?»

Саме ці слова, а точніше голос, тембр, інтонація рознесли вщент ту мильну бульбашку, і весь її вміст, а містила вона в собі спогади про минуле хлопця, заповнили єство Ігоря. Він вмить пригадав все від самих ранніх своїх літ і до смерті.

Так він вважав до цього моменту. Йому здавалось що він уже бачив свою смерть, коли шаленим вибухом розривало трьох чоловік перед ним на найменші шматки. Але, як виявилось, він родився в сорочці. Він залишився в живих. Звісно лікарям довелось добре попрацювати, щоб зберегти йому життя та здоров’я та їм це вдалось добре.

Крім того Ігор зрозумів, що всі його спогади про сенсея Сео Мьюнг, про його життя в джунглях, все те чим він жив останні кілька років виявились лиш маренням. Сновидіннями людини в комі, видіннями на межі життя і смерті.

Ігор упізнав голос свого батька і повернув голову, на звук.

- Ооо, бачу прокинувся наш супергерой – це говорив лисий чоловік невеликого зросту – Лікарю, дозвольте.

Він досить зухвало зняв кільце з пальця Степана Семеновича, та повернув його так, щоб на моніторі в правому нижньому кутку, там де в маленькому квадраті транслюється зворотне зображення, стало видно скрюченого Ігоря, і продовжив:

- Отже, Альберни Ольберман, як бачите, ваш син та найкращий друг – в зворотнім зображені з’явився Степан Семенович – та дівчина, яку ви не знаєте – в кутку вже Оксана – але повірте мені на слово, через яку ваш син ризикував життям, всі дуже сподіваються на вашу розсудливість.

Альберни Ольберман виглядав здивованим. Не зляканим, не розгубленим, а так, як має виглядати людина, що чогось не розуміє. Ігор навіть усміхнувсь, так це його батько! Приємно не просто згадати, а саме впізнати рідну людину.

- Не розумію, молодий чоловіче. Спробуйте висловиться чіткіше. Чому вони зв’язані, і що вам потрібно від мене?

- Зразу до справи? – лисий всміхнувся – Добре. Зв’язані, щоб не відволікати нас. А розмовляти ми будем про Парасольку. Про ваш, мушу визнати, геніальний винахід.

- О, про це я можу розмовляти годинами – Альберни відкинувся на спинку крісла – І для цього зовсім не обов’язково когось зв’язувати. До речі, це один з моїх найулюбленіших винаходів. Що ж саме вас цікавить? І я, здається, досі не почув вашого імені.

- Називайте мене Іван. А цікавить мене все. Все, що стосується проекту Парасолька. Я, щойно скинув вам свій І-мейл. Для економії часу просто відправте мені всю документацію туди. Прошу, не зволікайте.

- Нарешті я зрозумів, навіщо ви зв’язали цих людей. Хочете гарантій. Ну добре. Ця документація досить об’ємна, думаю доцільно було б її архівувати. Це займе певний час.

- Ольберман, не грайтесь зі мною – Іван глянув на Гєну, той сховав більярдний шар в карман піджака і просто поклав свою п’ятірню Оксані на потилицю, від чого дівчина зойкнула.

- Цей час не буде втраченим – швидко сказав Ольберман – в документації технічні характеристики, хіміко-фізічні властивості цього слою, розміри та пропорції, але левова частка інформації існує лише в моїй голові.

- Щож – сказав Іван, - думаю півгодини часу в нас є. Із задоволенням послухаю, тим більш, якщо це має практичну користь

- Гадаю, треба розпочати з самої ідеї. Вперше такий задум в мене з’явився, коли я почув заклик «закрийте небо». Звісно, що в даному контексті, закрийте, образний вираз, а я замислився над його буквальною реалізацією. Якщо з фізичною, скажімо так складовою мені було все зрозуміло з самого початку, я взяв за матеріальну складову негативно заряджені фотони, то з пошуком джерела енергії довелось складно.

Видно було, що Альберни Ольберман сів на свого улюбленого коника, і був ладен розповідати про свою улюблену справу годинами і будь-кому. Ігор пригадав, що у батька свого часу діагностували початкову стадію синдрому Аспергера. Люди з таким порушенням, а радше особливістю психічного розвитку дуже погано орієнтуються в соціальній взаємодії, тобто їм не зрозуміла поведінка інших людей. Зате вони здатні повністю віддатись улюбленій справі, буквально розчинитись в своїй роботі.

