Блонди написало рассказ. Сейчас он висит на Самиздате, а когда поправлю немножко еще, то повешу в библиотеку портала Книгозавр.

Сенька и Сонечка

Человек творческий сегодня, вчера, завтра, всегда – это неутомимый романтик, одиноко бредущий своей дорогой. Осенний неприветливый ветер треплет полы его потертого плаща, явно одетого не по погоде.  В руках он бережно несет превосходной работы портрет девушки. Лик посетившей Музы? Случайно схваченный в толпе образ? Идеал вселенской красоты?  Ради его завершения он сидел долгие ночи при свете свечей, ради работы красками высокого качества он отказывал себе во многих удовольствиях. На губах художника промелькнула еле заметная улыбка. Такая бывает у людей, которые довольны выполненной работой. За спиной раздался стук копыт. Эскорт из городских повес и прожигателей жизни ехал в соседнее имение на праздничный прием. «Господа, не кажется ли вам, что эта картина достойно украсила бы гостиную хозяйки? Ах, какой чудесный сюрприз получится! Эй, человек, что ты хочешь за работу?»

Художник, не сбавляя шага, отвечал: «Картина не продается».

«Как же так?» - раздается в толпе среди смеха и песен. «Да чтобы вещь и не продавалась? Нет ничего во всей округе, чтобы я, да и не мог себе позволить!» «Человек, мой князь жалует тебе кошель серебра» «Картина не продается» - художник решительно поправил ремень сумки. Смолкла лютня. Прекратилось шутовство. В толпе подымается шепот. «Замечательная работа. Девушка словно светится» «Полотно как будто живое. Вы согласны?» «Знакомые до боли глаза. И такая манящая улыбка»

Интерес к картине нарастал. Сопровождаемый восторженными отзывами и вздохами, художник выбрался из толпы. Вдогонку ему слуга в отчаянии прокричал совершенно баснословную сумму. Неужели они, несведущие гуляки, готовы потратиться? Неужели красота и в самом деле стоит таких денег? Он в нерешительности остановился.

«Скажи, князь. Эта девушка для тебя многое значит?» «Больше жизни. Я буду искать земной образ этой красоты» Отчасти искренне… Вздохнув, художник бережно передает картину всаднику и идет дальше. «А деньги! Деньги же возьми!» - кричали из толпы. Он уже их не слышал. Воспоминания о работе согревали душу. Он помнит каждый штрих, каждое прикосновение кисти к холсту. Образ девушки стоял перед глазами, танцевал в пламени свечей.  Художник запахнул полы тонкого потертого плаща и увереннее зашагал в круговороте осенних листьев.

 

Дорогая Веда Конг, я никогда не писала писем актерам, актрисам или певцам. Я даже открыток не покупала в киосках, когда была совсем еще школьницей и только открытки и продавались в киосках Союзпечати. Только об одной открытке я мечтала тогда - чтоб на ней - высокая блондинка с удивительной прической и в фантастическом платье. Которую увидел и написал в своем романе Иван Ефремов. Не было такой открытки. А другие - не нужны.

А потом я стала старше, дорогая Джулия Ламберт, и помню, как родители, ставя фильму золотой знак качества, говорили друг другу "там Вия Артмане играет!"... И усаживались перед телевизором, предвкушая удовольствие.

Продолжить чтение...

Написался рассказ. Думался давно уже и даже половинка его написалась пару лет назад. И я ее забраковала. А на днях все-таки пришел, стукнулся и написался. Боялась, вдруг совсем переспел, забродил и скис. Но, вроде бы, нет.

Буду править, потому выложен пока что только на СИ. Чтоб не гоняться потом за блохами по трем ресурсам.

ВСЕ ВКЛЮЧЕНО

  На последнем, медленном полушаге к зеркалу она остановилась. Пальцы расслабились, меховое манто, нежное и невесомое, с ласкающей кожу подкладкой, выскользнуло, тронуло в движении кончиками длинных ворсинок бедро и пало на вощеный паркет. А больше на изгибистой, совершенной фигуре ничего и не было. Лишь облако волос мерцало, стекая пушистой водой на полные груди, и края прядей щекотнули талию, когда повернулась, - посмотреть в профиль. Подтянут ли живот, не провисла ли грудь. Подтянут. Не провисла, - сказало ленивое солнце и потрогало кожу теплыми пальцами.

     - Стоп!

