У березні 1943 бригаденфюрер СС Отто Вехтер,який прихільно ставився до українців,попросив дозвіл на формування поліцейського полку "Галичина",Гімлер підтримав його і запропонував збільшити полк до дивізії . Українці на переговорах з Вехтером наполягали на виконанні таких умов : Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою зформованою з українців) Дивізія має формуватися у складі Вермахту , а не СС , оскількі в такому випадку частини "Ваффен- СС" не мали духовної опіки над солдатами,що мало велике значення для українців; Дивізію повністю моторізують і нададуть їй всіх видів зброї , включаючи танки; Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися проти українського народу. 12 березня 1945 німці прийняли рішення про формування Української Національної Армії, до якої увійшла і дивізія "Галичина" 25.04.1945 дивізія склала присягу на вірність Україні. За знайденими документами ,підрозділи дивізії "Галичина" не брали участі у каральних операціях військ СС.

Автор "Geschichte der Ukraine" ще у 1796 році писав : "Як це сталося , що ті горді,вільні козаки опинилися у московськом ярмі ? Яким чином Московщина змогла накласти кайдани на козаків,на націю, яка була пострахом Туреччини, Польщі,татар і самої ж Московщини ? Як це сталося , що місце вільно обраного Гетьмана зайняв московський губернатор ? "

Як це сталося , що вдесятеро менші за  Україну Литва,Естонія,Латвія скинули з себе московське ярмо , а Україна ще і досі у ньому ?

Частково на ці питання я думаю дадуть відповідь ці два відео

Володимир Панченко    Йдеться про постать абсолютно унікальну, здатну об’єд­нувати й примирювати навіть украй нетерпимих. Отже, Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.

ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО     1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запоро­зьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.

І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях.І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...

Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи нат­­хненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».

Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії.Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивавсяїї видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова...«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА  Вимушена перешорська «п’яти­річка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активність – доводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською).І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.                               

У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».  

У Євгена Чикаленка з’яви­ла­­ся велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливо­сті. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.

Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, до­вірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.

Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії влади щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інте­реси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...

І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».

Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Оле­­на Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єд­нувальної сили.

Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявив­­ся немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикален­­ко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.

Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (то­ді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепсь­ким оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.

Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’яче­слава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшло­­ся про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».

ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ    Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгосп­академії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.

Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки на­ціонального відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України. 

Тиждень

Назви держав та народів — то не просто звуки, вони мають глибокий зміст, бо несуть у собі певні знання про історію держави, її народу-засновника та його культурну спадщин

 

Русскіє , чи існує така нація ? Згідно граматики слов'янських мов національність , нація відповідає на питання хто ? Тоб то німець , чех , француз, українець .  Адже не існує  такої національності як китайський , чи англійський :)

Існують національності китаєць і відповідно англієць.

До завоювання Казані Мо­сковським князівством етніч­ним субстратом «росіян» були фіно-мадярські племе­на: мещера, мурома, чудь, черемиси та інші. За спосо­бом існування та рівнем роз­витку Геродот називав їх антрофагами (антрос — лю­дина, фагос — пожирач), а літописець Нестор — самоїдами, що, власне, одне й те саме. Та обставина, що північні слов’яни, а також наші предки  част­ково їх окультурили, передали їм слов’янську мову, нав’язали християнську ре­лігію, нічого істотно не змінює — від того у слов’ян вони не переродилися. Ар­гентинці — католики і розмовляють іспанською мовою, але вони не іспанці, так само як бразильці — не порту­гальці.

Ці народи не називали себе росіянами, але нази­валися «рускімі», бо були ко­лонізовані і платили данину нашим предкам ; зго­дом — московитами, бо назву «рускій» (відповідає на за­питання «чий?» і означає приналежність русам) спра­ведливо вважали ганебною. Після завоювання України-Руси і по сьогоднішній день знову почали називати себе «рускімі»  Крім них, значна частина тих, хто назива­ється «рускімі», — представ­ники різних етносів (татари, українці, білоруси, євреї), які порвали зі своїми народами втратили національні корені, прийняли певні правила поведінки, зокре­ма ненависть або зневагу до народів, серед яких живуть, згодні і здатні грабу­вати й руйнувати інші народи та культури. Так, через деякий час після завоювання Казані одна третина «рускіх», як вони самі визнають, мала татарське походження

На думку Михайла Покровського, росіяни є етнічною сумішшю, в якій фінам належить 4/5, а слов'янам —1/5. Пережитки фіно-угорської культури у культурі російській простежуються у таких особливостях, що не зустрічаються серед інших слов'янських народів: жіночі кокошник та сарафан, чоловіча сорочка-косоворотка, лапті (личаки) у національному костюмі,

Те що нашу назву і нашу історію вкрав Петро Кривавий це вже відомо майже кожному

«Россия — государство не торговое и не земледельческое, а военное, і призвано быть грозою света», — заявляв він відверто.