- Розумієте – тим часом продовжував Альберни – енергії для постійного функціонування того, що люди називають Парасолька, а в документації фігурує назва, захисна ектоплазма, треба стільки, що її просто неможливо виробити на території однієї України, навіть якщо для цього використати всі доступні ресурси.

- Давайте пропустим лірику – нетерпляче кинув Іван, і Альберни у відповідь буркнув.

- Скіфські поховання.

Коли Іван від здивування розкрив рота, Ольберман задоволений викликаною реакцією продовжив:

- Про кургани, які скіфи будували для своїх померлих царів, ви мабуть чули. Це загальновідомо. І про те, що ці кургани в більшості своїх розташовані саме в Україні теж всі знають. А от про те, чому обирали саме ці міста інформації майже нема. Під час екологічних досліджень скіфських курганів України Ізраїльського інституту екології, де я працював ми з’ясували, що кургани розташовані в так званих місцях сили, тобто там фіксувалось джерело енергії невідомого походження. Тоді, нажаль, через економічну недоцільність дослідження було згорнуто.

- Тобто як? – Іван недовірливо перебив Альберни – джерело енергії і економічно недоцільно?

- Ви, як і майже всі молоді люди неуважні і поспішаєте з висновками. Я ж кажу дослідження в Україні проводив Ізраїльський інститут, який ніс затрати, а зиск мала інша держава, Україна, бо на її території розташовувались кургани.

- Ну зрозуміло. Вирішили притримати козирі для майбутнього.

- Можливо. Так от, коли я зацікавився енергією для захисної ектоплазми, то згадав про той проект. Довелось спорядити експедицію і їхати так би мовити в поле. На диво однодумців серед екологів, археологів і дослідників виявилось вдосталь. Скіфські поховання це вам не Єгипетські піраміди, їхні таємниці ще розгадувати і розгадувати.

- Мушу нагадати про час. Переходьте вже суті питання – Іван уже не міг приховувати, що поспішає

Степан Семенович та Оксана одночасно повернули голову в напрямку кроків. Хрустальов, а спускався саме він, поспіхом звернувся до Оксани:

-      Пересядь ось сюди – він рухом показав їй на металевий стілець прикручений до підлоги.

Оксана розгублено подивилась на Степана Семеновича, потім на Хрустальова, який вже не міг приховувати свій поспіх.

-      Чи мені позвати Гєну, щоб він допоміг? - Оксана сіла на металевий стілець і Хрустальов одним рухом зв’язав за спиною її руки пластиковою кабельною стяжкою. Потім такими стяжками прив’язав ноги дівчини до ніжок стільця. – Ви, лікар залишайтесь на місці, я лиш зафіксую вам ноги.

Хрустальов звів та стягнув стяжкою до купи ступні Степана Семеновича.

-      Ось так. – Прокоментував та продовжив, мов розмовляв сам до себе – Сигнал з пункту пропуску пролунав п’ять хвилин тому. З його темпом тут буде через хвилин десять. – Прислонився щокою до вуха Оксани – Через три сходинки помітить дівчину, ще через п’ять буде поряд, на все про все дві три секунди…

Його розмірковування перервала Оксана:

-      Чому ти впевнений, що Ігор відразу кинеться рятувати мене? Здається ти тут прорахувався, хм – Оксана придала обличчю насмішкуватого вигляду, а Степан Семенович вирішив підтримати дівчину

-      Я бачу, молодий чоловіче, ви непогано підготувались до зустрічі Ігоря. Але його дії прорахувати непросто, я б сказав взагалі неможливо…

-      Тихо, цить – сказав Хрустальов і ввімкнув монітор на стіні. На екрані Ігор, в акробатичному стрибку, долав ворота подвір’я – Почалось – сказав Хрустальов і перепригуючи через три сходинки вискочив з підвалу.

А на екрані тим часом Ігор уже був біля ганку. Заглянув в одне вікно, в інше. Притуливсь до дверей – послухав, взявся за ручку. Відкрив двері. На моніторі вже транслювалась запис іншої камери. Ігор перекатом увірвавсь до кімнати. Роздививсь стоячи на одному коліні. Підскочив до сходинок на верх, прислухавсь. Навшпиньках пішов кімнатою, вздовж стін. Помітив двері в підвал, відчинив.

 Оксана перевела погляд з екрану на східці та загорлала:

-      Ігор біжи, це пастка! – Але хлопець замість того, щоб втікати одним стрибком зіскочив до дівчини та спробував розв’язати її руки.