    Валерия дернулась, метнулась ко рту рукой, короткими пальцами по уголкам губ. Казалось, слюна там. Но сухо. И хочется пить. Она заворочалась в кресле, нащупала ногой приступку, попробовала встать. Ухватилась за поручень кресла.

    Лян смотрел, равнодушно как бы, но злорадство скакало, дрожало, как коленки этой... носорожихи, вспомнил он виденную вчера передачу. И стал следить глазами, как туп-туп-туп короткими ногами в серых чулках, подрезанных белым халатом по колено, клиентка забегала по комнате, проверяя все углы и закоулки.

    - Здесь что? А здесь?

читать дальше

Предыдущие части, коль интересно -

Первая часть

Вторая часть

Третья часть

15

Семеро шли по  вертолётной площадке навстречу ветру. Огненные волосы любовницы
Карлы Бруни уподобляли её голову гигантскому костру инквизиций, на который
взошла очередная ведьма. В роли ведьмы выступала аляповатая заколка,
поддерживавшая жалкий клочок волос на затылке. Еще одно грубое прикосновение
ветра - и ведьма лишится жизни, - подумал Коффи Аннан, разглядывая свою
прибывшую армию в армейский бинокль, - и воспарит над миром, над огнём её
 чёрная, вымазанная в саже душа,  и будет мыкаться и стучать во врата рая, мол,
пострадала ни за что, впустите, но откроет ей дверь в райские кущи никакой не
апостол Пётр, а его святейшество главный инквизитор."Обман. Везде обман, -
заскулит пропащая душа, и ринется в ад, а там - Бог.

[ Читать дальше ]
 

первая часть

вторая часть

11

Во  львовской кавьярне "Кофе Аннан" было не протолкнуться.  Как и все львовские кавьярни, эта состояла из четырёх столиков, двенадцати стульев и одного прилавка, у которого бдел полупотный кофемейкер. Секретный агент вошел незамеченным, но как только поздоровался по-русски, сразу был выведен на чистую воду.

- Кофє, уважаємий, - нарочито коверкая слова, ответствовал ему полупотный кофемейкер, - можетє випіть нєдалєко. Отсюдова пятьсот семьдєсят кіломєтров. У нас є тільки кава.

Собравшиеся любители кавы синхронно оторвались от своих напитков и устроили заприлавочному патриоту громовую овацию с улюлюканьем. Когда овации стихли, улюлюканья тоже сошли на нет. Все сели и продолжили любить «каву».

[ Читать дальше ]
 

(продовження, початок зразу за цим))

- Ну, що підйом. - Вони повставали. Ні багаття, ні Петровича. Посеред галявини лишилась тільки чорна яма.

Раптом щось засвистіло у повітрі. Вони знов припали до землі. Те, що летіло, гупнуло за кілька метрів... Піднявшись знову відмітили, що то той самий шмат бляхи.

Мовчки, навіть боячись зазирнути один одному в вічі, підійшли до воронки.

- Ех славний був чолов`яга! - Мовив Іван Іванович.

- Да-а, майже всю Європу пройшов, а тут... - Степан не договоривши замовк.

- Помолитись тре чи що? - Кум Василь, змахнувши сльозу, підняв очі і глянув у небо.

Інші зажурено схолили голови.

- Ге, того... - Слова ніяк не вимовлялись, - Петрович там...

- Самі знаємо, що тепер там.

- Та ні, дивіться! - Василь показав на височенного дуба край галявини.

- Ха! Дійсно. - Радості не було меж. Вони чим дуж побігли до дерева.

- Петрович, ей, Петрови-и-и-ич! - Махали руками, кричали.

- Гляньте, ворушиться. Ногами дригає! Живий значить. Тихо Петрович, не ворушись!

Петрович нічого ще не второпав. Хвилею його підкинуло угору і занесло мало не на верхівку дуба. Повезло ще, що зачепився шитиком за сучок на дерев`яному велетні.

Страшенно гула голова, але потроху червоні кружальця зникли з перед очей і Петрович побачив землю.

- Мамо!.. - Земля була далеченько. Хотів схопитись за щось, але нічого такого не нащупав поблизу. Гіляка захиталась і погрозливо тріснула. Отож Петрович облишив ризиковані спроби позбутись самотужки якось цього полону.

- Хлопці, зніміть мене!

- Зараз, зараз! Почекай трохи щось придумаємо.

- Ну, а якже зняти? Височенько все таки. - Степан ще раз прикинув дистанцію поглядом.

