• Канадцы разгромили россиян в финале чемпионата мира по хоккею
• Чемпионат мира по хоккею в Чехии обновил рекорд посещаемости
• 
  Президент Украины Петр Порошенко в ходе телефонного разговора поздравил премьер-министра Канады Стивена Харпера с победой национальной сборной на чемпионате мира по хоккею.

Когда и где будет очередное наступление врага? Этот вопрос волнует всех, кто воюет на передовой. Ожидали наступление в конце марта, потом в середине апреля, и на майские праздники. Это казалось очевидным; противник накапливал силы, перебрасывая на угрожаемые направления танки, легкую бронетехнику, артиллерию, создавал гигантские запасы боеприпасов… Грузовики снабжения колоннами переезжали границу каждую ночь, тянули гаубицы, разгружали железнодорожные составы, привозили сотни новых орков, незнающих названий населенных пунктов и местных рек. С воздуха оккупированный район надежно прикрыли российскими средствами ПВО, развернули станции радиоэлектронной борьбы, а местный люмпен-пролетариат, лишившийся работы, стали массово привлекать на военную службу. В конце-концов провели военные парады, как демонстрацию внушительной силы коллаборационистов… Но ожидаемое наступление так и не началось.

Наступления нет, но война идет. На восточном фронте без перемен – постоянные обстрелы и локальные боестолкновения. Противник дрессирует свое пушечное мясо и прощупывает нашу оборону. Мы отвечаем, несем потери, и закапываемся в землю. Самострелами по оккупированным городам в местной вате укрепляется ненависть ко всему украинскому. Самый честный референдум на подконтрольной москве территории будет не в нашу пользу – миллион патриотов уехал, оставшихся жителей зомбируют раша-ТВ и ночные артобстрелы. Никакое "мирное решение" по правилам москвы невозможно; любая попытка "вернуть днр и лнр обратно в Украину" будет сродни пересадке злокачественной опухоли в здоровое тело. Мы можем восстановить границы государства только силой – изгнав оккупантов и наказав предателей. Но мы не наступаем. И противник тоже нет. Почему?

Вероятно, идет большой закулисный торг. Вояжи ведущих западных переговорщиков в Москву и Сочи тому подтверждение. Путин сконцентрировал внушительную военную силу как аргумент, и теперь, под угрозой возобновления войны, требует "забрать обратно" разрушенный Донбасс на правах "широкой автономии", и, вероятно, в границах областей. Сценарий, кажется, незамысловат: провести выборы в местные органы власти на оккупированных и освобожденных территориях областей; после чего бескровно "объединить" Донбасс под властью сепаратистов - уже без экономической блокады, и на деньги Украины и Запада. Такая "интеграция" фактически узаконит оккупацию и вызовет рост агрессивного сепаратизма в других проблемных областях. По сути, в обмен на "мир" мы отсрочим окончательный развал Украины. Максимум на год.

Это, конечно, только предположение. Мы не знаем наверняка, что задумал кремлевский карлик. Но, судя по риторике наших властей, угроза очередной большой войны воспринимается ими серьезно. Войска лихорадочно окапываются, строятся бетонные фортификационные сооружения, создаются какие-никакие мобильные резервы для противодействия вероятным наступательным действиям врага. Если путин не добьется своего на переговорах – война неизбежна. Постоянными обстрелами наших позиций демонстрируется готовность противника к большой схватке, целью которой будет разгром наших Вооруженных сил, деморализация общества и политическая дестабилизация в стране.