Це виявилось непросто, і дівчина скрізь стиснуті зуби гучно втягнула повітря від болю. Ігор роззирнувсь в пошуку чогось, чим можна розрізати пластикові стяжки. В цю мить брязнувши залізом, закрились двері. Десь вгорі почувся шурхіт повітря. Віки стали важкими, хвилювання зникли, дівчина занурилась в тягучу темряву…

Крізь бетонну тишу пробились спочатку незрозумілі звуки, які поступово складались в слова.

-      Ч…с, не … ак, лий на голову

Металевий присмак в роті танув. Оксана здогадалась, що це наслідки дії севофлурана – інгаляційного наркозу, що ймовірно, був розпилений в повітрі. Дівчина повільно відкрила очі. Ігор лежав біля стіни сповитий подвійними стяжками на руках і ногах. Він спокійно спостерігав за діями Хрустальова та його помічника Гєни. Ті ж саме намагались привести до тями Степана Семеновича. Перша пляшка води, що вони вилили йому на голову не справила бажаної дії. Лікар дуже повільно виходив з-під дії наркозу, тому друга вилита на голову пляшка розщепила йому повіки, але свідомість повернулась лиш частково.

-      Хто ви? Що? Де я? – поки лікар нерозбірливо задавав свої питання, Хрустальов знайшов та вийняв одне кільце з поміж трьох, які були зняти з непритомних бранців, та простягнув його Степану Семеновичу.

-      Степан Семенович, ми розблокували зв’язок. Ви, як то кажуть, маєте право на один дзвінок. Щоб вам легше було зробити вибір з багатьох ваших контактів, я підкажу кому. Набирайте Альберни Ольбермана.

Степан Семенович обвів безпомічним поглядом прикуту Оксану, зв’язаного Ігоря, Хрустальова, що нетерпляче мусолив в долоні комунікатори, зупинився на Гєні. Приречено нап’ялив на палець кільце та набрав номер Ольбермана.

-      Поки ви, емм, відпочивали, я під’єднав ваш комунікатор до монітора – Хрустальов кивнув на екран, що висів на стіні - тож ми будемо бачити вашого співрозмовника.

Тим часом на моніторі з’явилось обличчя чоловіка з глибокими зморшками, та темними кучерями густо оздобленими сідиною. Чоловік сліпувато мружив очі вдивляюсь, хто телефонує, потім сказав:

-      О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?

Читати попередню главу

Читати наступну главу

«Простота – найвища ступінь майстерності»

Брюс Лі

Ігор біг коридорами лікарні і намагався спланувати свої дії. До цього часу він діяв рефлекторно. Що-що, а діяти в небезпечній ситуації автоматично він умів добре. Дякувати сенсею Сео Мьюнгу.

А що ситуація в палаті набувала саме небезпечного відтінку Ігор був певен. Троє, добре підготовлених, фізично міцних зі зброєю під піджаками діяли впевнено і зухвало. Розташувавшись досить грамотно навколо ліжка зі щойно бувшим в безпам’яті хлопцем, вони відчували себе господарями ситуації.

Це їх і підвело. Ігор відчув, що досі стискає кулак, яким ударив одного із зухвалих, і тряхнув долонею відновлюючи кровоток. Після такого удару в скроню чолов’яга майже не мав шансів вижити. Але в останню мить той встиг зреагувати, що зайвий раз доводить добру підготовку, і замість скроні кулак зустрівся зі щелепою. Згадався хруст. 

Зрозуміло, що в лікарні чоловік, який біжить мов спринтер, хай навіть в піжамі, виглядає недоречно, тому за черговим поворотом перейшов на крок. Тим більше, що не мав жодного уявлення куди йому рухатись далі.

Навколо все було чужим і незнайомим. Вчора, він спокійно ліг спати на підлозі в халупі під дахом з листя банана. В сусідній кімнаті, за бамбуковою перегородкою сопів Сео Мьюнг. А прокинувся в лікарняній палаті, весь оповитий якимись трубочками, з пискливою апаратурою і білою стелою. Вбігла симпатична дівчина, з таким білим, що аж яскріло волоссям і переляканими очима. Ігор відчув аромат зеленого чаю, коли згадав, я вона притиснула долоню до його губ.