- Залізти до нього - не залізеш, - Сказав Іван Іванович. - Гілляка трохи затонка, того й диви ще й сам гепнешся.

- Це, та може підстелити б щось? - Подав ідею кум Василь.

- То можна. - підтвердив Іван Іванович. - Тут недалеко біля річки копичка сіна є.

За пару годин під дубом вже намалювалась невеличка скирдочка.

- Все-е-е! Пригай!

Петрович кілька хвилин мовчав, видно готувався. Оскільки це вже затягувалось, Степан занепокоївся.

- Ну, що там?

- Ні-і-і, не можу! Знаєш статистику? - Крикнув зверху Петрович.

- Яку ще в чорта статистику? - Незрозумів Степан.

- Занадто високо! Вісім людей з десяти до землі живими не долітають, серце не витримує...

- Теж мені, математик-садистик знайшовся. - Пробурчав Степан.

- Ну, стрибай вже! - Не витерпів і Іван Іванович.

- Ні! - Замотав головою Петрович.

- Правду каже, я теж колись таке вичитав. - Підтвердив Василь.

- Правду-правду, то й повиси там за компанію.

Вони задумались. А що тут поробиш? Хто ж його знав, що таке трапиться? Зненацька тишу порушив Іван Іванович. Тихо спочатку, потім все голосніше та голосніше.

- Іванович? Ти чого? - Не розуміючи спитав Степан.

- Та йо..., ну, Петрович... - Іван Іванович ледь не давився сміхом. - ну... космонавтом тепер уже став!

На весь ліс вибухнув регіт. Сміялись, ні, таки справді реготали. Позгинались, потім на землю взагалі попадали. Сльози йшли з очей, подих перехоплювало, сили ледь вистачало та зупинитись не могли.

- От зарази. - Лаявся Петрович наверху. - Спробували б тут, найшли час сміятись... - Але не ворушився бо гілка потріскувала.

Сонце сідало. Запевнивши Петровича, що скоро його знімуть, а скоро - це на слідуючий день, дядьки поїхали в село. Петрович перший раз у житті ночував під зоряним небом у прямому смислі цього слова...

В селі, після довгих дискусій, ні до якого рішення так і не прийшли. В кінці погодились, що треба викликати вертоліт. На ранок цією звісткою Петровича трохи заспокоїли. Але вертоліт того дня так і не прилетів. Другу ніч Петрович однак провів не під зоряним небом - небо покрили хмари і почався дощ...

Зранку домдуба приїхали Степан з кумом Василем. Але, на превеликий подив, Петровича на дубі не побачили.

- Може не на ту галявину потрапили? 

- Та наче на ту... О-о, глянь роги! - Степан вказав на копицю.

- Та не роги, а ноги!

За кілька хвилин з копиці витягли Петровича. Знесилений, голодний, мокрий він, прийшовши до тями, мало не цілував землю. Коли привезли в село, радостям не було меж. Зустрічали не згірше від справжнього космонавта, порівняти можна хіба що виграш українського клубу в лізі чемпіонів і то для чоловічої половини.

- Аякже ти насмілився? =- Спитали.

- Та знаєте, дощ все таки, гілка намокла, сковзнуло, вітер якраз ще зірвався... - то був перший варіант відповіді, а потім вже Петрович відказував, - А що? Настроївся... Помирать так з музикою. Хіба не я всю Європу об`їздив, ще в армії? Хе, ви такої висоти й не візьмете!..

Десь у три години, коли збирались було відзначати повернення Петровича "на Землю" прилетів вертоліт з самого Луцька. Петрович на цю звістку хвацько насупив брови:

- От у нас завжди так! Як якусь роботу зробити, з города чорта когось дочекаєшся, а коли на п`янку-гулянку, то як ухи на мед злітаються! - Потім почухав лоба і мовив вже м`якіше:

- Добре! Гуляти так всім, в нас не забракне, до столу гостя!

Така от гостинна наша земля... Вже як Петрович того вечора перший раз сів за штурвал вертольота і в Польщу махнув за... годі й розказувати. Така от історія, трошки надумана, трошки і ні. В житті всяке трапляється)))

 ...

ЗІбрались якось одного разу вони по дрова в ліс... вони - Петрович, кум його Василь, Іван Іванович та Степан. Пора була осіння, саме бабине літо вирувало. запрягли коня у підводу та й вирушили зранку до того лісу дров заготовити. Попрацювавши на славу, відмітили, що час вже й обідати. Місце вибрали посеред галявини, за наполяганням Петровича ..."хороше горіти буде!" під присохлим ялівцем.

