Чи справді найвище уміння
Почати спочатку життя?
Бо ж не бачачи всієї картини,
Не побачиш й всього полотна.
Ти кидаєш рідну хатину,
І ідеш ти далеко у світ.
Покидаєш свою рідну країну
І батьківський тихий повіт.
І ось ти пішов на світанку
Туди, де є краще життя.
А рідні стоять біля ганку
І хусткою машуть здаля.
Та ось обернувся востаннє
І оком окинув свій дім.
А душа, вона вся в розтаванні,
Та швидше, їй-богу, ходім.
Крокуєш в столиці Європи,
А, може, ідеш в Новий світ.
Рушаєш далеко за обрій
Там де сонце свій має захід.
Немає ні гніту, ні рабства,
Ти живеш серед вільних людей.
Та не хочеться вже і багатства,
А скоріше до рідних полей.
Та не можна, не можна туди,
Бо як вернешся, заподіють там смерть.
А людина питає „Чого ти?”.
Ти мовчиш, а вона вже повторює втреть.
Ти у розшуку дома, в ненасті,
Ти злочинцем і зрадником є.
Та що це – от кляті напасті –
Це ж ті, що підставили тебе.
Вони тебе схопили та зв`язали,
Та ти пручався, знедолений й невтішний.
Тоді гріхів тобі ще більше приписали,
І став тоді ти Григір Многогрішний.
Вас у вагонах як худобу везли
На вічну каторгу, в далекую Сибір.
Та ви не тілом, ви душею змерзли
І тільки ти ще теплий, їхній поводир.
Тому за тебе так вони лякались,
Бо в тебе є в душі вогонь.
На кожній станції до тебе придивлялись,
І перевіряли пильно твій вагон.
Тебе надія люба гріла,
А віра серце берега.
Ти кинув все і задля світла
Стрибнув туди, де лиш пітьма.
Ти думав вечір був, о ні,
То лиш не бачене майбутнє.
Крізь неї ти свій вогник пронеси,
І знов, нарешті, з тебе вийдуть люди.
Перед тобою нова стежка,
Ти впевнено по ній іди.
Ось бачиш, ось одна сережка,
А друга – в іншому кінці.
Що врятувало на морозі
Ось в ці жахливі та холодні дні?
Чом не застала смерть тебе в дорозі?
Чом не згорів у власному вогні?
Бо є залізна сила волі
І поміркованість, і розум є.
Бажання жити та шукати долі,
Знайти щось рідне, щось своє.
А хто шукає, той завжди знайде,
І ось знайшов він серед тундри
Таке обличчя молоде
Та гарний стан дівочої натури.
Він кинувся один на ведмедя,
Геть виснажений від голоду й утоми.
Він врятував сій дівчині життя,
І вже пройшов всі терни й перепони.
А далі батько з сином підоспів,
Сімейний отаман Сірко та син його Григорій.
Він подивився й остовпів –
Лежав там чоловік півмертвий й напівголий.
Вони його взяли й дали притулок,
І став він членом їх сім`ї.
І доля ся підносить подарунок –
Він закохавсь у донечку гадзи.
Разом вони тварин всіх полювали,
Але Григорій на Наталочку дививсь.
І тигрів злих лише руками брали,
А батько споглядав на них й моливсь.
Але Наталка опору давала,
Сама себе і дурить, й омина.
І почуття свої ховала
І все мовчить і мовчки все пита.
Щасливий, та знов таки не втішний,
Зустрів він паскудника і ката
Того, що таврував, як Многогрішний,
Того, що поламав життя свого таки людського брата.
Він розуміє що має знов тікати
І все починати з нуля.
Він іде, він готовий рушати
У рідні та тихі поля.
Він іде і прощається міцно,
Бо навіки іде він від них.
Та Наталка, ступаючи грізно,
Іде з ним і нема молодих.
Життя складається нове
І починати його варто
Коли у серці щось живе,
Бо лиш без цього все це марно.
Ти маєш бути до всього готовий
Зробить неймовірні дива.
Як хочеться жити на волі
Ламай усе і починай знова.
Ти маєш всім ризикувати,
Кидати виклик світу і собі.
Як хочеш ти життя побудувати
Не бійсь нічого і лиш прямо йди
До чітко визначеної цілі
Бо як зібравсь, то вже роби.
А як тебе підставили умілі,
Борись, і далі ти іди.
Як трапиться у тебе лихо
І погорить усе сповна,
То ти не здайся, а як людина
Почни, як водиться, з нуля.
І виживеш лише тоді,
Коли до цього будеш ти готовий.
Найвище уміння – це не плавать в воді,
А бороть всі життєві негоди.
Коли не маючи нічого,
Ти можеш далі вільно жить.
Коли розумієш дорогу,
Яку доведеться сходить.
Мені друг на вушко прошептав,
Що як почнеш усе на чужині, не вдома,
То страх захочеться не жить,
Візьме тоді душевна втома.
Ти знов устаєш серед ночі,
А погляд схилився на схід.
І досі ще дивляться очі
Туди, де народився на світ.
І очі пускають сльозину ,
І душа так і рветься в зеніт
Туди, у свою Україну,
Там, де батьківський тихий повіт.