Відігнавши спомини про дівчину в лікарняному халаті, Ігор став шукати вихід. Знаходитись в лікарні небезпечно, це зрозуміло. Швидше за все, чоловіки в костюмах вже рискають по поверхам, розшукуючи його. Скільки їх таких, бажаючих знайти, незрозуміло, але цілком ймовірно, що на виході його також чекають. Як бути?

Увагу привернув суворий чоловічий голос, що лунав за одними з дверей. Ігор відкрив їх і побачив, двох хлопців років по вісімнадцять, на яких гримав лисий здоровань із персоналу:

-      А я думаю, хто це тут палить? Для кого табличку повісили «Палити заборонено»! Здоров’я забагато – на виписку!

Хлопці опустивши голови пройшли мимо Ігоря, який спускався сходами. Лисий тим часом відкрив вікно провітрюючи приміщення.

-      А ви чоловіче з якої палати? Щось я вас не пригадаю. Чи вам теж перекурити приспічило?

Лисий чоловік грізно встромивши руки в боки чекав відповіді на свої питання. Але пацієнт стрибнув на підвіконня, не звернувши ніякої уваги на нього.

-      І чого це ви босий – запитав санітар, розгубленим голосом супроводжуючи поглядом п’ятки що промайнули.

Прорахувати, що хтось вискочить із вікна між першим і другим поверхами неможливо. Навіть якщо допустити таку можливість, то як зрозуміти з якого саме вікна? Ніяк! Випадковість не піддається прогнозуванню, зате дарує чудові можливості тому, хто керується рефлексами.

Ігор приземлився на травичку, що буйно зеленіла у внутрішньому лікарняному дворику. Озирнувся. Центральний вихід розташований справа, від нього простягається сітчаста двометрова огорожа, обрамлена металевим кутником. Прогулянковим кроком він пішов в протилежному від виходу напрямку. Коли будівля лікарні залишилась позаду, Ігор з розбігу заскочив на огорожу і стрибнув на тротуар ззовні.

Прохожі озирались на хлопця, але питань високому хлопцю спортивної статури, що легко подолав двометрову перешкоду ніхто задавати не наваживсь. Ігор, щоб скоріше розпрощатися зі свідками його втечі, перебіг на інший бік вулиці, та швидко звернув на перехресті. Надавши обличчю нудьгувато-байдужий вигляд, неспішно закрокував роздивляючись довкола.

Пройшовши з півсотні метрів, помітив, що він аж занадто привертає на себе увагу. Люди, які підозріло, які с посмішками роздивлялись босого хлопця в лікарняній піжами. Дехто озирався, дехто крутив пальцем у скроні.

Ігор зрозумів, що треба змінити одяг. І чим швидше, тим краще. Тому коли на очі попалась вивіска «Торговий Центр «Повна Чаша», з рекламним лозунгом «у нас є все, та навіть більше» Ігор не роздумуючи увійшов.

Магазин одягу «Комфорт» був розташований на першому поверсі. Ігор швиденько пройшов до турнікетів зі спортивними костюмами. Взяв один приклав до себе – наче підходить. Одним рухом зняв з себе піжаму. Одягнув костюм – з розміром вгадав.

Пошукав, де знаходиться взуття, і зрозумів, що всі люди в магазині витріщаються на нього. А одна жіночка з жовто-блакитними нігтями навіть зааплодувала. Та робити нічого і Ігор підійшов до кросівок, обув перші, що потрапили до рук. З розміром знов пощастило.

Що ж далі? Не може бути, щоб просто зайшов, одягнувся і пішов. Треба ж розрахуватись.

Ігор здивувався сам собі. Все що він пам’ятав про себе це життя в мініатюрному будиночку з дахом із задраними догори ребрами, в скелястих джунглях. Він ніколи не був у  місті, ніколи не бачив магазинів проте почував себе так наче все довкола йому знайомо.

Отже, треба розрахуватись. Ігор взяв в руки кепку з надписом «Ще один купол. Чому б ні?» та став спостерігати за хлопцем, що вибравши собі футболку підійшов до каси. Покупець показав дівчині за терміналом своє придбання і провів лівою долонею вздовж якогось приладу на столі. Прилад засяяв зеленим, дівчина посміхнулась.

Ігор підійшов до каси. Дівчина вийшла йому на зустріч.

-      Дозвольте зняти бирки з одягу – щоки дівчини почервоніли, коли вона мініатюрними ножицями відрізали квадратики картону з одягу – дві з половиною тисячі.

Ігор провів лівою долонею вздовж того ж приладу, але нічого не відбулось. Після другої і третьої спроби прилад ніяк не реагував.

