Дорогие Блогеры! 

Поздравляю Вас с окончанием трудовой недели!
Ну , у меня она уже закончилась, во всяком случае.
Желаю Всем хорошего настроения, замечательной праздничной погоды.
С наступающим праздником!
Люблю всех, целую,Пух!!!

Сейчас с каждым днем все больше и больше женщин садятся за руль автомобиля. Одни считают, что это норма, другие (в основном мужчины) говорят, что женщина-водитель - это кошмар на дороге. Статистика утверждает, что женщины отличаются медленной реакцией на дорожную 
обстановку и неправильным выбором полосы движения (из-за чего возникают мелкие ДТП и заторы на дорогах), а мужчины "грешат" выбором скорости (в результате серьезные аварии с погибшими и пострадавшими людьми). А как Вы думаете, способна ли женщина водить автомобиль? 
Мне очень интересно узнать Ваше мнение, поэтому прошу проголосовать за один из предложеных вариантов, 
либо написать свой в комментах. Заранее Всем Спасибо!!!

Какая дивная и трепетная весна. Маленький ручей, как виртуоз, мчится мимо деревьев,   кустов и травинок, голубых незабудок, заполняя все пространство нежным звоном. Это маленькая капелька все время прыгала на верхушках водяного потока, создавая весело звенящую мелодию. Она была влюблена в ручей и ни на одну секунду не покидала его. Капелька касалась листиков, травинок, давая всем влагу, и впитывая в себя звуки и запахи.  Все это она отдавала ручейку, который не замечал капельку. Ему казалось, что это он сам создает мелодии, отражает солнечные лучи, купает облака.

- Надоела ты мне капля. Что ты все время прыгаешь и прыгаешь, нарушая гармонию моего движения.

Капелька расплакалась. Она никогда и никому не признавалась в своей любви к ручейку. Ее слезы прикасались к растущим вдоль ручейка цветам, и они стали закрываться. Листочки сморщились, а солнечные лучи, не слыша веселого звона, отправились играть в другое место. Коряги встрепенулись, выставив свои черные заграждения, и ручеек не смог двигаться дальше в пространстве. Вода начала покрываться тиной. Откуда-то прилетел серый туман, и все начало медленно угасать.

- Что же делать? – думала капелька. Она уже не могла прыгать и звенеть, потому что ручеек превратился в обычное болото.

И вдруг капелька заметила тучку, которая заблудилась и искала дорогу.

- Тучка, помоги. У тебя живет Дождь, который может принести много-много капель. Я так хочу, чтобы ручеек снова ожил, заполняя все вокруг светом и звоном.  

- А ручеек хочет это? – спросило облако.

Капелька растерялась.

- Я не могу у него спросить. Он не хочет меня ни видеть, ни слышать.

- А ты попробуй сама услышать и попробуй сама увидеть его желания.

И капелька попробовала. Ручеек не пел потому, что ему не о чем было петь. Он ничего не видел в болоте и ничего не слышал. Но ему так нравилось его спокойствие и размеренность, что он ничего не хотел менять в своей жизни.

А капелька, подхваченная ветром, улетела вместе с тучами, чтобы иногда смотреть, что делает ручеек. А вдруг ему понадобится ее помощь.

(закінчення)
Пройшло декілька днів. До Симона повернулась
колишня сила. Він повністю одужав і знову взявся до роботи. Симон став частіше
молитись. І його молитви були особливими - радісними. Ось і сьогодні Симон
закінчив вечірню молитву. Не знає чому, але в ньому росла впевненість, що Ісус
живий, що Він дійсно вознісся на небо. Він вірив що так і є.
Дружина, глянувши кілька раз на його задумане лице, вже хотіла сама запитати,
що ще його так турбує, як раптом чоловік промовив сам до себе:
- Так, Він живий. Христос воскрес!
- Про кого ти говориш? - перепитала вона здивована поведінкою Симона.
- Про Ісуса. Розумієш ... Він живий. Я серцем відчуваю. Коли я в це повірив
мені стало легко і світло на душі. Це значить, що я не помиляюся. Значить це
правда. Христос воскрес! Воістину Воскрес! - став переконувати дружину Симон.
Його очі загорілися радістю і любов’ю до Того Хто взяв на Себе гріхи людські,
як той важкий хрест. Хто прийняв смерть за них і воскрес!
Симон став знову молитись, звернувши свій погляд до того місця, на якому був
принесений в жертву Агнець Божий - Ісус Христос, Який вмер і на третій день
воскрес, щоб з Ним воскресли до життя вічного і ті, хто в Нього повірив, пішов
по Його слідах, несучи кожен свій хрест аж до Голгофи...

