Песня из сериала "Исаев", в исполнении Полины Агуреевой. Стихи Иосифа Бродского. Музыка Виктора Берковского. 

Пролитую слезу Из будущего принесу, Вставлю ее в колечко. Будешь гулять одна, Надевай его на Безымянный, конечно. Ах, у других мужья, Перстеньки из рыжья, Серьги из перламутра. А у меня слеза - Жидкая бирюза, Просыхает под утро. Носи перстенек пока Виден издалека, Потом другой подберется. А надоест носить, - Будет что уронить Ночью на дно колодца.

13.

- Де ти живеш?

- У гуртожитку. Це на Смолянках. А ти додому хочеш?

- А ти можеш щось запропонувати?

- Можна гуляти всю ніч, наприклад.

- Ти ненормальна. Чого б це я з тобою гуляв усю ніч? Ти не уявляєш як я хочу до своєї Оленки. Ми не бачились усього три дні, а наче рік пройшов уже.

- Я не намагаюся замінити тобі Оленку. Яка вона? – розкажи.

- Хороша. Хвилинку. Алло.. Я прогуляюся трохи.. Усе буде нормально.. Бувай.. Це тато. Я не вдома зараз, вони переймаються, що буде вночі.

- Я просто запитала. Здається, у тебе накопичилося стільки всього розповісти, а ти все тримаєш у собі. Так і лопнути можна.

- А тобі яка різниця? Відійди, щоб не заляпатися. І забудь.

- Я просто не сноб.

- Зате ти просто з провінції.

- Думаєш це недолік?

- Не знаю. Але це помітно. І виглядає незграбно.

- Ти любив діда?

- Так. Мене назвали на його честь. Він усе життя няньчив мене.

- А в мене лише дід з родичів. Я також його люблю. Бо більше немає кого.

- Ти – сирота?

- Не знаю. Можна й так сказати. Батьки в Індію поїхали років так з 15 тому. Вони в мене лікарі - анестезіологи. Зв’язку з ними ніякого. Сім років тому померла бабуся. От ми й залишилися вдвох.

- Брати, сестри?

- Нікого.

Я подумав, що непогано бути самотнім. Коли в тебе нічого й нікого немає. Така собі табула раса. Малюєш собі історію життя з нового чистого аркушика. Думки перервав спалах. Вона мене сфотографувала. Я згадав, що в мене гроші якісь в портмоне були.

- Каву п’єш?

- П’ю.

Ми зайшли в кафе, вибрали столик у кутку й чекали поки нам принесуть духмяну рідину в біленьких чашках. Я роздивлявся лампи на стелі, офіціантів. Не знаю, що робила вона. А я думав про повні дурниці. Коли нарешті піде дощ, бо чомусь дуже схотілося помочити ноги в калюжі, згадував, як ми з Оленкою ходили в музей сучасного мистецтва на виставку  каструль, думками гортав старий альбом домашній, такого великого формату, більший за а-4, там повно чорно-білих фотографій, малі ще мама, тато, тато в армії, весілля їхнє, родичі ще там різні, усі вдягнені старомодно, посміхаються. Раптом подумав, що не посадив ще жодного дерева. Тупо. Але хто придумав, що кожен має посадити дерево, побудувати халупу й виховати сина. Називається шлях інкубатором. Гаразд, погоджуюся, посадити дерево, це зрозуміло, на благо планети, так і має бути, а з іншими пунктами можна багато сперечатися, вірніше не з самими пунктами, що з них узяти, а з тими, хто хотів би їх захищати, така справа загалом. Кожному своє, як то кажуть.

-      А ти посадила вже дерево?

-      Посадила. А ти?

-      А в тебе хлопець є?

-      Немає. І дівчини також немає.

-      А був коли-небудь хтось?

-      Ні.

-      Як тоді ти говориш, що тобі подобаються, наприклад, дівчата більше?

-      Я розглядаю людину як форму. Дівчата гарніші.

-      А звідки в тебе фотоапарат такий дорогий?

-      Дідусь подарував. Звідки я можу мати його?

-      Не знаю. А звідки в нього такі гроші?

-      У мене це від дідуся. Він хворий на фотографію й фотоапарати. У нас удома колекція така, що тобі й не снилося. Продав один зі своїх улюблених антикваріатних і купив мені цей. На день народження.

Зрозуміла справа, що мені не снилося. Мені останнім часом таке сниться, що краще б фотоапарати її діда снилися. Тьху, таки правда написана в тому посібнику по магії. Пророкували мені смерть близької людини за моїми сновидіннями, чомусь подумав про Оленку, а тут дід. Ні, ну, це ж треба.