-      Вибачте, але я мушу викликати охорону – промовила дівчина.

Охоронець вже майже підійшов, коли збоку жіночий голос промовив:

-      Одну хвилинку. Я б хотіла сплатити за покупки цього красивого красеня – це була та жінка з жовто-блакитними нігтями – Те шоу з одяганням - перевдяганням точно цього коштує.

Вона плавно провела долонею над терміналом, той зазеленів.

«Рухайся швидко, наче привид,

і будь спокійним, як невинність»

Брюс Лі

Отже стоматкабінет «Qdent». Про маршрут поцікавився у свого кільця-комунікатора. Ігор сам дивуючись своїм впевненим рухам, знайшов JPS приймач та сформував запит на найближчий піший шлях до вулиці Петропавлівської 77, натиснув «Рухаємся».

«Зверніть наліво», пролунав приємний жіночій голос, щойно Ігор вибіг з інтернет-кафе. «Розрахунковий час до пункту призначення 2 години, 22 хвилини» почув Ігор коли через хвилину добігав до наступного перехрестя. «Наліво».

Ігор нісся вулицями, оминаючи рідких пішоходів…

 Під час бою з супротивником, повчав Сео Мьюнг, дій спонтанно, ритм може дати супротивнику перевагу. Інша справа коли тобі треба здобути перемогу над собою, над своїми вадами і слабинами. Лише діючи спокійно і ритмічно ти зможеш пізнати своє Я. І Ігор вчився відчувати ритм. Слухаючи шепіт листя, рух води, повітря, дихання, він навчився розчинятись, зникати, становитись нічим і ніким. Якщо ж треба було швидко подолати велику відстань, він завдавав собі ритм віршами, які виринали чи з пам’яті, чи з безкінечності всесвіту…

У світі замало води, щоб змити гріхи з твого тіла.

Щоб стерти весь біль із світила твоєї скляної душі

У світі замало вітрів, щоб забрати повітря і силу.

Щоб знести всі ті сльози і зливи. Та сказати, які всі чужі.

У світі замало вогню, щоб спалити в кохання крила.

Щоб розтерти у порох всі схили, із отих, хто кидав ножі.

У світі замало людей, щоб здаватись і лізти в могилу.

Щоб любити когось на півсили. І писати у стіл вірші [1]

…Коли взявся за білу пластикову ручку вхідної двері стоматологічного кабінет почув «Ви на місці. Витрачений час 1 година 02 хвилини».

В приймальні його зустріла дівчина, яка скоріше була рекламою закладу, з зубами перлинами, ніж адміністратором.

-      Доброго дня! Ви записані?

Ігор швидко глянув на неї, та спросив наче скоромовкою:

-      Нейченко Надія?

-      Вибачте, у лікаря зараз пацієнт…

В цей момент в протилежній від Ігоря стіні відчинились двері і звідти вийшов чоловік, а за ним лікарка в блакитній формі-піжамі.

-      Ви до мене? – запитала лікарка і глянувши на Ігоря, протягла – Ааа, це ви. Проходьте в мене є хвилин десять.

Коли вони увійшли до стоматологічного кабінету, лікар запропонувала Ігорю присісти в крісло для пацієнтів, бо нічого більш підходящого не було, сама ж обперлась на підвіконня, закурила. Ігор ліктем зачепив якісь кнопки, через що спинка крісла відкинулась назад, а підставка для ніг піднялась.

-      Так ви Маргарита чи все ж таки Надія – запитав Ігор

-      Розумієте – жінка зробила крок, щоб допомогти хлопцю підняти спинку, але помітивши як він невимушено напівлежить, облишила задумане – мої батьки ніколи не поступались одне одному. Батько хотів назвати мене Маргарита, а мати Надія. Як компромісний компроміс в свідоцтві про народження з’явилось подвійне ім’я Маргарита-Надія.

Маргарита – Надія вправним рухом жовто-блакитного нігтя відправила недопалок у відчинене вікно і продовжила:

-      Я так розумію, ви сюди не зуби лікувати прийшли?

-      Мені потрібен ваш чоловік. Косенко Степан Семенович.

-      Ви чудово знаєте де його знайти, так Ігор? Ігор Ольберман.

-      То ви мене знаєте?

-      Вперше, коли я вас помітила, то звернула увагу на піжаму з лікарні мого чоловіка. Потім я пригадала, що Стьопа мені розповідав як опікується сином самого Ольбермана, і про вашу дивну мутацію?