Незважаючи на те, що після створення імперії мос­калі знову були окультурені українцями та німцями, їхня ментальність мало змінилася. «Да, азиаты мы, С раскосыми и жадными очами!» — щиросердно визнавав О. Блок через два століття після створення імперії та величезного пласту «русской» культури. Справді, вони — азіати, не слов’яни, навіть не індоєвропейці, а близькі родичі бурятам, комі, чукчам, якутам

Лише з 1991 року Б. Єль­цин почав називати «росіяна­ми» тих, хто живе в Росії-Московщині, але то вже по назві держави, так само як громадяни Швейцарії (ет­нічні німці, французи, іта­лійці) — швейцарці

Але чому вони так наполеглево хочуть щоб навіть ми називали їх "рускіє" ( нещодавна заява когось із московських політиків )

Мабуть саме тому , що вони не мають ні власної історії , ні власної мови ( та мова якою вони розмовляють , є спотворена давньоукраїнська ) , і саме тому що ця назва на їхню думку може об'єднати ту саламаху народів що  мешкає зараз у сучасній Московії

Дикий Сад - стародавнє місто яке історики відносять до білозерської культури був відкрит археологами на теріторії сучасного Миколаїва.

Під час конкурсу "Сімь чудес України" , Дикий Сад потрапив у Топ-100

Перші знахідки на місці розтошування поселення Дикий Сад були зафіксовани у 1927 -1929 роках директором Миколаївського Історико-Архіологичного музею Ф.Т.Камінським , науковим співробитником Л.С. Кузнєцовим та членами громадської організаціїї “Друзі музею”

Збір підйомного матеріалу продовжувався і на початку 30 років ХХ століття. До музею надійшли уламки глиняного посуду,вироби з каменю та кістки, остеологичний матеріал. Найцікавішою знахідкою цього періоду є великий бронзовий казан (заввишки 62см і ємністю 37 літрів)

1956 -1958 роках , збором підйомного матеріалу з Дикого Саду займалися учні школи номер 5 Тарас Максимюк та Віктор Крученко, а також Анатолій Шаповалов,їх роботою керував Ф.Т.Камінський

Всі знахідки надійшли до Миколаївського краєзнавчого музею.

У 1956-1958 роках теріторію поселення Дикий Сад досліджував загін Причерноморської археологичної експедиції КДУ імені Т.Г.Шевченка (керевник експедиції Л.М.Славін) Роботою на поселенні безпосередньо керував О.М.Мальований

В результаті розкопок поповнилася колекція фрагментів ліпної керамики ,знарядь праці різного призначення ,кісток тварин.

На початок 1958 року , в Миколаївському краєзнавчому музеї збереглось 465 знахідок з Дикого Саду.Найцікавіша з них — бронзовий кинжал. Вчені віднесли поселення до сабатинівської археологичної культури доби пізньої бронзи (ХІV-ХІІІ столітть до Р.Х.)

Мешканці городища відправляли різні рітуали ,пов'язані з поклонінням Сонцю, Місяцю і Вогню. (ритуальні ями, культовий пандус),шанували предків і героїв (поховання черепів у спеціальних ямах) ,практикували фалічний культ. Ритуально-культові ями розмірами не поступалися господарським, в однієї з них знайдена кам'яна антропоморфна стела, в іншій -зафіксовано поховання черепа людини без ніжньої щелепи й керамичний горшик. Ще в одній ямі знаходилися під товстим шаром каміння три людських черепи без нижньої щелепи та горшик з отвором у центрі тулуба (поховальна урна )

Одним з основних видів ремесел,опанованих мешканцями городища , було керамичне виробництво.Глиняний посуд виготовляли вручну стрічковим способом . Іноді використовували спеціяльну дерев'яну підставку,яку прокручували вручну.Колір поверхні виробів- сірий,світло-брунатний,теракотовий. В орнементації на посудинах зустрічаються відбитки зубчастого штампу заштриховані лініями трикутники,паралельні канелюри,пасічки.На плечиках деяких посудин-валики,які закінчуються “вусиками” . За технічними ознаками керамика розділяється на просту та лощену (загладжену) За функціональним призначенням - на тарну ,кухону,столову.Основні типи: корчаги (велики горшики) , горшики,миски, жаровні ,сковороду,черпаки,кубки.

Присадибне скотарство було однією з розвинених галузей господарства мешканців городища.Велику роль також відігравало рибальство та мислиство.

Вироби з кісток великої та малої рогатої худоби , коня ,інших тварин зостосовувались для обробки шкіри, хутра ,при виробі кінської упряжі,керамики , при такелажних роботах.