-      Зрозумів. Покажеш кадри?

-      Ні. Потім. Я пришлю тобі в конверті вже готові фото.

-      Зрозумів. Це дощ?

 

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/552870/?p=1

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

 

[ Читать дальше ]

 

У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживали найрізноманітніші назви: «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» тощо. Але неважко помітити, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком усталені самоназви свого народу і країни: «русини» («старожитній народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовували як у народній мові, так і в офіційних документах та літературі, й під якими нас знали і в сусідніх, і у віддалених країнах. Ще в середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей із нашою самоназвою: «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».

Назви «Русь», «Руська земля» навіть у ХІІ–ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті Великого князя Всеволода Мстиславича, який упродовж 30-х років ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським, його представлено як «владычествующую всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою», тобто виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ–ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську та інші землі.

Навіть титул київських великих князів «всієї Русі», що з’явився під візантійським впливом, стосувався Руської землі у питомому значенні, тобто теренів Середньої Наддніпрянщини з Києвом, Черніговом та Переяславом (в літописі від 1155 року терени «всієї Русі» окреслено так: «і сів він на столі отців своїх і дідів [у Києві], і прийняла його з радістю вся земля Руська; тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса – в Турові, а Гліба – в Переяславі, а Василькові дав Поросся»). Згодом назви «Русь» та «Руська земля» в географічному сенсі та «Русь» і «русини» в етнічному поширюються на віддаленіші терени. З ХІІ ст. письмові джерела знають терени суцільного розселення русинів за Карпатами під назвою «Руська марка» (Marсhia Ruthenorum). А об’єднану під владою Романа Мстиславича та його наступників Галицько-Волинську державу – як Руське королівство.

Таким чином, упродовж існування Києво-Руської імперії етнічні назви «русини» та «Русь» закріплюються на цілком окресленій території від Закарпаття до Наддніпрянського Лівобережжя і від Західного Бугу до степових кочовищ тюркських народів. Надалі, навіть в умовах політичної дезінтеграції руських земель у ХІV–XVІ ст. етнонім «русини» однаковою мірою вживають як мешканці руських комітатів Угорського Королівства і північної частини Молдавського господарства («Русо-Влахії» середньовічних джерел), так і населення руських земель Корони Польської (Галичини та Західної Волині) й Великого князівства Литовського і Руського («земли наши Руские – Подольские, Киевские и Волынские», як зазначено в листі великого князя Жигимонта Августа від 1569 року).

Русьска віра

Поряд з етнічним визначенням прикметник «руський» доволі часто вживали також у церковній сфері, причому в значно ширшому за етнічні межі сенсі. Це було пов’язано передусім із тим, що вплив митрополитів Київських і всієї Русі поширювався на терени цілої Києво-Руської імперії, відповідно до чого християнська церква на всіх залежних від Руської землі та Києва теренах називалася «руською», а назви «руська віра» та «руські люди» стали своєрідним еквівалентом «християнства» та «християн».

Приміром, у пам’ятці кінця XIV ст. «Список руських міст» серед «руських» міст названо «города» болгарські, волоські, литовські, заліські тощо, тобто визначення «руські» вжито для означення конфесійної, а не етнічної належності мешканців цих земель, деякі з яких ніколи не підлягали політичному впливу Києва. Таким чином, у церковній літературі поступово формується уявлення, що будь-яка християнська (православна) країна є «руською». Врешті, суттєва відмінність в уживанні цього слова стала підставою для витворення двох окремих термінів: «руський» та «русьский» («русский»), перший із яких стосувався переважно етнічної, а другий – конфесійної належності.

Православні люди, таким чином, іменували себе «русьскими» без огляду на власну етнічну належність, що сприяло поширенню цього терміна далеко за межі етнічної території русинів. Особливо в північно-східному напрямі. В останньому випадку цьому сприяла також та обставина, що митрополити, які мали від початку XIV ст. своїм осідком Володимир, а згодом Москву, і далі вживали титул митрополитів «Киевских и всея Руси», висуваючи в такий спосіб претензії на провідну роль у «русьскій» (православній) церкві. Відповідно і паства московських митрополитів іноді іменувала себе «русскими», визначаючи таким чином свою конфесійну, а не етнічну належність.

