Вся ваша,

SexyLove или просто Наташа  

 

 

Мої кошкоморди вже давно вивчили що означає дзвінок будильника. Перш за все це означає що я вже прокидаюсь і можна з чистою совістю пришвидшувати процес - наприклад з муркотом і підмявкуванням пострибати по мені чи потикатися холодним носом в обличчя, а потім всістися на грудях так що відкриваючи очі можна інфаркт вхопити
В основному побудкою займається Тімка, Гердана хіба може приєднатися до вільної боротьби у мене на спині
Проте сьогодні на будильник ніхто не зреагував. Я була здивована, але о 8 ранку мій мозок ще не прокинувся тому особливої уваги не звернула. Проте у ванну мене супроводжувала  лише Герда, а коронне місце на шафці під стелею пустувало. Коли я побачила нез"їдену вечерю я вже запанікувала і почала обшукувати квартиру, не розуміючи куди могла подітися кішка при закритих вікнах і дверях. В голові малювалися страшні сцени що вона залізла під ванну і їй там стало зле, пригадалася минулорічна епопея з падінням Герди з вікна...ані шурхотіння пакетом з кормом, ані звук відкриваючоїся консерви не допомогли, ніде анічирк, перевірила всі шафи і навіть під"їзд...нарешті вже поснідавши пішла на балкон струсити скатертину і почула мявкання в балконній шафі. Коли вона встигла туди залізти - незрозуміло, я її відкривала ще ввечері буквально на 2 хвилини аби взяти горщик для квітів, це ж треба бути такою шустрою любительницею пригод на свій чорний хвіст)))

Ты же видишь, я - ребёнок,
Временами сердце бьётся,
Для тебя любовь лишь стоны,
Для меня - сплошное Солнце.
Без Мечты летать не трудно,
Но получится убого.
Не меня проси так нудно,
А выпрашивай у бога.
Ты - моё сопротивленье,
Я люблю, ты ненавидишь...
Но не важно моё мнение,
Я ребёнок, ты же видишь...

Автор: Lida

Среди круговорота внешних забот внутри царит мирное спокойствие любви.

                                                                                                         Григорий Великий

                                                                                                        

У Вишнівець - родинне гніздо засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, званого як Байда,- ми збиралися ще минулого року з Кременця, але не склалося. Була також ідея відвідати Збараж і Вишневець в один день, але ми були надто втомлені у перший день по приїзді. Але поїхали ми туди вже в останній день подорожі.
Маршрутки Тернопіль-Кременець через Вишнівець ходять кожні 20-30 хвилин.
На місці Вишнівця ще за часів трипільської культури були поселення. Перша ж письмова згадка датована 1395 роком, коли Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Коридуба -сина великого князя Ольгерда - Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. На правому березі Горині, де зараз село Старий Вишневець, він збудував укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. Після знищення замку татарами у 1494 році, праправнук Дмитра Коридуба - Михайло Вишневецький, родоначальник князів Вишневецьких - будує укріплену фортецю на лівому березі Горині.  У 1640 році поблизу замку розпочато будівництво монастиря Кармелітів, який через 8 років зруйнували козаки, а через рік татари розорили і замок. У 1720 році останній з роду Вишневецьких - князь Михайло Сервацій перебудовує укріплений замок на розкішний палац з парком. Після його смерті у 1744 році палац переходить до найближчих родичів - родини Мнішеків. У 1852 році Андрій Мнішек виїзджає до Франції, а маєток продається на аукціоні і поступово занепадає. Значної руйнації він зазнав за роки Першої світової та пожежі у 1944 році. Колись розкішний палац реставрують у 60-х роках. Зовнішне оздоблення палацу в процесі ремонтних робіт було знищене. Про минулу розкіш сьогодні нагадує тільки в"їздна брама  та ліпнина на фронтоні парадного входу. Збереглися фрагменти оборонних валів та маленька частина парку. Зараз частина палацу використовується як профтех училище та музей. Шукаючи палац, ми трохи поблукали містечком. Чогось тако, що б вражало в самому містечку, яке більше нагадує велике село, ми не побачили. А от палац вразив своєю величчю та розмахом. В такий палац потрібно приїздити цілим екскурсійним автобусом, бо пустий бвір перед палацом здається величезним. Щоправда, трохи прийшлось пошукати касира, бо був понеділок і гостей тут не чекали.
В музеї ми самі пройшли хол, де показана родословна князів Вишневецьких та плани і макет замку та палацу, піднялися по сходах на другий поверх, де у кімнатах представлено експозицію народних промислів та з вікна відкривається чудова панорама ставу на Горині і село Старий вишнівець на протилежному березі.
Нижче від палацу побудована припалацова церква Вознесіння Христового збудована Дмитром Вишневецьким у 1530 році. Вона знаменита тим, що тут відбулося вінчання претендента на російський престол Лже Дмитрія І з Мариною Мнішек. Церква стала усипальницею великої меценатки цього краю - Раїси Могилянки - доньки молдавського господаря Яреми та двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили, - яка похована тут зі своїм чоловіком князем Михайлом. Церква знаходиться у дуже красивому місці, від палацу йдуть дерев"яні сходи крізь посадку ялинок. Чудовий вигляд знизу має і палац. Перед ним чітко видні залишки фортеці, які зараз слугують підпірними стінами. (Решта фото тут)
По дорозі ми ще забігли у кав"ярню, з"їли по піці з томатним соком, але вони були не смачні ... Як тільки ми вийшли на логовну дорогу і сфотографували дерев"яну церкву, що стоїть неподалік зупинки, нас підібрав автобус до Тернополя.

