Покинь шукати шану у відзнаках,
У оплесках, у сказаних словах,
Найгірші людожери – то у фраках,
А не оті, що десь на островах.
Похвалять, але потім за монету
І продадуть, нащадки плазунів,
Бо в людожерів шику та паркету
Чеснот ще менше, ніж у дикунів.
Біле-біле поле,
Тишини бенкет,
Білі-білі бджоли
Носять білий мед.
Біле буйноцвіття,
Біле – на коні
В білім-білім світі,
В білім-білім сні.
Все до небокраю
Білим замело.
Чорного – немає,
Навіть не було.
Поклич мене, моя від світу втечо
Туди, де ночі родять таїну,
Туди, де гнізда дивляться лелечі
У всесвіту безсмертну глибину.
Поклич мене у безвість первозданну,
Від сотворіння бідну на біду,
І я, твоя дитина неслухняна,
Розкаюся, нарешті, і прийду.
І вечір. І небо.
І добре. І тихо.
Стриножений місяць
пасеться між хмар.
Доба загубила
природжену пиху
І річка пускає
туманний муар.
А у далині,
в почорнілому полі,
Що снігу ковтнуло
останню сльозу,
Вже духи весни
позбиралися в коло,
І кличуть приховану часом
красу.
Малюнок Олега Шупляка
Закладаю півдня в ломбард
(небагато, на погляд, ніби),
Може доля оцінить жарт?
Може дасть хоч цілушку хліба?
Краще житню, щоб заздрів світ
(не поділюся, хай не просить),
Замість солі – звичайний піт
Від роботи. Здається, досить.
А як буде іще азарт,
І слова без хули й омани,
То закладене у ломбард
Відкуповувати не стану.
Біле і чорне. Ворони і сніг.
Дивляться в небо дерева цукрові.
Сонце за день укорочує біг,
Вітер складає пісні гонорові.
Щось у підвалах шукає пітьма,
Може, одежу якусь до вечері.
Все як учора, то просто зима
Світом блукає і стукає в двері.