Слідом за митрополитами претензійний титул «всея Руси» починають уживати також великі князі московські, щоправда, у доволі своєрідній формі – «всея Русіи», що є очевидною калькою з латинського Russia. Саме латинізовану форму «всея Русіи» вживали московські правителі з XIV до середини XVII ст. Приміром, в офіційному царському титулі, який 1547 року прийняв Іван IV Грозний, значилося: «Мы, великій господарь Иванъ, Божіею милостію царь и великій князь всеа Русіи». Прикметно, що в московській літературній традиції на основі назви «Русія» пробували навіть витворювати прикметникові форми: «Се убо в Русийстей земли град, нарицаемый Муром».

З претензією на вищість
Так само калькою, але цього разу з грецької мови була і дещо пізніша назва «Росія» («Россия» від «»). Обидві ці форми («Русія» і «Россия») беззастережно вказують на чужорідність назви «Русь» для московської політичної еліти, яка, використовуючи цей претензійний титул, зверталася до грецьких і латинських, а не власне руських зразків. Варто зазначити, що в російській мові й досі вживають ці дві кальковані назви для російських форм позначення сучасних держав: Росії («Россия») та Білорусі («Белоруссия»).

Титул «Великий князь всея Русіи» в очах московських князів тривалий час не мав певної територіальної прив’язки, а лише вказував на їхній династичний зв’язок із великими князями київськими (руськими) та визначав провідне місце московських правителів у системі міжкнязівських взаємин. Згодом, наприкінці XV ст., це титулування набуло претензійного значення, за допомогою якого московські князі декларували свої наміри щодо територіального розширення за рахунок західних сусідів. Прик­метно, що процес «збирання» земель на східному та південному напрямах (за рахунок інших уламків Золотої Орди) московські правителі супроводжували не менш претензійною титулатурою: «многих государств и земель восточных и западных и северных отчич и дедич и наследник, великий государь и обладатель», яку було запозичено від Чингізидів, що, своєю чергою, викликало гострі протести з боку кримських ханів – справжніх нащадків Чингісхана, які, власне, користувалися такою титулатурою.

Претензійну природу титулу «всея Русіи» розуміли також і в сусідніх країнах, насамперед у Великому князівстві Литовському і Руському, господарі якого відмовлялися визнавати цей титул за московськими великими князями, аргументуючи це тим, що власне Русь зі столичним містом Києвом належить до складу Литовсько-Руської, а не Московської держави. З реакції московського уряду чітко зрозуміло, що останній «Русью» («Руською землею») вважав зовсім не «Московское государство», а ті терени, що мали своїм центром Київ і належали литовсько-руським господарям: «вся Русская земля, Киев, и Смоленск, и иные городы, которые он (великий князь Олександр) за собою держит к Литовской земле, з Божьею волею, из старины, от наших прародителей наша отчина».

Чітко відрізняли Московію від Русі також в інших країнах. Зокрема, в Західній Європі загальновживаними були відповідно назви Moscovia та Ruthenia. Остання, що її вперше фіксують джерела початку ХІІ ст., мала суто літературне походження і, ґрунтуючись на співзвучності назв, апелювала до античної традиції – давнього народу Rutheni.

Своєю чергою, визначний діяч болгарського Відродження кінця XVIII ст. Паїсій Хілендарський у переліку слов’янських народів називає: «българите, сърбите, русите, московите, словените, леховите», «москалите и русите», «русите и московците» тощо. Навіть в офіційних актах Великого князівства Московського держава, якою правили тамтешні володарі, попри твердження сучасних російських істориків, ніколи не йменувалася князівством або царством «всея Руси». Це державне утворення мало іншу самоназву – «Московское государство» («Московское княжение», «Московское царство»), а країна, в якій розташовувалася ця держава, – «земля Залесская».
Аналогічно і назви «Русь», «руський народ», «русини» тощо ніколи не були самоназвами країни й народу, що населяв Московську державу. Як самоназви вживалися «Москва», «Московская земля», «московские люди». Втім, найчастіше етнічну самоназву замінювало визначення релігійної належності: «христиане», «православные» або «русские» (у конфесійному значенні). Навіть у середині ХІХ ст., за свідченням відомого панславіста Івана Аксакова, така практика була цілком домінуючою: «...на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошують промови із закликом: «Православные!». Ось як російський народ визначає свою національність».