-      Мутацію?

- Темна шкіра і блакитні очі поєднуються в результаті природної мутації. Таке поєднання називають ще синдромом Ваарденбурга. А тут ще й знайома піжама. Ну от, коли здогадалась вирішила допомогти. Ви напевно подумали, що я заплатила за вашу сцену з переодяганням? – Маргарита-Надія дзвінко розсміялась і продовжила – Для мене це був бонусний бонус!

-      Все ж таки мені потрібен Степан Семенович. В лікарні його нема, і не було сьогодні.

-      Справді? Дивно. В нього сьогодні зустріч з комісією з міністерства здоров’я, він поїхав раніше. Зараз зателефоную – вона зробила рух лівою долонею – абонент поза межею. Дивно.

Маргарита-Надія зробила ще кілька дзвінків, і від зростаючого напруження її голос забренів:

-      Машина стоїть на стоянці, на роботі його нема і не було – вона знову запалила, швидко зробила дві глибокі затяжки – з ним щось трапилось.

Ігор зрозумів, що він не знає номера Оксани, тож треба швидко повертатись в її квартиру і дізнатись додаткову інформацію, що допоможе знайти Степана Семеновича. Він стрімко встав і вже на виході почув:

-      Ігор, куди ви?

-      Шукати вашого чоловіка.

-     А, я? Я не зможу прости сидіти і чекати. Я з вами! – Ігор хотів заперечити, але Маргарита – Надія не дала йому це зробити – до того ж у мене машина. Так швидше. Я переодягнусь і за хвилину рушаєм.

Жінка виявилась вправним водієм і вже через п’ятнадцять хвилин вони були біля Оксаниної багатоповерхівки. По дорозі вона дізналась у лікарняній приймальні номер телефона Оксани, але той був за межами доступу, як і телефон її чоловіка.

В квартирі Оксани не було. Всі речі були на своїх місцях, двері замкнені, тож схоже що дівчина самостійно вийшла з дому. Але чому не відповідав телефон? Чому не залишила записки? І де тепер шукати її і головного лікаря?

-      Що там? – запитала Маргарита-Надія, коли на виході з квартири Ігор нахилився до вхідного килимка.

Ігор показав брелок для ключів з відламаним вушком та надписом ДК «Едем». Маргарита-Надія швиденько набрала запит у пошуковій строчці кільця-комунікатора, прогорнула великим пальцем на візуальній колонці, сторінку вниз :

-      Так-так, здається це Дачний кооператив «Едем», в шістдесяти кілометрах за містом. Поїхали!

До місця призначення вони приїхали вже за годину, але автоматична система розпізнавання, облаштована на шлагбаумі, не знайшла в реєстрі допуску авто Надії-Маргарити, тому довелось натиснути червону кнопку з надписом «Виклик охорони». Зі сторожки, розташованої справа від дороги неспішно вийшов невеличкий чоловік в формі, з великим животом та масляним рідким волоссям.

-      Ви до кого? – запитав він обпершись на шлагбаум

-      Відчиняй – крикнув Ігор у відчинене вікно. У охоронця аж округлились очі, від такої неповаги.

Маргарита-Надія з водійського міста зачинила віконце Ігоря.

-      Сиди й чекай. Я сама все владнаю.

Вона вийшла з машини поправила спідницю, і грайливою ходою підійшла до охоронця. Про що вони розмовляли Ігор не чув, але бачив як жінка натужно сміялась, а в кінці розмови щось вводила на кільці-комунікаторі. Потім охоронець досить кинув в бік Ігоря недоброзичливий погляд і демонстративно медленно пішов до своєї сторожки.

-      Твоя неповага до маленьких людей з великими амбіціями обійшлася мені в кілька сотень, і кілька хвилин принизливих умовлянь. І все одно машину не пропустив. Індик! Але є добрі новини. Кілька годин тому мешканці будинку номер п’ятнадцять привезли з собою дівчину. За описом схожа на Оксану. Тому план такий, залишаєм машину тут, йдемо-біжімо в той клятий п’ятнадцятий будинок. Охоронець, сказав, що з його вікна пішоходів не видно. Індик! Айда!

-      Ні. Я йду сам. Там небезпечно. – Маргарита-Надія хотіла заперечити, та Ігор продовжив – Ймовірно нам доведеться швидко тікати, треба щоб автомобіль був вже заведений, і ми могли рушити миттєво.