Сочиним любовь виртуальную Я боюсь другую, реальную. Интернет, он что - взял и выключил, Адрес удалил, потерял ключи. А реальная - надо мучиться. Хочешь выключить - не получится. А реальная - надо маяться. По желанию не включается. Сочиним любовь виртуальную. Невсамделишную, завиральную. Хочешь чистую, хочешь грязную, Все равно она не заразная. Безопасный секс, после не болит, Даже если без... даже если СПИД. Не со мной был он, с ним была не я Хороша любовь анонимная, Целовала меня, целовал я её. А в помаде кто? Только псевдоним. И не имени, и не отчества...

Что ж так мучает одиночество?

(с)

(продовження 7) Симон знову повертається до того, що сталося на
його очах. Він чув, що так мало статись, щоб здійснилось сказане пророками, хоч
це дехто хоче обминути. Та все одно на душі було важко: „Невже Ісус ось так
назавжди пішов від нас?” Ось і сьогодні Симон час від часу поглядає в бік Голгофи.
Ісуса там вже немає. Зрештою немає ніде.”
Симон просив в Бога милості і допомоги. Він просив відкрити йому істину... І
ось минуло сім днів, а йому щось і далі бентежить душу.
В цей час до чоловіка, що все ще не міг вийти з важких роздумів, підійшла
дружина. Глянувши в його сумні очі, вона стала розповідати Симону про те, що
сталось за цих кілька днів: „Містом ширяться суперечливі чутки. Згідно одних,
учні викрали тіло Ісуса з гробу. Ці чутки розповсюджують священики і сторожа.
Сторожа говорить, що тіло вкрали, як вони спали.”
”Нісенітниця якась, - думає Симон. - Як можна стверджувати про те, чого не
бачив?”
„ За іншими чутками - розповідає далі дружина, - Ісус воскрес на третій день.
Про це розповідають учні Христа і навіть Його матір Марія. Вони Його бачили на
власні очі після воскресіння. В їхніх очах світиться велика радість. При
розповіді вони їх не ховають, як священики чи сторожа. І говорять з такою
впевненістю, що їм не можна не повірити.”
Розповідаючи жінка раптом помітила, що Симон міняється на лиці, в його очах
зажевріла іскорка надії, яка швидко розгорялась. І ось якась невідома сила
підняла його з місця на рівні ноги. Він нічого не кажучи швидко виходить на
вулицю. Здавалось би, що після посту в нього не стане сили йти. Та він прийняв
рішення. Він прямував на Голгофу.
Симон знову йшов тим шляхом, яким ніс на плечах хреста за Ісусом, шляхом, яким
не раз проходив в думках. Симон дійсно був замучений тілесно, та в нього
розгорілось ціле полум’я, яке давало сили пройти цей шлях ще раз. Пройти ступаючи
по слідах Ісуса зрошених кров’ю з Його ран. Симон не пам’ятав скільки часу він
йшов. Але ось вона - Голгофа. Ось місце де розіп’яли Спасителя... Симон здіймає
сандалії з ніг. Далі він іде босоніж. Ось тут стояв хрест на якому висів
Христос - Син Божий. Симон падає обличчям на землю так рясно зрошену кров’ю
Христа. Він мовчки плаче Разом з сльозами з його серця виходить біль і сум.
Перед його очима постає образ Ісуса. І на німе Симонове запитання: „Де Ти,
Господи?” в вухах йому лунають слова Спасителя сказані розбійнику в останні
хвилини: „ Сьогодні зі мною ти будеш в раю!” Так, це слова Господаря, Пана,
Який запрошує до Свого Небесного дому, усвідомлює раптом Симон і з полегшенням
зітхає: „Тепер я знаю де Ти, Господи!”
Раптом десь над ним пролунав розпачливий жіночий зойк і плач:
- Він помер!?
- Ні, я живий !- хотів крикнути Симон, та пересохлі губи ледве ворушились. Тоді
він зібравшись з силою перевернувся на спину. Симон лежав горілиць, розкинувши
широко руки, як той хрест , що він ніс на собі. А над його головою було
бездонне голубе небо. Симон в душі заусміхався, десь там в небесній височині,
на золотому троні, праворуч Отця сидить Ісус Христос і ласкаво усміхаючись
дивиться з небес на Симона і благословляє його.
Та небо над головою хтось заступив. Симон напружившись впізнав свою заплакану
дружину з дітьми. Вона збентежено глянула на його щасливе обличчя. Їй здалось,
що Симон щось говорить, ледве ворушачи губами. Жінка нахилилась ближче. До неї
донеслись слова, які так хотів сказати їй Симон:
- Я живий! І Він живий! Я знаю!, - шепотіли потріскані губи Симона. Кажу тобі:
Христос воскрес! Воістину воскрес!