Накрили нехитру полянку, Іван Іванович дістав бутель домашнього самогону (не при ярих борців зі спиртним буде сказано) і, як годиться випили по першій ..."За ударний труд лісоорубів!..." а як говориться між першою і другою... вже після третьої розмова полилась більш жвавими темпами.

- Отжеж не кажіть... - Степан, говорячи, вибрав собі кусень сала з м`ясцем, - І скільки тих наших українців по цілому світі - і в Америці, і в Австралії скрізь хватає

- Да-а. - Підтримав йогомкум Василь, - Зараз он і в Росію, Білорусію, і в Польщу, в Чехію туж саму... Скільки то народу на заробітки їздить! А чому? Тому що працювати нікому там. А нашому чоловіку будь-яка робота не страшна, а от поляк чи білорус, буде ото так в полі працювати чи де інде? Ні!..

- Точно кажеш! - Підтримали його.

-  От, а українцю робота звична.

- Так-так. Он у Совєтські часи мало не весь союз годували. - Додав Степан.

- Взяти хоч би тебе Петрович, - Іван Іванович кивнув до сусіда, - поки був армії, так мало не всю Європу об`їздив...

- Та що ви?!.. - почав було.

- Не скромнічай! Ми всі знаєм, що ти хіба що космонавтом не був.

- Та який з мене космонавт? Хіба що ще як і гімнаст якийсь. - Реготнув Петрович.

- А що, забув як вороного об`їжджав? - згадав Степан.

- Ну, розмови розмовами, - сказав Василь і узявши бутель наповнив чарки.

"ну..." - прозвучало як готовсь, але всі стартували з фальцстартом і без зайвих претензій перехилили по четвертій...

- Ет, хлопці... - Почав кум Василь, - Я от згадав... - хвильку витримав паузу аби дістати ласий шмат тушонки, - Казав мій Сашко, що десь у цих місцях, як ходили з хлопцями по гриби, снаряд знайшли. Хотіли на металобрухт здати уявляєте!!! Але не осилили...

- От шибеники! Розібрати хоч не пробували? - Спитав Іван Іванович.

- Ні, сказав що важкий був занадто і вони його сховали, прикопали... під... ялівцем, - ковтнута тушонка ледь не стала Василеві поперек горла... - посеред галявини... - додав стишено.

- ...!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - Усі великими очима поглянули на багаття...

- Йо-ма-йо. - Тільки й встиг сказати Петрович. Тільки й встиг, бо за цей час Степан прихопив бутля, Іван Іванович - свого кожуха і, всі стояли вже метрів за п`ятдесят, від галявини.

- Ну, що?! - Блимнув Степан на Петровича, відсапуючись, - "Під ялівцем, давайте під ялівцем... Хороше горіти буде!"

- Ага! І мені на схилі віку ще таку стометрівку чкурнути довелось. - Додав тримаючись за поперек Іван Іванович.

Петрович мугикнув, винувато ховаючи очі від докірливих поглядів, - А що Петрович?, Що Петрович? Хіба ж я знав?!

- Ну, добре хлопці добре. Тре поміркувати як діяти. Воно ж може й бабахнути. - Кум Василь почухав потилицю.

- Тушити тре чи що?

- Та тре, а кому? - продовжив Степан і сам же відповів, - Звісно Петровичу!

- Чому це?! - Не погодився той.

- Твоя ідея! Казали ж ближче до дров.

- А може кинемо? Хай собі бабахкає? - Не здавався Петрович.

- Не вийде. - Степан показав поглядом. - Он діти, гриби прийшли збирати, ану ж як осколки?

Дійсно, з іншої сторони галявини з-пів десятка дітлахів ходили з кошиками.

- Ху, ну добре. - Погодився врешті-решт винуватець

- Дай йому для хоробрості. - Звернувся Іван Іванович до Степана. Дійсно, для хоробрості треба було, бо ця непередбачена раптова подія всіх отверезила, і трохи ноги затрусилися.

Кум Василь звідкись припер ще й шмат бляхи.

- На ось, Петровичу, про всяк випадок.

- Спасибі друже! Ну, не поминайте лихом. - І Петрович хотів було уже йти, та зупинившись спитав Василя: - А снаряд того, великий?

- Десь сто міліметрів...

- Ого! Тоді дайте ще для хоробрості.