[1] Вірш «Жити повністю» збірник «4.5.0», автор Юлія Богута

Читати попередню главу

Читати наступну главу

«Неважливо як повільно ти рухаєшся. 

Головне, що ти не зупиняєшся"

Брюс Лі

Що має відчувати людина, коли дізналась що вона робот? Незрозуміло, та й як зрозуміти коли, виходить ти й не був людиною?

Ігор застиг прислухаючись до себе. Нічого незвичного не відчувалось. Якщо ж допустити, що дівчина права, тоді як би на його місці реагувала людина? Істерика, відчай? Чи навпаки спокій і умиротворення?

Його роздуми перервав маленький монітор на стіні, що ввімкнувся, коли хтось подзвонив в двері.

-      Так – сказала Оксана – хто ви?

-      Доброго дня! – на екрані абсолютно лисий чоловік в зеленій сорочці – Я від Андрія Васильовича, до вас є кілька питань. Прошу проїхати зі мною. Обіцяю це не надовго.

-      Дайте кілька хвилин, я одягнусь. – і вимкнувши пристрій пояснила Ігорю – Андрій Васильович – це старший серед тих людей в чорному.

Через кілька хвилин дівчина була вже вдягнута в джинси і светр, поправила зачіску перед дзеркалом в прихожій і запитала:

-      Дочекаєшся?

-      Так. Лиш вийду на прогулянку.

-      Ось ключи – вона положила запасний комплект на полицю біля дзеркала і вийшла.

Залишившись наодинці Ігор ще кілька хвилин намагався попорпатись в своїх відчуттях, щодо своєї нової сутності. Але жодного натяку на будь-яке відчуття не виявив. Можливо, що й справді робот, але неможна виключати, що просто втратив здібність на адекватні реакції через довготривале та незрозуміле лікування. Тож треба більше інформації, і він знає де її шукати.

Степана Семеновича на робочому місці не було. Секретарша – жіночка з залишками колишньої привабливості, зафарбованою сивиною та бісиками в очах, повідомила атлетичному та засмаглому хлопцю по великому секрету, що це вперше коли головний лікар нервово-патологічної клініки не попередивши її - ту хто має завжди знати все про головного в цій лікарні - не з’явився на робочому місці. Вона, звісно ще зможе годину-другу прикривати шефа, від персоналу та телефонних дзвінків, але не довше. Бо всьому є межа, врешті-решт.

Жінка з радістю теревенила з хлопцем, але коли він запитав про домашню адресу Степана Семеновича, то її наче підмінили. Вона суворо заявила, що подібної інформації не може надати. І взагалі сьогодні неприйомний день. Тому йому треба викласти суть свого питання і записатись на прийом.

Ігор мовчки вийшов з кабінету, який на щастя розташовувався на першому поверсі. Сюди навряд чи хто забрідав з четвертого поверху, де він провів свої останні роки.

Записатись на прийом, як радила секретар головного лікаря Ігор вирішив за допомогою інтернету, щоб менше відсвічувати в лікарні.

Найпростіше зробити це з найближчого інтернет-кафе. Хлопець здивувавсь таким своїм думкам. Чому він вирішив, що впорається з такою задачею? В господарстві Сео Мьюнга не було ні комп’ютера, ні інтернет з’єднання, та навіть звичайного телевізора не було. Звідки тоді йому, хлопцю, що ще два дні тому нічого крім дикої природи не бачив відомо про наявність таких сучасних технологій? І головне звідки впевненість, що він впорається з засобами теперішніх комунікацій?

Невже Оксана була права, він робот? Схоже що права. А якщо права, то його здатність ударом ноги зрубати доросле дерево пояснюється не майстерністю, а лиш механічними характеристиками. Навряд.

Пригадалось, як Ігор щодня, довгими хвилинами молотив руками і ногами по десятирічному ясеню біля їхнього будиночку. Сео Мьюнг лиш прикро хитав головою. Лише коли Ігор після багатогодинної медитації зміг увійти в потрібний впевнений стан, він одним ударом переламав дерево навпіл. Ігор пам’ятав, що він знав як саме, і в якому місці зламається дерево, ще до моменту удару. Вчитель тоді лиш схвально схилив голову, і змусив Ігоря посадити нових десять дерев.

За такими думками Ігор мало не пройшов вздовж вивіски «Кращі цифрові рішення». Ігор увійшов.