(далі буде)

В тобі до краплі розчиняюсь,

Вловляю музику садів,

Мов до джерела нахиляюсь -

Грудей твоїх спиваю спів.

І в здогадках щемливих маюсь:

Де той, що лиш тебе хотів?

Беру твій цвіт, і не вагаюсь...

І тут уже не треба слів.

Не відаю, чи "так", чи "ні"

Промовить погляд, вранці чистий -

Ще зорі сяють в вишині -

І шлях лежить в поля імлисті,

І сяють доли променисті -

Все мариться отак мені...

(продовження 6) - То він Іллю кличе, - сказав хтось не розібравши.
Хтось побіг і взяв губку та, оцтом її наповнивши, настромив на тростину й давав
Йому пити.
- Чекай-но, побачимо, - чи прийде Ілля визволяти Його, - розмірковував хтось
інший.
Аж тут знову скрикнув Ісус:
- Звершилось!
І видихнув з полегшенням:
- Отче, у руки Твої віддаю Свого Духа!
І Він, схиливши на бік голову, завмер...
Ісус знову замовк. Та вже не терпів. Він витерпів до кінця і помер. За всіх.
В Симона озноб пройшов по тілу. „Помер!? Помер!?” - пульсувала в голові думка:
і розпач, і біль, і жаль, і жах розривали його серце на дрібненькі частини.
„Помер! Убили! ”
Та щось раптом сталось - страшне, просто жахливе... Небо, чорне небо над
головою наче здригнулось. Хоча здригнулось не небо, а земля під ногами. Вона
захиталась, каміння почало падати зі скель.
- Землетрус? - з жахом дійшло до свідомості.
- Землетрус! Землетрус! - перелякано закричали люди.
- Тікаймо! Ховаймось! Кара Божа! Кара Божа! Втікаймо!
- Дійсно праведний був Чоловік Цей! - з розпачем скрикнув сотник охопивши
голову руками.
- Він був справді Син Божий! - почулися голоси серед людей. - Що ми натворили!
Що ми натворили!
Настало ще більше замішання. Хто став бити себе в груди, хто плакав, хто рвав
на собі волосся.
- Що ми натворили! Що ми натворили! - лунало над натовпом.
Всі стали розбігатися, поспішати додому... Кинувши прощальний погляд на Ісуса,
побіг і Симон...
* * *
Нарешті Симон підвівся. Похитуючись пройшов по кімнаті. Ноги не слухались його
і він присів. Сьогодні закінчився сьомий день, як розіп’яли Учителя. Того дня,
прибігши додому, Симон з великого розпачу розірвав на собі одяг, посипав голову
попелом і відокремившись від усіх, сів прибитий горем посеред кімнати. Він
прийняв піст. Цих сім днів і ночей він ні до кого не обізвався навіть словом,
нічого не робив ні в полі, ні по господарстві, не їв і не голився... Він
страждав. Він сумував. Він розмовляв з Богом.
В нього перед очима весь цей час висів на хресті Голгофськім Ісус Христос, в
закривавленому терновому вінку, з пробитими кистями рук. Симон бачив біль і сум
в Його очах. У вухах лунали Його слова: „Отче, відпусти їм, бо не знають що
чинять вони!...” Симон згадував і те, що сталось після розп’яття: загальний
переляк, що охопив усіх, коли сонце затьмарилось і небо вкрили блискавиці. Бог
гнівався на людей.
„Може Він гнівається і на нього - Симона, за те що він ніс хрест на якому
розіп’яли Сина Божого. Хоча, напевне, ні. Господь знає. Симон ніс хрест не
тому, що його заставили римляни, не тому що хотів смерті Ісуса. Ні, він
незважаючи на ганьбу, яка падала і на нього Симона, хотів хоч чимось допомогти
Учителю. Хоч якось показати, що є ті, які люблять Його і готові взяти хрест на
себе,” - роздумував Симон. Раптом він пригадав, як Ісус говорив своїм учням:
„Хто хоче йти за Мною, візьміть свій хрест...” І тут перед ним ясно відкрилось
правильне тлумачення цих слів: „Ісус мав на увазі не тільки взяти на себе якусь
фізичну роботу, чи якісь життєві негаразди, а нести свій духовний хрест на
славу Божу, отримуючи за це в свій адрес насмішки, можливо навіть гоніння за
віру в Ісуса Христа, страждати за діло Боже, йти у слід за Христом, страждати
за ту благу вістку, яка прийшла з Ним на землю, підхопити її і нести до всіх
людей і для людей, не дивлячись на те чи люблять тебе, чи ні. Симон і на собі
відчув вагу хреста, і не тільки дерев’яного, але це було в порівнянні з тим, що
переніс Христос, лиш маленькою краплею в морі страждань Ісусових.”