Ожидаемое наступление под флагами днр и лнр возможно сразу на нескольких участках фронта, где противник сконцентрировал достаточные силы для развития успеха. Первый, наиболее дерзкий удар, может быть от Ясиноватой на Константиновку, и дальше на Краматорск и Славянск. Удар по штабу АТО, и блокирование дороги Изюм-Артемовск парализует оперативное управление войсками, разорвет коммуникации, и, в случае успеха, будет иметь большое моральное значение для противника. Славянск – символический город… Для такой атаки в Донецке есть значительное количество бронетехники и живой силы оккупантов. Второе вероятное направление – враг может форсировать Северский Донец между Счастьем и Трехизбенкой, выйти на Новый Айдар и Старобельск с окружением нашей группировки в Счастье и Станице Луганской. Для реализации этой задачи у противника в районе Бахмутки сконцентрировано до 50 плавающих бронированных вездеходов МТЛБ, которые легко преодолевают водные преграды и болотистые места. Третье вероятное направление – через Докучаевск и Волноваху в обход Мариуполя на Мангуш и Урзуф. Противник не будет пытаться взять Мариуполь "в лоб"; бои в Широкино – для отвлечения внимания.

Предполагаемые направления удара – только предполагаемые. Возможен удар и от Первомайска на Попасную, и на Лисичанск-Северодонецк… Мы не знаем, что задумал российский генштаб, но мы должны быть готовы. Хватит ли у врага сил для наступления? – Не думаю, что сил у них много. Во всяком случае, у противника не 700 танков и 50 тысяч солдат, которыми нас пугают, а где-то в два раза меньше – по данным нашей воздушной разведки. Другое дело, что противник концентрирует эти силы на направлениях удара, создавая многократное преимущество, не опасаясь ответного удара на других участках фронта, где у него один солдат на километр окопов… Так было во время битвы за Дебальцево, когда в Первомайске, Фрунзе, Стаханове, Горловке почти не было вооруженных сепаратистов; они методично атаковали окруженный город, зная наверняка, что мы будем соблюдать очередные минские "мирные" договоренности.

В случае масштабного наступления врага с выходом на границе областей, мы рискуем потерять армию, которая станет заложницей сугубо оборонительной стратегии, предписывающей закапываться в землю и держаться изо всех сил. Если противник, используя абсолютное преимущество на участке прорыва, вырвется за пределы оборонительного кольца, все эти укрепрайоны – земляные и бетонные - окажутся бесполезными, а занявшие их войска – окруженными, отрезанными от баз снабжения, и отчасти деморализованными. Чтобы этого не случилось, нам нужна стратегия активной обороны, подразумевающая мощные контратаки и движение вперед везде, где это возможно и необходимо. Нам по-прежнему нужно адекватное времени и угрозам военное командование. И хоть немного смелости тем, кто принимает решения от имени Украины.

Я - кадровий військовий, родом зі Львова. В 12-му році мене призвали на строкову службу, через рік я підписав контракт. Коли почалися події в Криму, нас всіх підняли по тривозі і вивезли, навіть не сказавши куди і на скільки. Потім говорили, що ми поїдемо на місяць, а виявилось, що на півроку: вдома я не був з 8 березня по 4 вересня. Спочатку я служив у 80-ій бригаді, а восени перевівся у спецпідрозділ, який сформували у Львові.

Для нас, молодих контрактників, які ніколи не бачили війни, перші обстріли, перші кулі, як і перші смерті сприймалися важко. Коли під Слов'янськом загинув мій товариш, ми всі зібралися біля нього, дехто з хлопців навіть плакав. Але ми мусили виконувати завдання, звикаючи до війни.

У відділенні, де я був командиром, нас було семеро. Ми пройшли Слов'янськ, зачистку навколишніх сіл, отримали перші контузії. У середині липня ми з хлопцями вирушили до луганського аеропорту допомагати декільком нашим підрозділам, які були взяті у кільце ворогами.