Мала первісна Русь

«Руське» ім’я (у формі «Велика Росія», «великороси») почало поступово поширюватися серед московського народу як етнонім лише з XVII ст., у чому вирішальну роль відіграли тогочасні українські (руські) інтелектуальні та політичні еліти. Останнім у цей час ішлося про пошуки союзників у гострому протистоянні з Річчю Посполитою. Відповідно в Московській державі руська (українська) еліта вбачала найбільш «природного» союзника, що мав із Руссю спільну православну віру. Саме для «історичного» обґрунтування необхідності цього військово-політичного союзу і було вироблено концепцію існування двох «Росій»: «Малої» (внутрішньої, первісної) та «Великої» (зовнішньої).
Назви «Мала Росія» та «Велика Росія» тривалий час мали суто церковне значення. Вперше їх упроваджено близько 1303 року в канцелярії Константинопольського Патріарха після відокремлення Галицької митрополії (для позначення території якої вжито назву ) від Київської (для якої впроваджено назву ). Втім, ці назви доволі швидко виходять з ужитку, після того як у середині XIV ст. відбулося відновлення єдності Київської митрополії (це об’єднання було відображено в новому титулі «митрополитів Київських, Галицьких і всієї Русі»).

Назва «Мала Русь» знову з’являється в обігу наприкінці XVI ст. Цього разу нею позначають терени всієї Київської митрополії (переважно в переписці з Московською церквою, патріарх якої також уживав титул «всієї Русі»). Державно-політичного значення назви «Мала Росія» та «Велика Росія» набувають в середині ХVII ст., коли з ініціативи уряду новоствореної Козацької держави ці назви було включено до титулатури московських самодержців для позначення теренів відповідно Війська Запорозького (Гетьманщини) і Московської держави, що відтепер перебували під зверхністю єдиного монарха.

Від часів Руїни, коли Військо Запорозьке розпадається на правобережний і лівобережний Гетьманати, назва «Мала Русь» (літературна форма «Малоросія») закріплюється за останнім, а після скасування Гетьманщини – за Лівобережною Наддніпрянщиною (Чернігівська та Полтавська губернії). Власне, назва «Малоросія» у XVIII–ХІХ ст. стосувалася лише цієї локальної, а не всієї української етнічної території, як про це часто говориться у науково-популярній літературі. Російський уряд, щоправда, намагався поширити цю назву на деякі сусідні українські терени поряд із назвами «Южная Россия» та «Юго-Западный край», але безуспішно – в народній мові ці штучні терміни не мали жодного значення. Натомість упродовж ХІХ ст. швидко ширилися нові самоназви наших країни та народу «Україна» та «українці», що невдовзі цілком заступили наші старі самоназви «Русь» та «русини».

Україна та українці

Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя був поширений у всьому слов’янському світі (від Одера до Оки і від Західної Двіни до Балкан). Ним зазвичай позначали терени військового прикордоння. Найближчою аналогією цього явища в інших народів може слугувати германська «марка» (marcha, mark – прикордонна область) – термін, що увійшов до назви таких держав, як Данія (Dannmark – прикордонна країна данів) та Австрія (Ostmark – східна прикордонна країна, згодом Oesterreich).

Та назва, якою згодом було іменовано всю нашу країну, з’являється, вочевидь, на межі XV – XVI ст. для позначення території Київської землі (зокрема, в актах початку XVІ ст. київського воєводу іменовано «воеводою украинымъ»), що внаслідок татарської агресії з останньої чверті XV ст. (після майже столітньої перерви) знову опиняється буквально «на межі двох світів» – у самому епіцентрі боротьби між християнським та мусульманським (слов’янським і тюркським) світами.

Уже із середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Так, в «Описі України» Боплана до її складу зараховано всі руські землі Корони Польської, а в офіційних актах того часу «українськими» воєводствами називали Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське, іноді Подільське та Руське.

Назва «Україна» впродовж XVII–ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що й назва «Русь» упродовж ХІ – ХІІІ ст.: від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу як у часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни. Наше старе ім’я поступово було узурповане сусіднім народом і використане для того, щоб знищити саме право на існування українців (русинів) як окремого народу.
Така зміна хоч і була політично необхідною й, урешті, дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, проте мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.

Останнім часом такі негативні тенденції не лише не долаються, а, навпаки, відчутно зростають. Приміром, в україномовних текстах тих ЗМІ, що орієнтовані на Кремль, робляться спроби послідовно замінювати «російський» на «руський» або взагалі ототожнювати їх (чого не було навіть за радянських часів). Чи не найяскравіший приклад – піар нового кремлівського проекту «Русский мир», особливо потужний під час приїзду Патріарха Кіріла в Україну. «Інтер» та інші телеканали перекладали цю новоязівську конструкцію тільки як «руський», а не «російський світ».