Площа городища понад 3 га. Воно займало високу терасу лівого берега ріки Інгул.

Конструктивно складалося з передместя, цитаделі та посаду.

Цитадель розташовувалась у південо-східній частині городища,на її території зафіксовано 13 приміщень різної функціональної приналежності,ритуально-культовий пандус та обороний рів з залишками кам'яного фундаменту перекидного дерев'яного мосту.

Передмістя городища знаходилось за обороними спорудами,складалось із 20 приміщень (житлові ,господарські) ,центрального майдану ,який мав 21 заглиблення господарського та ритуального призначення.

Посад розміщувався за зовнішним ровом городища , основна його частина зруйнована при споруджені сучасних будівель.

З 1991 року проводяться повномасштабні розкопки укріпленого поселення (городища) білозерської археологичної культури Дикий Сад.

У 1991- 1998 роках експедицією керував кандидат історичних наук ,доцент кафедри всесвітньої історії МДУ ім. В.Сухомлинського Ю.С.Гребенников,з 1998 року по теперешній час старший викладач кафедри археології ,давньої та середньовічної історії , директор Науково-дослідного археологичного центру “Лукомор'є” К.В.Горбенко.

Нові знахідки дозволили переглянути культурну приналежність пам'ятки.

Були відкриті нові житлові ,господарські та культові об'єкти,значно поповнилась колекція матеріальних речей.

Нещодавно отримав прохання доповнити свій фотоальбом посиланням про досі маловідому для більшості українців сторінку нашої спільної з Європою історії. Спочатку вирішив подати окремі сайти. Але потім згадав як чудово пройшовся по сусідським невігласам своєю інформацією один наш дослідник Украненланду. Довелося самому спостерігати дискусію на цю тему. Чого там у сусідів не було : і просто ошелешення від побаченого та прочитаного, і несміливе прозріння, і агресивне несприйняття попри очевидну дурість через заперечення в стилі *такого бути не може, бо ми про це у школі не вчили*. Що ж, варто ознайомитись з тим, як німці дбають не лише про власну історію, а й частину НАШОЇ з вами історії, що здатна перевернути уяву багатьох.
http://photo.i.ua/user/3871267/258299/
http://photo.i.ua/user/3871267/258311/
http://kuraev.ru/smf/index.php?topic=232632.0;wap2

Ганна Трегуб. "...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники..."

Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати "змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості українців.

Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію": йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ

Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями, коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола української історії?

На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.

- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?

- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010 році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові програми, оце й стало останнім досягненням комісії.

Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким консервантом.

Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне, тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими підручниками історії України.

Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до активного суспільного життя.

Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими, аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все це школярам треба розказати.

- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.

- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони. "Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”, засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього, знайдеш подостатку.

- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої - хіба це погано?

Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники.

За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.

Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними методами, зокрема відвертою пропагандою.

Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно, різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.

- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?

- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін, величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.

- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що українці створили російську мову і Російську імперію часів її найбільшого розквіту?

- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях, до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.

- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?

- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.

Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що "пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.

- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.

- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла, мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.

- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції - від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському суспільству?

- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати.

"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"

Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!) переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.

-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?

- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної  ініціативи” я не знаю.

- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно висловлюватися?

- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.

- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.

- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички "дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?

Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук), професорка та завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.",  "Вступ до історії" і "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".( Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).

Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько       Українстка правда

 

 

     «Танго – це чотири ноги, дві голови і одне сердце» 

                                                                  (Хуан Карлос Копес)

    Танго - це яскрава демонстрація енергії, темпераменту, пристрасті і еротизму.
За час танцю можна закохатися, прожити довге і щасливе життя і померти в один день, танцем можна розповісти про свої почуття, про те, що складно або неможливо висловити словами.

     Міжнародний день танго відзначається 11 грудня, в день народження аргентинського співака, музиканта і кіноактора, "короля танго" Карлоса Гарделя (Carlos Gardel, 1890-1935).

     Докладніше тут: http://ria.ru/culture/20101211/307151756.html

Про існування цього телеканалу не підозрювала… А є такий   телеканал: "zik"! 

Когось цікавить інтелектуальне телебачення? 

Якщо існують такі глядачі, то можете завітати на

«Прямим текстом» від 8 грудня 2011р./ 21:50:00 - 23:30:00

http://tv.zik.ua/project/index/7

«…зухвале осучаснення минулого - це є поганське мислення»

«…Європа об’єдналася на принципі "ніколи більше"... »

«…Яким чином "війну пам’яті" можна остудити?... »

«…Ми ВЖЕ заплатили величезну ціну»

«…Хай розквітають різні квіти...... »

тощо