Напевне то зима була,

Дворами бігала холодна,

Була красива, досить модна,

Асфальт сніжинками мела,

У серці бавила тепло,

І навіть не просила грошей,

Та хто ж її злякав, хорошу,

Що зранку й сліду не було?

Вы многих знали на веку,

Вам попадались даже люди,

Но Вас никто любить не будет

Как это делать я могу.

У Вас теперь своя семья,

Где так холят и понимают,

Но Вас никто не вспоминает,

Как вспоминать умею я.

Плестись придётся в стороне,

Но есть одно, что душу греет:

Боготворить Вас не сумеют,

Как удаётся это мне.

Ідуть у темряву віки,

Ідуть у темряву неспішно,

Цвітуть туманом білим вишні,

Печуться хмарні пироги.

І від біди і до біди

Якесь тепло тримає душу,

І я не йду, хоч, ніби, мушу,

І ти у темряву не йди.

А я на Вас дививсь та був німим,

Хоча душа моя кричала: - Нумо!

У мене є ще стільки дивних рим!

Я ще не всі пустила в люди думи!

Осіннє листя падало до ніг,

За рогом шлях видзенькував трамвайний,

Я був німим, бо думи – не для всіх,

Вони для Вас і осені, звичайно.

У листопада очі захололі

Та захолола втомлена душа,

І котить вітер перекотиполе,

Що сліду на землі не залиша.

Дощі змивають риси небокраю,

Мороз вночі крадеться наче тать,

А на деревах одягу немає,

Сказали – спати, ось вони і сплять.

У трубах виє щось таке потворне,

Маніжиться, мабуть, на самоті,

І хочеться зими лишень бо чорне

Набридло зустрічати у житті.

Аби почула. Аби зрозуміла.

Аби краси ужила привілей.

Нехай прийде. Най буде біло-біло

Навколо та всередині людей.

Король втомився. Більше не веде

До пекла загартовану дружину,

Не хоче покоління молоде

Потрапити в сталеву хуртовину.

Розбіглися по замках паничі,

Хто на бали, хто навіть по науках,

Іржавіють негострені мечі,

І тліє тятива на древніх луках.

І побратими вже якісь чужі,

І роздуми блука на самотині,

І йдуть охороняти рубежі

Лише легенд напівзабуті тіні.

Уходи! – как это просто

Бросить в спину человеку,

И, сорвав с души коросту,

Истекать под хохот века.

В уголках очей собраться

Грозовою чёрной тучей

И, уж некуда деваться,

Вспыхнуть гордостью гремучей.

Да под тающие звуки

Обожаемого шага,

Заломить в бессилье руки,

Проклиная долю-скрягу.

И потом, под светом звёздным,

Нарочито быть грубее.

Уходи! – как это просто.

Только я так не умею.

03.03.2016

Прощай – просте та звичне слово,

Але почути його знову

У кого вистачить душі?

Хто зможе стати не собою

Та перед довгою зимою

Пролити відчаю дощі?

Прощай – апофеоз тривоги,

Це – фініш довгої дороги,

Яку роками торував.

Прощай – стіна морозна льоду,

Межа погоди та негоди,

Її так мало хто здолав.

Прощай – згасають добрі миті,

Прощай – чи варто далі жити

Й свічу своїх палити днів?

Прощай – і в серці все холоне,

Й тому в моєму лексиконі

Через дощі і через спеку,

Перевантажені добром,

Пливли човни Дніпром у греки,

Ще неприборканим Дніпром.

Ліворуч – степ, праворуч – гори,

Пісень плететься виноград,

І жде за круговидом море,

І на порогах жде номад.

картина Реріха "Заморські гості"

Ви знаєте, це так просто,

Достатньо підняти руку,

І сяде на неї простір

Як птах, повелитель звуку.

Напне, мов вітрило, воло,

Смакуючи нову пісню,

І пустить її на волю –

Всередині їй так тісно.

І місяць, що в небі тужить,

Потоне у благодаті,

Це, знаєте, просто дуже,

Достатньо уяву мати.