Слухайте – якийсь культ особи Кіріла всія Русі. Національний канал цілий день демонструє його візит, забувши навіть про засідання кабміну. А товариш Азаров навіть не обурився. Потім поїхав Кіріл в Одесу, пробув там лише три дні з 21 по 23 липня, але місцеве телебачення починаючи з 19-го і аж до 25-го липня вістило народові благу вість: їде! під'їжджає! приїхав! уже срєді здєсь! І це на всіх одеських каналах водночас. Життя зупинилося. Кілька днів ані одесити, ані відпочивальники не мали поняття, що ще цікавого відбувається в Одеській області, бо зранку до вечора був тільки Кіріл, Кіріл і ще раз Кіріл.


Правда, різниця між каналами була, в залежності від того, кому він належав. Тому на одному каналі Кіріл обнімався з Костусєвим, на другому – з Гурвіцом, а на третьому – прости Господи! – з Підрахуєм. А товариш, який саме на ту пору був в Одесі, оповідав мені, що одесити якось не дуже рвалися дивитися на Кіріла, а воліли за краще кіряти.

Під цей шумок прес-аташе Одеської єпархії атєц Сєргій, натхненний візитом Кіріла, закликав покінчити з розколом у церкві за болгарським сценарієм. "Так що якщо буде політична воля, якщо керівництво країни виявить політичну мудрість, то розкол зникне як дим. Може бути, не за тиждень як в Болгарії, але протягом місяця про нього забудуть як такий".

От який ініціативний чоловік попався! Я навіть думаю, що він даремно обмежився болгарським сценарієм. Адже є ще такий чудовий більшовицький сценарій, випробуваний у 30-тих роках на УАПЦ – усіх священиків спочатку на Колиму та на Соловки, а потім розстріляти. Правда, це не дуже помогло, бо автокефалія відродилася під час війни, а потім і в еміграції.

Потім вияснилося, що атєц Сєргій наплів це з бодуна, бо Одеська єпархія поквапилася відхреститися від такої оригінальної ініціативи.

В Галичині з такої нагоди кажуть: дурний піп його хрестив. Я бігме тільки тішився б, якби влада щось подібне зробила, бо тоді б уже хвиля народного гніву не залишила б по ній мокрого місця. Хоча гріх казати – вона і так старається. Я навіть замислююся: хто у них там так самовіддано на нас працює. Невже Ганця? Ну, це ж треба – не пускати паломників з Західної України до Києва на річницю хрещення Русі! Кращого подарунку для зростання самосвідомості українців і пробудження їх від сну годі й сподіватися. Кожна дія викликає протидію, сієш вітер – збираєш бурю. Усе як наприкінці 2004-го. Сам знаю кількох знайомих, які й не збиралися їхати до Києва на Майдан, та коли почули, як міліція зупиняє автобуси і пробиває колеса, помчали на крилах.

Лише хворенький на голову може думати, що народ враз відмовиться від української мови у церкві і буде слухати старослов'янське белькотіння, яке зі справжньою старослов'янською мовою має мало спільного, бо геть зрусифіковане. Попи ж зазвичай неграмотні і кожен читає давнє письмо, як йому хочеться. І начхати, що парафіяни нічого не второпають. Розповідав мені священик, який перейшов до київського патріархату і став служити українською мовою, що в одному селі він почув, як хор співає замість "осанна во вишніх" – "осанна на вишні". Спочатку думав, що це йому почулося, коли ж – ні, таки "на вишні"!

– І то добре, що "осанна", – сміявся він, – а то ж могла бути і "Оксана на вишні".

Але от зійшов на окраїну русского міра Патріарх Московський і всія Русі і звістив, що усі історичні трагедії, пережиті єдиним народом Святої Русі в недавній час, були "Божою карою" – Бог відвернувся від людей.

Дуже зручна версія для того, щоб витлумачити причину Голодомору та інших репресій. Хто винен? Бог. До нього і апелюйте, судіться і вимагайте компенсації. От нехай би зійшов Кіріл Гундяєв ще й на Ізраїльську землю і те саме їм прогундів. А то бач носяться зі своїм Голокостом, як зі збитим яйцем. А бідні німці мусять розплачуватися.