(далі буде)

(продовження 5) „Що їм таке сказав Ісус, чим Він їх зачепив за
живе, що вони помилували злочинця Варраву, а Ісуса віддали на смерть? Він
говорив, що прийшов на землю, щоб спасти народ від гріха, щоб постраждати за
всіх та ніхто Йому не дякує за це. Навпаки мало того, що розп’яли, то ще й
насміхаються. Хоча б прозвучав один голос на Його захист. Навіть той самий Варрава
мав би заступитись за Нього, адже на цьому хресті мав би висіти він,” - так
роздумуючи, Симон скрушно хитав головою. В ній таке не вкладалось.
Раптом почувся ще один голос, з хреста, говорив розіп’ятий розбійник. Він також
глузував з Ісуса:
- Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!
Симонові хотілося затулити вуха і втікати світ за очі з цього страшного місця,
і коли він надумався так зробити роздався ще один голос, і також з хреста. Це
був голос іншого розбійника.
- Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений? Але ми справедливо
засуджені, і належну заплату за вчинки беремо, - Цей же жодного зла не вчинив”,
- з гнівливим докором звернувся він до свого товариша. Потім повернувши голову,
з благанням звернувся до Ісуса:
- Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!
Ці слова для Ісуса прозвучали як музика. За весь цей час катувань, страждання
ніхто відкрито не заступився за Нього і ось той хто був сам найбільшим
злочинцем, пропащою для суспільства людиною - визнає Його за Господа, за свого
Спасителя. Яка в нього велика віра, в такий важкий трагічний час в розп’ятому
поряд чоловікові побачити Царя Юдейського, Господа і Спасителя. Вислухавши ці
слова з насолодою, Ісус радіє за нього і говорить:
- Поправді, кажу тобі: ти будеш зі Мною сьогодні в раю!
Велика благодать Божа в ці хвилини вилилась на грішника, в лічені секунди він
отримав спасіння.
В Симона частіше забилось серце і він тильною стороною руки витер зволожені
очі: „Слава Тобі Господи не всі ще засліплені!” - розчулено промовив в душі сам
до себе чоловік.
Вже наближалась шоста година вечора, як раптом сонце затьмарилось, настала
цілковита темрява. Темрява довго не розходилась. Народ злякано заметушився,
занервувався думаючи, як би це втекти з цього місця. Симон і сам подумав піти
звідси, як раптом Ісус голосно скрикнув:
- Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?

(далі буде)

все мысли только об одном. все дела сводятся только к одному, как бы я не пыталась развернуть их в другую сторону.
немного не касаюсь земли... что ж я влюбленная. и это факт...
не ожидала от себя такого...
интересно, как быстро я перегорю...) и как это переживет мой мужчина)