Сірими холодними краплинками
По вікні моЇм стікає літо.
Плачуть Ангели небесними сльозинками,
Хочуть бруд із душ людських омити.
Тихим голосом душі до нас звертаються,
Від біди крилом могутнім захищають.
Із дітьми малими вони граються,
І до них відкрито промовляють.
У хвилини смутку та тривоги
Віру в серці зберегти допомагають.
І прохання вірних душ несуть до Бога.
Тим, хто просить, завжди поміч посилають.
Чому ж люди своїх Ангелів не чують?
Чи ж настільки їхні душі зачерствіли?
Світ ілюзій і примар собі будують,
В задзеркаллі свого “его” заблудили.
Дуже часто люди Ангелів втрачають,
Самовільно відрікаючись від Бога.
Та в нікчемності своЇй, на жаль, не знають,
Що у вічному страхУ застрягне їх дорога.
І чому свій хрест життєвий люди відкидають?
Найцінніший дар небес у себе відбирають?
Від хрестів життєвих так вони втікають,
Та в мільйони раз страшніші муки їх чекають.
І нема НІЯКОГО для цього оправдання,
Кожному дається за його ж гріхи страждання.
То ж чому так важко людям душу очищати,
І так легко все навкОло своїм злом вбивати?
Чому дітям своїм рідним, ангелам невинним
Залишають люди в спадок лиш одні терпіння?!
Хоронителів небесних знати не бажають,
І свою людську подобу назавжди втрачають.
Хочеш Ангела почути? То звернись до нього!
Як дитина, з щирим серцем проси допомоги!
На твоЇ палкі молитви він завжди чекає.
І у будь-якій потребі руку простягає.
І тоді нестримна радість серце огортає,
А душа подячну пісню разом з ним співає…
Зупинилися сльозинки… То ж радіти треба!
І веселку вже малюють Ангели у небі.