А коли газ піде догори, а за ним і ціни підстрибнуть, то й тоді усе на Бога списати можна. А влада ні при чому. Вона хоче, як краще, а Господь знову відвернувся і МВФ шантажує: або ви змусите їх ціну на газ підняти, або я вам ваші цитрини з помаранчами та оливками градом поб'ю. От вони й тиснуть.

А ще Гундяєв сказав, що ми з росіянами один народ. Навіки, мовляв, скліщилися. Як два песики. Але чому тільки ми? В Європі немало народів, які живуть поруч, розмовляють спорідненими мовами і які можна теж проголосити одним народом. Можна тільки уявити, яка радість охопить Європу, коли туди завітає великий об'єдєнітєль Кіріл всія Європи. А то ж вони у темноті своїй, як заблудлі вівці. Це ж бардак який: серби, хорвати, чорногорці і босняки розмовляють однією мовою, а проголошувати себе одним народом нізащо не хочуть. Те саме македонці з болгарами. Нема на них Кіріла.

І взагалі навіщо стільки мов? Коли є така багатюща русская рєчь. Правда, щодо її древності у деяких несвідомих осіб великі сумніви. Якось воно так виходить, що усі так звані російські слова – вторинні, і походять зі староболгарської, а вся наукова та абстрактна лексика сумлінно скалькована з німецької та латини не ким, як хохлами Прокоповичем та Яворським. Подумати тільки! Навіть ісконно русская "изба" походить від "истоба", а та – з німецької "штубе"!

Болгари ж, як відомо, прийшли зі Сходу, і для них слов'янська мова була чужа, вони нею і досі розмовляють, як узбеки російською. Всі слов'яни мають свої рідні назви місяців, а в росіян латинські. Всі слов'яни мають свій національний гімн, прапор і герб, а в росіян – імперський. На прикладі одного єдиного слова "долоня" можна задемонструвати, чия мова давніша. Як? Та так, що в усіх слов'янських мовах це слово походить від старослов'янського "длань" і споріднене зі словами "діл", "долина", і тільки у росіян покруч – "ладонь".

Але зальотні московські гості, які крячкою сидять на українських сайтах, аж зі шкіри вилазять, аби довести, що українську мову та українців вигадали німці з австріяками. Якась дивовижна ненависть яріє в так званого братнього народу. Ми їх так не ненавидимо, як вони нас. І чим ми їм не догодили? Тим, що ще не вмерли?

Але я собі так думаю: їхня ненависть – це чудовий доказ того, що ми інші, різні і ніколи не зійдемося, скільки б різні гундяєви нас не єднали та скільки б усілякі підрахуї з ними не обнімалися.

Весьма удобен, если что-то собираешься взять в дорогу. Что и говорить, если речь идет о дороге длинною в жизнь.

Там можно носить прошлое и планы на будущее. Друзей и врагов. И просто знакомых. Воспоминания и скучания. Радость новых встреч и даже голод перед обедом. Стыд свершенных поступков и позднего осознания. Детские капризы и места, в которых побывал.

Многие предпочитают сумку. Но когда с рюкзаком - руки свободные и у некоторых даже длинные. Когда все за спиной - развязаны манипуляторы для любых поступков, то ли дело, когда все твое - рядом, в сумке. Как на ладони.

Когда ношу рюкзак - держу руками лямки. Чтобы всегда чувствовать, что там что-то есть. Если вдруг что случится - всегда есть в чем порыться. Этот процесс успокаивает сам по себе, вне зависимости от найденного.

Говорят, такой рюкзак тяжелый. Но, как по мне - его содержимое скорее напоминает открытки или желтые бумажки напоминаний, которые развешиваешь на людей и событиях, чтобы потом хорошее не вытесняло плохое и наоборот. "Запомни, как тебе сейчас, чтобы потом не думать, что все было хорошо и ты поступила неправильно". "Запомни, как ты сейчас счастлива, чтобы потом не считать, что это было впустую".

А жизнь мчится вперед, как скоростной поезд. Сейчас лишь иногда из окон этого поезда вылетают желтые клочки бумаги, или открытки. Иногда даже картины. Я их ловлю и сую в рюкзак. Будет время - старость подскажет, что с ними делать, перебирая холодными пальцами в морщинах, улыбаясь, едва вспоминая лица...