Отже, навіть в україномовному просторі відчутним є намагання позбавити Україну руської спадщини, оголосити її «спільним», а то й суто московським надбанням. У такий спосіб у нашого народу намагаються відібрати ціле тисячоліття його історії, а нашу державу представити як історичне непорозуміння, без ґрунту і традиції. Очевидно, що нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича: «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом, та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Як вкрали і загарбали все те, чим визна­чався зміст поняття Русі»

муз.М. Таривердиева сл. Е. Евтушенко, Gm D7 Со мною вот что происходит, G7 Cm Ко мне мой старый друг не ходит, Cm7 A#7 D#7 А ходят в разной суе-те Cm D7 Разнообразные не те Со мною вот что происходит, Совсем не та ко мне приходит, Мне руки на плечи кладет И у другой меня крадет. G#m А |той скажите, бога ради, C#7 D#m Кому на плечи руки класть? С# C#7 C#7 Та у которой я украден G#7 A#7 D7 В отместку тоже станет красть. Gm Не сразу этим же ответит, D#7 А будет жить с собой в борьбе G#7 И неосознанно наметит D7 Кого-то, дальнего себе. Gm Cm F A# О сколько вредных и ненужных связей, G7 G7 Дружб ненужных. Cm F A# Во мне уже осатаненность. Gm Cm F F# О, кто-нибудь, приди, нарушь G7 G7 Чужих сердец соединенность Cm F A# D#7 D7 И разобщенность близких душ. Gm D7 Со мною вот что происходит, Со мною вот что происходит, Со мною вот что происходит.

Как-то в троллейбусе молодые люди общались на тему совершенно шикарной машины: "та ты вообще на такой ездил?" - "та я ездил и на еще более крутой". Зарисовался, на минуточку. Только в троллейбусе, скрипящем и грязном, это выглядело глупо.

Кажется мне: мало ли на чем ты ездил раньше (скорее всего лишь однажды), важнее на чем ты едешь сейчас.

Нелеп человек с айфоном, едущий в воскресение в метро с объемистой сумкой, слишком живо общающийся со спутниками (громко ржа, матерясь и не стесняясь присутствия посторонних). Явно, что он - сельский житель, который просто работает в большом городе. То есть, ради заработка.

Кажется мне: либо вопрос не только в необходимости работать в городе, ибо дома нет работы (или нет зарплаты), либо человек ради обладания имиджевыми вещами готов голодать - айфон все-таки недешевый аппарат. Просто не верю, что он зарабатывает и на айфон, и на съем жилья, проезд, пропитание, одежду, и одновременно - на содержание семьи. Где-то должно не хватать...

Хотя... С какого перепугу меня должны волновать чужие вавки в голове? Просто нелепо.

Если в доме стало тихо, то ваш ребенок сейчас:

• моет руки в кошачьей миске

• наполовину торчит из стиральной машины

• облизывает папины ботинки

• сложил родительские носки в унитаз

• размазывает мамину косметику по зеркалу, раскрашивая своё отражение

• проверяет – не поселился ли кто в розетке?

• прогрыз использованный чайный пакетик и тащит его за собой на веревочке,

оставляя на полу мокрые чаинки

• ест мамины глянцевые журналы

• старательно обсасывает воткнутую в розетку зарядку для телефона

• открывает дисковод у музыкального центра и пытается пристроиться на него

попой

• сложил все полюбившиеся вещицы в стиральную машину

• вылизывает стаканчик из-под йогурта, только что выброшенный папой в

мусорное ведро

• ест из кошачьей миски• прячет  в мамину сумку свои игрушки

• разлил где-то воду, скорее всего – на диван… и самозабвенно размазывает

• отослал 84 пустых СМС на один и тот же номер•  включает комп и попеременно нажимает кнопки DVD-ROM’а и "reset"

– пока комп не сойдёт с ума

• раскидал по полу диски  и топчет их

ногами

• звонит по маминому мобильнику или набирает 100-значный номер на городском

телефоне

• размазал мамин крем для лица по полу

• заботливо перекладывает чистое и глаженное бельё из ящиков комода в корзину для грязного белья

• моет руки в унитазе

• вырывает по одному листочки из маминого ежедневника

• что-то очень усердно режет ножницами… (вырезаются причудливые фрагментыиз надетой на нём же одежды, у штанов вырезаются отверстия (видимо – для вентиляции), режется постельное бельё, на белье – чудесные рюшечки, подстригаются собственные волосы на голове…)

• отрывает цветы у комнатных фиалок – кукле нужен букет=)