Коли ми у складі 80-ої бригади під'їхали до об'їзної дороги Луганська, до аеропорту залишалось близько10 кілометрів. З обох боків - села: Розкішне і Георгіївка. Два мости: під одним ішла залізниця, під другим - автомобільна дорога. Там стояли сєпарські блокпости, тому прориватися нам довелося з боєм, який тривав понад 5 годин. Саме там, окрім мінометів, ми вперше відчули, що таке "Гради". Витримавши бій, у темряві ми заїхали на територію аеропорту і побачили, що за пекло там робиться. Втративши один танк, один БТР і одну вантажівку, ми всі, слава Богу, залишилися живі. Але після нашого прориву кільце знову замкнулось. Коли побули там тиждень, щоденні обстріли "Градами" здавалися вже звичним ділом. Спати там неможливо, лише відпочивати по 2, максимум 3 години. Через деякий час отримали команду зробити собі коридор для того, щоб нам підвозили боєприпаси і щоб вивозити поранених. До цього необхідні речі скидали з літака, і лише в ті дні, коли дозволяла погода, щоб його не могли збити. За допомогою хлопців з "Айдару", ми прорвалися до одного з сіл, Георгіївки. Воювати за це село нам довелося протягом двох днів, але нам вдалося таки зробити коридор і там закріпитися. В селі ворожа артилерія відпрацьовувала теж щодня, наша намагалася відповідати, але бити по Луганьску не можна було, бо сєпарськи установки стояли безпосередньо у місті. Вони розташували їх поміж будинків, одну з них я бачив навіть біля дитячого садочка. Якось ввечері по нашій позиції відробили дуже потужно. Було відчуття, що ще трохи - і тут замість нас залишиться братська могила.

У середині серпня наша група отримала завдання перекрити трасу Луганськ-Краснодон, де були сєпари. Одну частину нашого підрозділу відправили в село Хрящувате, а другу, в якій був я, в Новосвітлівку. З першого разу доїхати туди не вдалося, бо перед нами згорів один БТР з попередньої групи. Їхати було небезпечно. Дочекалися ночі і з третім підрозділом поїхали через аеропорт. За той час, поки нас там не було, він перетворився на щось страшне. Доїхавши і закріпившись в Новосвітлівці, ми отримували щоденну порцію обстрілів з найрізноманітнішої техніки: з самохідних установок, гармат, "Градів", мінометів. Цілодобові вибухи і нові поранені щодня.

А напередодні Дня Незалежності по раціях передали про перший гумконвой. Як він потрапив у Луганськ - невідомо, бо трасу ми перекрили.

На День Незалежності вороги нам влаштували справжнє свято: з 12 ночі до 4 ранку наступного дня були нескінченні обстріли. 26-го ми помітили, як їхні танки виїхали на позиції. Я бачив 4 штуки, які працювали по наших позиціях. А нам не було чим відповідати.

У той же день я з товаришами мав забрати поранених з однієї точки. Коли ми до них дісталися, один з них вже відключився, другий ні. З нами був хлопчина, що вчився в медколеджі. Забирали ми їх з церкви і мали заносити в БТРи. Поки він їх перемотував, сам отримав осколок від снаряду, який залетів у церкву. Тобто в нас стало на одного пораненого більше. Коли затягли всіх хлопців у БТР і поїхали, по дорозі попали в яму від снаряду, на колеса намотався якийся дріт і машина не могла їхати, а другий БТР не заводився. В нас залишилась лише третя машина. За одним з сіл нас почали крити спочатку АГСом, потім мінами, а потім на одному з поворотів довелося дуже уповільнити швидкість, тому що він був різкий. Там нашу машину наздогнав якийсь снаряд. Ми ще протягли якихось 2 км вперед, але БТР зупинився. Коли його оглянули, виявилось, що пробито мотор. Неподалік побачили наші війська, які їхали на якесь завдання. Я і ще один сержант підійшли до них і відправили запит про допомогу у аеропорт. Коли повертались до БТРа, потрапили під обстріл, добре що наші поранені залишились за 2 км від того місця. Ми позалазили в якісь окопи. Пересидівши дві години, зрозуміли, що за допомогою доведеться йти пішки і подолати 10 км шляху. Було зрозуміло, що стан поранених за цей час вже значно погіршився. Ми пішли вдвох не напряму, а по прокладеній нашими дорозі. Інколи йшли, інколи бігли, повз поля, на яких нікого не було, але вони чомусь прострілювались. Впевненості, що дійдемо, не було, але не було і іншого вибору. Дуже хотілося врятувати хлопців і довезти їх "трьохсотими", а не "двохсотими". На блокпості на околиці аеропорту нас підібрали свої і доставили до командира. Коли ми спитали, чому так і не прийшла допомога, яку ми запросили 6 годин тому, виявилось, що повідомлення він просто не отримав. Ближче до 11 вечора нам дали машину, на якій ми виїхали за хлопцями, але повернулися назад. З'ясувалося, що наших поранених вже підібрали, але один з них помер.