Потяг прибуває до Києва о пів на восьму ранку, в такий час ніхто ніде ще тебе не чекає, а до першої ділової здибанки півтори години. На Петрівку по книжки їхати ще теж рано, тому не залишається нічого іншого, як прогулятися пішки. І ось я іду повз ряди авт, а на пропозиції шоферів "Падвєзті! Дьошева!" вдаю глухого, ні, не зовсім глухого, бо зиркаю на того, хто до мене звертається, але ані мур-мур. Отак ковзну очима і все. Навіть не хочу припускати, що вони про мене думають. Але хіба я не маю права вимкнутися? Як телевізор: лампочка мигає, антена стирчить, а екран не показує. Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям, людям тут начхати на те, що на кожному кроці її зустрічаються свідчення тоталітарного режиму. Ось я йду по вулиці бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей клекоче, нуртує, намагається вирватися. Хочеться зробити якусь западляну цьому засраному Києву, і я уявляю собі, як збиваю усі ці таблички. Аж ось бачу – на розі стоїть худезна ще не стара жінка і тримає табличку з написом: "Люді, памагітє! Я очєнь бальная", а в дужках – "тєрапія". Я розгніваний, але добрий, і коли людина просить допомоги, не можу її проминути. – Доброго дня, я головний лікар восьмої лікарні, – бо, думаю, як у Львові є восьма, то в Києві мусить бути й двадцять восьма, – я вас можу покласти у терапевтичне відділення абсолютно безкоштовно. Жінка дивиться на мене, як на вар’ята, але екран цього разу в мене увімкнений, антена ловить і лампочка мигає. – Мущіна, чєво вам нада? – Я головний лікар восьмої лікарні. Ви ж просите вам допомогти. От я й озвався на ваш поклик. При цьому виймаю свою мобілку за п’ятдесят баксів і кажу: зараз я викличу машину і вас завезуть. – Да ви там всє вори і взятачнікі. Ідітє сваєй дарогай. – А де ж ви збираєтесь лікуватися, якщо не у взяточників? За кордоном? – Ета майо дєла, – і повернувши голову кудись через плече, гукає: – Коля! Ти чьо нє відіш? Прістал тут! З'являється Коля. Морда небрита, пропита і місцями підбита, з писка тхне вчорашнім портвейном і вранішнім огірковим лосьйоном. – Мущіна, в чьом дєла? – Я головний лікар восьмої лікарні. Хочу допомогти цій жінці. Дивиться на мене так, мовби це не я, а він був лікарем. Звісно ж головний лікар, який чимчикує зі спортовою торбою на плечі, може викликати деяке здивування. Не щодня таке побачиш. Про всяк випадок ховаю до кишені мобілку за п’ятдесят баксів, бо такий раритет восьмирічної давності міг би його ошелешити ще більше, а я просто, їдучи до Києва, ніколи не беру мобілки за чотириста баксів, а тільки ту, що за п’ятдесят, знаючи, яка буває тіснява у метрі. – Ви доктар? – перепитує тоном, який пасував би краще до запитання "Ви бальной?" – Так, – впевненим голосом підтверджую, що я таки не "бальной". – І хатітє памочь? – тут бере мене під руку, відводить набік і конфіденційним голосом напівпошепки повідомляє: – Я вам вот что скажу, єй уже нікто нє паможет. – Чому? – Такая балєзнь. Нікто. Но ви можетє скрасіть єйо паслєдніє дні. Я вам ета как доктар доктару гаварю. – То ви теж лікар, колего? – зрадів я. – А чьо – нє відна? Я в псіхушкє санітарам работал. Вирубаю аднім ударам. Тєпєрь вот хачю памочь бєднай женщінє. – І тому ви ховаєтеся в кущах? – Страхую. Єйо дні сачтєни. Может в любую мінуту канькі атбросіть. А ми даже єщьо на гробік не сабралі. Памагітє, чєм можетє. – А яка у неї хвороба? – А с какой хваробай у нас люді с тюрми виходят? Но туберкульоз – ето ішо цвєточкі. – А що ще? – Канцер! Тут я і справді безсилий. У нашій лікарні таке не лікують. – Навіщо ж вона написала "тєрапія"? Хай би написала "туберкульоз і рак". – Нє памєстілась. А тєрапія – ета всьо, шо хош. Памагітє, чєм можетє. Даю дві гривні. Він дивиться на мене так, наче я ці дві гривні витяг не зі своєї кишені, а з його. Потім дивиться на пожмакану банкноту і, хитаючи головою, відходить: – Ну-у-у, до-о-ктар! Я йду і відчуваю їхні осудливі погляди на спині. Десь так під обід я починаю відчувати голод. Але в цей час чекає мене видавець у своєму офісі. Я купую гарне вино і вирішую на бессарабському базарі придбати якоїсь закуски. У жінки, яка торгує м’ясивом, беру кавалок ковбаси і шмат шинки. Підла галицька натура тягне мене до контрольної ваги, і я бачу, що мене обдурено на цілих 200 грамів. Чи можу я