За секунду до осені,

Що закохана в ніч,

Що жене листя росяні

На пустелях узбіч,

Де не мучишся спрагою

У чеканні дощів,

Тиша тішить увагою

Й загадковістю снів.

Я був отут. Я знаю цю дорогу,

Де у траві сховалися віки,

Де хмари щедро роздають вологу,

І тчуть туманні спогади думки,

Де в золоті дерев блукають чари,

Які можливі тільки восени,

І втомлені додому йдуть отари,

Де їх чекають затишок та сни.

У світі невигойності і бруду,

Солоних слів та капосних манер,

Я трішечки закоханий у чудо,

Від створення небес і дотепер.

Минає вік невдачами побитий,

За ним мільйони чергою стоять,

Минає все, та хочеться пожити,

І чуда того самого чекать.

Заворожило, замело.

Холодний шлях, година рання.

У поле вибігло село

Стрічати півнями світання.

Заклякла світу карусель.

Хатин виблискують зіниці.

І одинокий журавель

Води випрошує в криниці.

за зорею зоря

за горою гора

неописаний світ

дивні натяки раю

а слова не ідуть

а словам не пора

ніби щось у душі

їх надійно тримає

може то хараман

може розуму гра

може просто душа

не вернулась до тями

за зорею зоря

за горою гора

а над горами ніч

гомонить солов’ями

І там, де тихо падає роса,

І там, де танці водять заметілі,

Чомусь я й досі вірю в чудеса

Світанків із відтінком кошенілі.

У чисте сяйво місячного бра,

У натяки далекого Едему,

Я вірю навіть у буття добра,

Хоча його знайти тепер проблема.

Як добре там, де спокій небо має,

Де ліс старий біжить до видноколу,

Де хмарами світанок вишиває

Червоно-синій краєчок подолу,

Де сказані слова немов причастя,

Роки не помічаєш та години,

Де вітер завжди теплий і для щастя

Однісінької вистача людини.

 (малюнок Ніно Чакветадзе)