Приміщення мало походило на місце в якому можна було спокійно за горнятком кави полистати стрічку в своїй соціальній мережі, чи ознайомитись з останніми новинами. Це був швидше магазин з різноманітними цифровими гаджетами. Проте в дальньому кутку стояли два ноутбуки.

-      Вони підключені до інтернету? – запитав Ігор прямуючи в куток навіть не глянувши на дівчину за стійкою.

Молода дівчина, років вісімнадцяти з асиметричною зачіскою, кивком відкинула синю чолку з очей.

-      Так, але у нас передплата – показала на роздруківку над ноутбуками «150 грн за годину».

Ігор застиг мовчки катаючи щелепами жовна. Треба вже запам’ятати, що тут за все треба платити. Минулого разу йому дуже пощастило, вдруге вже так не поталанить. А втім…

-      Зателефонуйте за цим номером – Ігор дістав з кишені візитку-голограму – Скажіть, що мені знов потрібна допомога.

Дівчина хмикнула та все ж провівши лівицею над голограмою, через кілька секунд почала розмовляти дивлячись в стелю:

-      Маргарито? Доброго! Тут один чоловік каже, що ви його спонсор. Так. Да, засмаглий. Да в спортивному костюмі.

Дівчина повернулась до свого комп’ютера і стала швидко кликати мишкою:

-      Так, є. Звісно, сучасний. Обов’язково адаптую. Знайду. Зробимо. Дякую. На все добре.

Ігор нетерпляче переминавсь з ноги на ногу.

-      Маргарита порадила підібрати для вас печатку-комунікатор і пообіцяла поповнити ваш рахунок, щоб ви мали змогу самостійно оплачувати свої витрати – дівчина підійшла до вітрини з кільцями, печатками та перстнями.

-      Давайте швидше вже.

-      Думаю такий варіант буде саме те – вона взяла масивну печатку та простягнула хлопцю – спробуйте

Ігор спробував надіти на вказівний палець правиці.

-      Ну що ви! – Дівчина округлила очі – Я не думала, що є ще люди не знайомі з кільцями-комунікаторами. Я вам допоможу.

Продавщиця наділа печатку на безіменний палець лівої руки.

-      Ця модель комунікатора є виробом, що включає в себе телефон, доступ до банківського рахунку, GPS – навігатор, аналізатор здоров’я… та багато чого іншого. З часом розберетесь. Виконаний зі спеціального сплаву, що приймає розміри вашого пальця. Він розпізнає папілярний малюнок вашого пальця, тому красти його немає сенсу. Ні в кого другого працювати не буде.

-      Добре – сказав Ігор і пішов в сторону ноутбуків.

-      Я вже ввела номер Маргарити. Вона сказала, щоб ви зателефонували їй і тоді вона перерахує гроші.

Ігор впився поглядом в свій комунікатор, але як телефонувати кільцем на пальці не мав ні найменшої уяви. Дівчина посміхнулась.

-      Треба провести великим пальцем в напрямку мізинця. Відкриється дві оптичні консолі які крім вас ніхто не буде бачити. На одній контакти, на іншій сенсори набору. Смарт мікрофони влаштовані в кільце передають ваші слова співбесіднику. Ви ж чуєте його завдяки кістковій вібрації.

Дівчина глянула на Ігоря, і вирішила за необхідне пояснити.

-      Відомо що звук людина здатна сприймати не лише через барабанні перетинки у вухах. А і як хвилі, що проходять через кістки. Безіменний палець лівиці визнаний самим чуттєвим до подібного сприйняття.

Ігор провів великим пальцем, як показала продавщиця. Навколо долоні з’явились два прозорі екрани. Один наче переливавсь ледь блакитними хвилями, на іншому написано «Маргарита». Він доторкнувся до ім’я і через мить почув, чи радше відчув як забринів уже знайомий голос.

-      Доброго дня! Я так розумію, це той хлопець з магазину? – не діждавшись відповіді жіночій голос продовжив – Я й досі не знаю вашого ім’я. Це секрет?

-      Ігор

-      Приємно, Ігор. Чула у вас знову фінансові складності? – знов залишившись без відповіді жінка продовжила – Я допоможу. Вже допомагаю. От так, щойно кошти перераховані. Пообіцяйте мені ще зателефонувати. Я підшуковую собі фітнес-інструктора. А ви, я бачу розумієтесь на цьому.

-      Плюс – буркнув Ігор. І швидко рушив у куток с ноутбуками

Читати попередню главу

Читати наступну главу