з цим змиритися? Ніколи. Вертаюся до тітки і кажу: – Тут бракує цілих 200 грамів. За те, що священика обважили, будете в пеклі горіти! Жінка з переляку аж очі вирячила і закрутила головою на всі боки, чи ніхто не слухає. – Ой, батюшка! А я й не признала! Ну їй-бо... та хіба ж я... та це ненарошне... вєси такі... а я вам і сальця вріжу... Я ж вас вспомнила, ви ж на Троєщині правите. Я там навіть рушничка занесла, сама вишила... І ковбаски ще, ось цієї дам... ні-ні, нічого уже платить не надо... і ще цієї ковбаски візьміть, а ту шо ви взяли, положіть назад... не нада вам її... а я вам ще ціле кільце пічоночної дам... така вже укусна, шо слів нема... і не обіжайтесь... вєси такі... оце вам харашо запакую, шоб удобно було нести... і всігда я на цьому місці, батюшка, так шо приходьте... а то всьо вєси, але їх полагодють... Звиняйте, шо не признала, а матушці прівєт передайте, матушка у вас така, шо Боже!.. вона у мене всігда м'ясо купує... Та шо ви?! Шоб я оце батюшку, та нікагда... у пеклі, тоже скажете... ну й шутки у вас... ага... ідіть з Богом... Іду я і думаю: тепер у пеклі буду смажитися я. На Петрівці, проходячи повз книжкові ятки, натрапляю на ятку вщерть заставлену єврейською літературою на різних мовах. Зупиняюся і ковзаю очима, вишукуючи якесь цікаве видання фольклору. "Еврейский юмор", "Еврейские анекдоты"... А мені б якісь легенди, вірування... Чоловік, зиркнувши на моє дещо втомлене, але осяяне світлом Сіону обличчя, каже: – Шалом! А я бовк: – Алейхем шалом! Він тоді, мов автомат, заторохтів щось на ідиші. Я уважно вислухав, згадав ім'я ще одного класика єврейської літератури і, глибокодумно промовивши "Менделе Мойхер-Сфорім", вимкнув екран, сховав антену, згасив лампочку і розчинився у натовпі. Увечері сідаю до потяга. В переділі самі жінки. Молоді. Роти в них не замикаються. Нещасні люди – з тих, що потрапили у чергову піраміду, але ще не усвідомлюючи цього, тішаться, що поступово піднімаються щаблями, розпродаючи якийсь ексклюзивний непотріб. На мене уваги не звертають і стрибають з теми на тему. А я б уже й спати ліг, такий втомлений, але як тут ляжеш. Аж ось нова тема – пластична хірургія. А я ж тут спец. Мій колега цим займається. Від нього я наслухався стільки історій, що можу ого-го як підтримати розмову. – Мало того, що заплатиш купу грошей, – каже одна, – то ще попадеш в руки якогось шарлатана. – Та капєц, – погоджується друга. – Одній моїй знайомій жирові складки вирізали, а шрами такі, що вона й роздягнутися не може. – Ой, а в газетах, що пишуть! А по телебаченню, які страхіття розповідають! Я не витримую. Чому ображають мою професію? – А ось у моїй клініці... – кажу я, і вмить три пари очей прикипають до мене. – Клініка доктора Захаржевського. Не чули? Шкода, візитки вже всі роздав. Вони витягають ручки і старанно записують редакційні телефони. Потім я даю короткий брифінг на тему "Розвиток пластичної хірургії на даному етапі". Дамочки починають демонструвати мені свої вуха, носи, цицьки, животи і целюліти. Дещо я мушу помацати, понатискати пальцями, легенько ущипнути. У мене своя методика. – Целюліт не лікується, – вбиваю їх наберкиць. – Як? Зовсім? – Зовсім. Недавно ми в газеті публікували на цю тему статтю і я знаю, що кажу. А вголос: – Не вірте жодним рекламам. Просто треба змиритися. У Ніколь Кідман теж целюліт і нічого. Живе. – А в Шерон Стовн? – Ну ви б ще про Ротару спитали! А от жирові складки – елементарно... Ну і груди, щоб стирчали... Ось тут підрізаємо... тут підтягуємо... щоб симетрично... – А шрами? – Не буде. Розсмокчуться протягом місяця. Методика доктора Захаржевського. Бачите? Ось я пальцями підтягнув, і вони вже стирчать. Вам навіть силікону не потрібно. Купите в аптеці "Крем доктора Захаржевського". Мастити щовечора. Будуть пружні, як у дівчинки. Якщо захочете, щоб іще щось у вас було, як у дівчинки, теж мастіть. Вони хіхікають. Відтак я починаю стелитися. Вони виходять. За хвильку я вже вимикаю екран і засинаю. Крізь сон чую, як вони обережно стеляться і перешіптуються, щоб не дай Боже не потривожити сон доктора Захаржевського. Вранці, попиваючи чай з укусною "пічоночною" ковбасою, отримую скромний подаруночок: "Це вам, доктор" – набір косметики, розповсюдженням якої вони займаються в надії стати мільйонерами.