Посміливівши достатньо для такого подвигу Петрович, узявши бляху, попрямував до багаття. Настали напружені хвилини очікування. Петрович підходив поволі, деколи визираючи з-за бляхи, щоб бачити куди йти.

Ось нарешті вже й вогонь поруч. Потріскують гілки. Ех, добряче багаття розклали. Петрович скинув фуфайку і взявши її в одну руку, бляха в другій, приготувався вискочити. Здавалось ще мить і.....

Що тут сказати... Не встиг Петрович... Земля затряслась. Пролунав вибух. Курява, падаючі гілки і... кількахвилинна тиша

- Дорогой, правда, с этой новой стрижкой я больше не похожа на старуху?
- Правда. Теперь ты похожа на старика.

_-_-             __------__         -_-_

На скільки часу біль змусив знепритомніти й незнав, але поштрикування шаблею під боки привело до тями.

- Що, може геть дорізати тебе? - Татарин грався з ним як кіт з пійманою мишею.

Зажурений підняв голову і, пересилюючи біль, звівся на ноги. Зразу ж руки йому обплутали мотузкою і підігнали до гурту.

- Нащо ти його взяв?! Ще лікувати треба буде! - Старший татарин процідив крізь зуби невдоволено до молодого, того що змусив Журу підвестись.

- Як дорогу осилить, то житиме. А ні, кину, хай подихає!

В пітьмі Зажурений нагледів своїх, уже колишніх, чумаків - тепер просто ясир. Хлопці стояли похнюплені, втупивши погляди в землю.

Один з нападників голосно щось вигукував біля возів, махаючи ножем. Біла сіль з пробитих мішків щедрими струмками зрошувала степову траву.

- Все-все!!! Поїхали. Часу не гаймо! - Сивий татарин почав підганяти своїх. Вони повискакували на коней і, оточивши бранців з усіх боків, намірились гнати в степ.

Дорога чекала їх назад, до моря... Та тепер ця дорога була дорогою в небуття.

- Все одно втечу! - Невгавався Василь, котрого добряче обшнурували до пояса.

Жура усвідомлював, що далеко не протягне і, певно, дійсно "подихати" таки доведеться. Зненацька полонені, яких взялись підганяти було татари, зупинились. Татарські коні почали хрипіти і схвильовано бити копитами землю. Вершники, не можучи нічого вдіяти, лаялись.

Щось заворушилось в степу. З великою швидкістю рухалось прямо на гурт людей. Чутно було як розлягалась висока степова трава...

Та враз все стихло. Татари, не на жарт перелякавшись, вже й позамовкали. Страх почав охоплювати всіх. Коні не заспокоювались. Та й воли чутно було не неспокійно тупцяли на місці. 

І тут, метрів вмтридцяти від них, з темноти глибокого вечора, наче з чорної безодні невідомості, розриваючи лихе очікування луною покотилося вовче виття...

- Гу-у-у, у-у-у, у-у...!

Під дією цих звуків навіть коні тепер уже повклякали, але потім за мить, мов навіжені, зірвались у дикий галоп і почали кружляти довкола. В темноті налітали на вози з сіллю, ламали ноги, падали. Полонені з жахом помітили, що воли з возами, з яких не були випряжені, неслись тепер прямо на них...

- Шайтан-шайтан!!! - Репетували татари, шугаючи на своїх чотириногих, верхи просто в пазурі наглої смерті.

Хтось з своїх вигункув: "Біжімо!", - і зв`язані мотузками хлопці почали кудись намагатися бігти, але подали під копитами навіжених від жаху коней і волів, колесами тяжких чумацьких возів...

Тварини і люди - всі, то розбігались, то сходились до купи, збиваючи одне-одного, вгризаючись від шаленого страху одне-одному в горлянки, намагаючись вирватись, пробити собі шлях домпорятунку з цієї смертельної агонії.

Зажурений ледь встигав уникати величезні тіні, вже й не розрізняючи що це. Раптом ноги заплутались у якесь порване мотуззя і він упав.

Щось тріснуло неподалік і, схоже, зовсім близько від нього протарахкотів віз. Ще якесь мичання (таки віл!) прямо над ним і здоровенна маса накрила Журу, трощачи кістки. Далі безвість...

Чорна пітьма... Вже й хотілося наче, щоб вона забрала його назавжди, окутала і сховала від прийдешнього. Але ні. Не час.

І та пітьма його виплюнула, відкинула у дійсність наступного ранку. Перше, що почув - хтось схлипував...