Ми залишались в аеропорту. Наступного дня, 27 серпня, повернулися наші війська з Хрящуватого і Новосвітлівки, тому що ті села вороги зрівняли с землею. А хлопці, що ходили у розвідку, казали, що нам готують котел. Недалеко від аеропорту у ворога стояли намети, були вишикувані танки, тобто все було готово для штурму. 31 серпня для мене був найжахливіший день літа. Десь о 12 годині дня ми сиділи в бункері, по рації передали, що танки вже в аеропорту. Почався хаос, всі екіпірувалися. Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Якось ми з другом перебігали з одного будинку в інший, забігли за земляний насип. І в мене на очах моєму товаришу півщоки прошило кулею, мене обдало кров'ю. Він впав, я підліз до нього і хотів зрозуміти, звідки та пуля летіла, тільки пригнув голову і під саму верхівку насипу влітає танковий снаряд, від потужності мене відкинуло в бік. Я підвівся, доповз до товариша, перемотав, поблизу була котельня, затяг його туди. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з терміналу. А ми оборонялися до кінця. З гранатометів підірвали один танк, бензовоз, БМП і ще якусь машину. Пішла хвиля піхоти. Всюди їздили їхні танки і палили нашу техніку. Було багато вбитих, але найбільше поранених, багатьох взяли у полон.

Нам довелося замовляти артилерію, що стояла трохи далі за аеропортом, на себе, бо не було іншого виходу, тільки так можна було якось розбивати ворога.

Тоді мені здалося, що ось там моє життя і закінчиться.

Але був момент, коли вони трохи відступили, техніка не їздила. Навкруги руїни - жодного живого місця. Пораненими завалено півбункера. Тоді нам дали наказ відступати. Ми почали відходити групами. 24 бригада, яка виїхала нам на допомогу, попала в засідку, їх обстріляли, і вони повернулися назад. Прорвався лише один водій на звичайному "Уралі", оця людина - точно герой. У своїй неброньованій машині він вивіз купу людей, які потребували допомоги.

З бункеру усі виходили без світла, дорогу було видно лише завдяки палаючій техніці. Взльотку щільно накривали, тому ми пробиралися повз неї. Але нам вдалося вибратись, ми подолали близько 7 кілометрів і дійшли до Георгіївки, де чекала 24-та бригада. Звідти нас завезли на завод в Лутугіно, але тільки ми туди дісталися, одразу почалися обстріли заводу. У кожного просто руки тряслися від втоми: хлопці курили сигарету за сигаретою. Протримались ще добу і наступного дня, 1 вересня, нас забрали і привезли в Побєду. Вимучені, брудні, в крові, там ми нарешті переодяглися і переночували. В мене була контузія, а з барсєтки, в якій я тримав документи і носив на тілі, витягнув три осколки.

Ввечері 2 вересня нас відправили у Чугуїв. Там всі здали зброю і бронежилети. Цікаво, що ротацію нам так і не зробили, а назвали це втратою боєздатності.

Додому відправили, але якби не ця ситуація в аеропорту, це відбулося б нескоро.

Вдома серед людей я спочатку себе почував некомфортно. Зважаючи на те, що не жив в умовах цивілізації півроку, я не зовсім розумів де знаходжусь. Тут люди по місту нормально ходять, машини їздять, ніхто війни не відчуває, а там люди помирають просто в тебе на руках. Коли я тільки приїхав, сів на ліжко - і мене трясло. Понад тиждень спати не міг нормально. Снилися бої в аеропорту. А коли почув у місті салюти, може, це для когось і смішно, я не знав куди себе подіти. З часом все нормалізувалося. Я довго пробув вдома. Тепер ось повернувся назад, на службу, не можу вже без цього. Єдине чого хочеться, щоб війна закінчилася, щоб перемога за нами, і тоді, дасть Бог, я створю собі сім'ю.