Не стануть. Поки на світі є такі, як я.

Автор: Юрій Винничук

Вчера у меня был день отцов и детей :) На каждом шагу я натыкалась на красивого мужчину с ребёнком. То с коляской, то дорогу за ручки переходили, то на руках, то просто гуляли. Вид мужчины с ребёнком во мне вызывает чувство прекрасного, любуюсь - не могу оторваться. Может, потому, что сама уже созрела. И хочу видеть своего мужа самым лучшим папочкой :)

Летом у нас глобальное потепление, зимой ледниковый период, а по октябрям мы коллайдер запускаем.

Подлинное искусство конструктивного диалога заключается в том, чтобы собеседник самостоятельно принял решение отправиться нахер.

Был бы трезвый, пьяный бы за руль не сел.

Монархия- тип государственного устройства, при котором высшая должность в стране передаётся половым путём.

- Да ты посмотри на себя! Непьющий, некурящий, безработный холостяк. Тебе ведь даже и бросить то нечего!

Логика - это то, что позволяет мужчине не понимать женщин.

Он уходил. Она молчала.

А ей хотелось закричать:

"Не уходи. Начнем сначала.

Давай попробуем начать!"

Он оглянулся у порога,

Свою решительность неся,

Хотел он крикнуть:

"Ради Бога! Прости меня!

Верни меня!"

Не закричал. Не подошел.

Она молчала. Он ушел. (c)

В США родился необычный ребенок. Он был зачат в пробирке 20 лет назад. В 1990 г. американская семейная пара перенесла несколько процедур экстракорпорального оплодотворения (ЭКО), одна из которых увенчалась успехом. Остальных эмбрионов заморозили до лучших времен.

Младенец тут же поставил рекорд. По словам врачей, это самый длительный срок хранения эмбриона в криобанке, завершившийся рождением здорового ребенка. В 2005 г. в США рождением здоровых детей завершились две беременности, ставшие результатом использования эмбрионов, которые хранились в замороженном состоянии на протяжении 13 лет.

Напомним, что австралийские ученые считают, что люди через десять лет перестанут заниматься сексом для зачатия детей, потому что оно неэффективно. Очень скоро младенцев поголовно начнут выращивать в пробирках. А секс останется людям только для получения удовольствия.