Зима - початок, чистий листок життя.
Відчуття - кожне слово грае веселкою:
радість і сміх, любов і дружба -
горять нестримним сяйвом на кожній сторінці.
Лише злість та журба залишать пусті місця....
Та чим більше слів - тим прекраснішим стае життя:
іноді сумним, іноді веселим -
Та завжди воно буде повним та щасливим....

Весна - час радості і свята,
Час природної краси...
Земля одягне зелене плаття,
Бруньки квітками зацвітуть.

Сонце зігріє любов чиюсь першу,
Птахи їм пісню присвятять -
Від цього посмішка природи
Відтінком щясття загорить.

А дощ весняний прийшовши,
Очистить від пилу траву і квітки.
І людям він душі очистить,
Щоб яскравіше блищали вони.

Повсюду лишь жёлтое пламя песка,

Барханы как стены меня окружили.

Я брошен один. Уходил караван,

Следы его сладко, зазывно манили.

 

Скатилась с руки и в полёте сгорев,

На едкий песок капля крови легла.

С брадою погонщик сундук мой узрев,

По кость рукояти вонзил в плоть ножа.

 

О дикие нравы, песчаный вы люд,

Убить иль калечить вам словно дышать.

Пусть чёрной чумой тебя грифы клюют,

Когда ты пред смертью предстанешь как я.

 

Я обнял песок, обжигая себя,

Да силы как реки из тела текут,

Сколь я протяну ещё жарясь зазря,

Скорее б уж смерти холодный приют.

 

Вскипает, клокочет от жара нутро,

Палящее солнце как демон хохочет:

«Ну что друг, держи своё ухо востро,

Сначала спалю, а добьет холод ночи.

 

Смотри, есть добро в твоей смерти, старик,

Ты телом накормишь слепых тварей ночи.

Ведь здесь же пустыня, их много таких,

Порадуйся друг, ты голодных накормишь».

 

И стелет покровом уж смерть пелену,

Эх было мне раньше умерить гордыню,

У диких желаний и в алчном плену,

За злато шальное, встревожив пустыню.

© Ветер Города

Все почалося дуже давно. Ще перед школою.

Привела мама мене записувати в ліпший клас, експеримент тоді такий був, з навчанням англійської з першого класу і ще пару приколів на додачу. Так би мовити, клас серії А.

А завуч молодших класів проводила співбесіди з маленькими абітурієнтами. Привели мене, почали питати, в мене сестра старша, вже на свої 6 років багато чого тоді від неї я навчився. Ясно всіх питань не пам'ятаю. Запам'яталося одне, дитяча задачка про качку:

"Стоячи обома лапами на вазі, качка важить 2 кг. Скільки буде важити качка, стоячи на вазі однією ногою?"

Я, не довго думаючи, кажу, що вага буде показувати 1 кг, і навіть не стоїть було доказувати завучці, що нормальна качка, стоячи однією ногою на вазі, другою буде стояти на якійсь іншій опорі.

Я ж не знав тоді, що завучам молодших класів не викладали теоретичну механіку. Упс, відхиляюся від теми.

Нарвався отже тоді я на те, що завучка сказала мамі: "Ваша дитина не має логічного мислення."

Все таки в клас я цей попав, але відтоді і дотепер ця фраза заставляє мене думати логічно.

Тепер так хочеться показати їй свою купку дипломів та подякувати цій завучці.

P.S. Шкода, що математично-логічний тип мислення не допомагає в спілкуванні. Треба було ще цій завучці щось і на цю тему придумати.

 

Блуждающий свет -
Солнечный зайчик или отблеск яркой души,
первый красивый и яркий,
Второй же теплый как поцелуй первой любви.
Зайчик прыгает и скачет,
Он независим и счастлив в беззаботной жизни своей,
Душа бывает несчастной,
Но пережив несчастье, загорит еще сильней...

э бажання ..а все інше буде, головне не втратити наснаги

Це реальність чи казка???
Я тримаю руку її,
Вона щаслива і прекрасна,
Та, в яку закоханий я.

А навкруги весна, все зеленіє,
Дніпро і Київ відкривають нам свою красу,
А зорі й Місяць наче теж радіють,
Яскравим світлом душу окрилля.

Та це все казка, це нереально,
Не може бути поруч Вона...
Вона щаслива - це я точно знаю,
Отже бачу я просто СОН.

Ніч, туман....
Ти йдеш по темній вулиці.
І небо зорями не світить,
А зверху світять ліхтарі.
Білий туман...
І не видно будівель що поряд,
І не чути зовсім людей.
Туман закутав усе.
Шепіт....
Тихий, невпевнений,
Роздався наче звідусіль,
Знайомим, рідним голосом.
Крик душі...
Нестримний порив,
Розгонить туман навкруги
І побачиш ти стежку вперед.
Кохана людина...
Ти побачиш її,
Навіть якщо навкруги лиш туман,
Ти незплутаєш її нізким...
Та навкруги, ще досі лиш ТУМАН...

Ти сидиш чи лежиш
І дивишся на стелю,
Ти нічого не чуєш,
Нікого не бачиш,
Бо чути нікого тобі -
Це самотність і пустота.
Вони з’їдають людину,
Витягують з неї життя,
Залишають лиш темряву
та сірий смуток...
А на вулиці ніч,
І лиш горять ліхтарі,
Вони самотньо стоять,
Бо нема ні душі.
Та прийшов світанок
І веселий промінь сонця
Радісно мигнув на стіні.
Розправ плечі,
Вдихни на всі легені,
Відкрилася нова сторінка -
Почався новий день.....

Сядь і очі закрий,
Навкруги нічого не чути...
І лиш музика звучить,
Океан почуттів і емоцій.
Ось все стихло
І знову почалось,
Сльози і злість,
смуток і любов,
Все ця музика в себе ввібрала,
А ти не сидиш,
Ти летиш в чистім небі,
Ти пірнаєш в глибини морські...
Нова хвиля музики і ти в пустоті,
І лиш емоції навкруги,
Вони для всіх:
Для тих кого ти любиш
І кого кохаєш,
Та навіть для тих кого назнаєш
Вони для всіх...
Та музика стихає
І очі твої бачать,
Світ де грає музика життя...
Тож поділися нею з усіма.