Ввечері ми зібрали речі у сумки та рюкзаки та сходили повечеряти. Потім подякували гостинним хазяєвам, здали ключі і пішли потихеньку на поїзд... Дякуємо тобі, гостинний та дивовижний край!

Про решту міст, містечок і сіл "Срібної Зірки Тернопілля", де ми побували, шукайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542115/

Редчайший случай, исключение из правил, чтобы женщина сама, без всякого внешнего давления, самокритично сказала: "К сожалению, в этом я была не права", или "Как показало дальнейшее, ты оказался ближе к истине". Такое просто невозможно. И вовсе не потому, что самокритичность менее присуща женщинам, чем мужчинам. Скорее, даже наоборот. Мужчинам в большей мере свойственно захлебываться от восторга и самообольщения.

Женское упорство в непризнании вины - тоже категория относительная. Вина или неправота, о которой идет речь, это не просто женская ошибка, упущение или необдуманный поступок. Это всегда определенный залог в ее отношениях с мужчиной. И признать себя неправой - значит, дать большие козыри ему в последующей позиционной борьбе. А на это женщина пойти не может. Таким образом, женщина обычно не признает своей неправоты исключительно из стратегических соображений.

Обычно в таких щекотливых ситуациях, прекрасно понимая свою неправоту, женщина не стремится воевать за уже проигранные позиции. Она либо неопределенно молчит и обходит стороной все, что касается этого больного вопроса, а если уж и вынуждена говорить, то высказывается в такой неопределенной форме, что непонятно, кто прав, а кто виноват. А если при этом выплывает вина женщины, то в итоге все равно виновником оказывается... конечно же, мужчина.

"Женщина иногда может признаться в своих грехах, но я не знал ни одной, которая призналась бы в своих слабостях" (Бернард Шоу).

Названия населенных пунктов бывают разными. Но когда натолкнулся на одном из российских сайтов  Карты@Mail.Ru   возникло несколько мыслей:

1.Росияне не лишены чувства юмора

2.Как называют жители этих населенных пунктов (например Попки  - попковцы  что ли   ) или они просто об этом не задумываются

3.О чем думали, когда эти населенные пункты называли.

Всем в обед слушать!

Її волосся золотим колоссям в’ється,

Її характер – грози навесні,

Джерельною водою пісня її ллється,

А сльози в неї – то дощі рясні.

 

Очі її синіють волошками у житі,

Вночі сузір’ями виблискують вони,

Її любов горить у маках цвіті

І полум’ям запалює дерева восени.

 

У неї гнів – бурхливе Чорне море,

Безмежний, мов простори степові,

Низьким гулом трембіт лунає її горе,

Карпатських гір торкає вершини вікові.

 

У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін,

Радість веселкою у небі мерехтить,

А туга – то печальний вітру стогін,

Що в полі стрімголов собі летить.

 

Її душа – собори стародавні,

Серце навіки в Києві лежить,

Де квітнуть вздовж алей каштани славні

І де Богдану пам’ятник стоїть.

 

І як її таку нам не любити,

Єдину, неповторну, чарівну,

Країну, де нам честь випала жити,

Для нас на цілім світі лиш одну.

Сколько отметин на сердце: отчаянье, страх...
Я насмотрелась, поверишь - мне это не ново.
Пальцы дрожат, от усталости слёзы в глазах -
Шью твои раны невидимой ниточкой слова.
Ласковых снадобий нет, я жестоко лечу -
Едкой насмешкой, вопросами, что без ответа...
Хочешь без боли? Пожалуй к другому врачу,
Я не держу, мне ни проку, ни радости в этом.
Веришь - на собственной шкуре училась лечить -
Резала, шила, рвала... Но всё больше без толку...
Выживешь - после могу и тебя научить.
Нет, не считай мои швы, так и сбиться недолго!..
Думают люди, такая судьба тяжела -
Мне эта ноша ни капли не давит на плечи.
А почему - я не знаю... Так карта легла.
Должен же кто-то лечить, если кто-то калечит?
Ты ведь такой же, как я, и тебе ли не знать -
Верят и ждут... Хочешь слушай, а хочешь, не слушай,
Шепчут: ты лекарь, и значит не можешь страдать,
Дело твоё - исцелять наши рваные души...


(с) Неждана Юрьева