О, осене, моя солодка мріє!

Колиско неповторюваних снів!

Я знаю Вас, як знать ніхто не сміє,

Я навіть Вами дихати зумів.

Вам у весни не позичати вроди.

Вам прикрашати стежку до зими,

Коли украй потомлені городи

Пускають в небо споминів дими.

Кому біда, кому велике свято –

Кривавим блиском тішитись мечів,

Коли нечистий схоче пирувати,

То вишукає скрізь побігачів,

Що чубляться мов дикі, до нестями,

Ладнаючи міцний країні гріб,

І так засіють все округ хрестами,

Неначе то єдиний їхній хліб.

Ой, та душа – тонке занадто діло,

Що зіткане із пам’яті і мрій,

Та має часто те, що не хотіла,

А що хотіла – спробуй зрозумій.

І будь ти хоч як сто мужів тямущий,

А точного пояснення нема,

Одне відомо: той, хто має душу,

На світ оцей з’явився недарма.

Довкола стигле літо зеленіло,

Носили бджоли зібрані меди,

І вистачало праведного діла,

І десь лихі чинилися труди:

Хтось підстеляв хороших слів перину,

Хтось скиртував в копиці лютий гнів,

Людина хоч і божеська тварина,

Уміє те, що Бог їй не велів.

Забута стежка. Тиша у полях.

На теплий світ роса упала рано.

Примарний обрій в голубих димах,

І сонце йде напитись з океану.

Щось вдалині виблискує вогнем.

У небо сосна тягне довгу шию,

Прощаючись впівголоса із днем,

І я її, як рідну, розумію.

Неначе хтось насіяв добрі чари,

Натішився роботою і зник:

Дуби гіллям вичісували хмари,

І потічка виблискував язик.

Упертий час тягнувся на аркані,

Кавалок сонця в тихім небі тлів,

І не лякали думки спотикання

Та брак доречних в цьому місці слів.

За лісом ліс, за полем знову поле,

І чи він є – реальності кінець?

А може не творився він ніколи?

А може так жартує Праотець?

А може все на місці і доречно,

І в кожної піщинки власна роль,

І світ оцей – дорога безкінечна

Із вузликами перехресних доль?

Замріяно і тихо. Звечоріло.

Туманом потягнуло від ріки.

У небі янгол розправляє крила

І струшує розжарені зірки.

Рожеву стрічку вплів у трави обрій,

Кудлаті сни торкаються води,

І добре так, мій Господи, так добре,

Що далі і не хочеться іти.