5 березня. День смерті "КАТА" та його жертви
- 05.03.11, 07:04
У цей день 1953 року, коли мені було 8 років, я хворів на застуду і не пішов до школи. Був яскравий, сонячний і дуже морозний ранок. Тоді я жив з батьками та братом у Жмеринці Вінницької області неподалік залізничного вокзалу. Десь біля 10 години ранку з базару прийшла мама. Не роздягаючись, вона підійшла до мого ліжка. Дмухаючи на змерзлі руки, вона якось буденно промовила: - Сталін помер... Мене аж підкинуло: - А як же ми тепер будемо без Сталіна...?! - Буде хтось інший! Буденно відповіла мама. Мама - Ядвіга Петрівна(полька) у 1937 році втратила свого першого чоловіка Висоцького Алоїза - поляка за національністю, висококласного ливарника - формувальника Браїлівського цукрового заводу під Вінницею. Мама розповідала, що Алоїз дуже подобався такій собі пані Кміцінській, що мешкала у сусідньому будинку. Доречи, у Жмеринці жінки спілкувалися між собою тільки через "пані": пані Картасевічова, пані Боскалевич - бабця мого шкільного товариша Толі Пономарьова. Всі знали, що Кміцінська агент НКВС, зневажали і дуже боялися її наклепів, обходили десятою дорогою. Мама була привабливою жінкою і звичайно Алоїз на інших жінок уваги не звертав . Це дратувало залицяльницю і донос на сусіда - "ворога народу", був своєрідною помстою. Репресованого Висоцького розстріляли у Лук"янівському СІЗО м. Києва, а маму з двомісячним братом Мар"яном виселили з помешкання у м. Браїлів Вінницької області. Лише у 1939 році, завдячуючи Н.К.Крупській, мама змогла повернути свою нерухомість у Жмеринці по вул. Шевченка і перед війною переїхати туди жити. Алоїза реабілітували у 1956 році і мамі виплатили грошову компенсацію у розмірі близько 1200 рублів (випуску 1947 року), або 120 рублів зразка 1961 року. У 1951 році батько у Москві купив радіоприймача "Москвич", і не зареєструвавши його у компетентних органах, замаскував у схованці у книжкової шафи. Пізніми вечорами. коли не дуже дошкуляли радіо глушники, він слухав "ворожий "Голос Америки". Я особливо не дослухався до цих передач, але дещо відкладалося у моїй пам’яті. Батько якось почув від мене коментар щодо "голосу" і дуже розстроївся. Надалі суворо заборонив мені будь кому розповідати, що у нас є радіоприймач і які передачі він слухає. На час смерті Сталіна я вже знав трагедію життя мами, відчував на собі "щасливе дитинство", за яке ми мали дякувати "Товаришу Сталіну", але Радянська пропаганда все ж таки змогла зомбувати дітей, зокрема мене, до такого стану, що я вже не уявляв життя СРСР без Сталіна. Не дивно! Мене оточували портрети Сталіна, транспаранти, які малював мій батько - художник залізничного вокзалу ст. Жмеринка. На замовлення керівництва вокзалу він виготовив скульптуру "Вождя", яку було встановлено поруч у сквері на височенному постаменті. Коли приходив до батька у майстерню на вокзалі, то інколи чув з "Красного уголка" вигуки комуністів, які зібралися на чергові партзбори: - Слава Великому Сталіну!", і довгі руко плескання на його честь. У мене навіть збереглася світлина з дитячого садочка, на якій я з іншими дітлахами граюсь перед портретом "Великого Сталіна". Свою справу зробило радіо. Вже після смерті Сталіна серед зібраної макулатури у школі я побачив випускний твір одного з медалістів нашого навчального закладу на тему: Сталин наша слава молодая!.... Сталин - нашей юности полёт! 5-го березня 1980 року, пішла з життя моя мама - Чмирьова Ядвіга Петрівна, полька, католичка, 1902 року народження, уродженка м. Старокостянтинів( тепер Хмельницької області), знала мови: польську, українську, російську, єврейську( ідиш чи іврит ), молдавську, гарно співала, тривалий час була хористкою у місцевому костьолі, складала вірші. Не було такої роботи, якої мама не могла би виконати. Шила нам одяг або перелицьовувала старий, допомагала батькові у оздоблювальних роботах (оформлення драпіровкою кабінетів великих начальників. Після війни батько робив популярні тоді гіпсові копилки у вигляді котів, курей, статуетки. Він у мене професійний художник. Закінчив художнє училище у Білорусії. Мама цих котів продавала на базарі. Поралася на городі, вирощувала всі овочі; від картоплі до помідорів, квасила у бочках вирощені огірки, капусту, яблука. У 50-х раз на рік відгодовувала кабанчика у підвалі будинку, коптила сало та м"ясо. Вона могла з ночі зайняти чергу і по 5-6 годин вистоювала в ній, очікуючи на телячі хвости, субпродукти, або свинячі ребра у магазині "Копита". Це прізвище продавця, яке дивним чином співпадало з тим, що у цьому магазині продавали. Я й досі не можу збагнути коли мама спала. Я засинав - мама ще поралася по господарству, я прокидався - вона вже поралася. Готувала сніданок, а влітку поралася на городі. Коли я прокидався серед ночі то бачив на кухні світло. Мама щось там робила. Вона ніколи не визнавала, що захворіла. Ніколи не лежала хвора у ліжку, боялась створити незручності для чоловіка та дітей. Вона тихо і померла. Начебто нездужала, як завжди, але батькові не скаржилася. Лягла спати вечором, а вранці 5-го березня 1980 року не прокинулася. Світла їй пам"ять і Царство небесне.
Анатолий Мозжухин
