В Конгрессе США образовалась двухпартийная коалиция, которая решила бросить вызов Президенту Бараку Обаме и европейским союзникам, требуя, чтобы администрация поставила оружие Украине, в том числе и наступательное. Об этом сообщает газета The New York Times.

По данным издания, Сенат включил в законопроект о военной политике положения, предусматривающие поставку Украине бронебойных систем, гранатометов и боеприпасов для борьбы с пророссийскими сепаратистами.

Документ также запрещает администрации потратить больше половины из 300 млн долл., предназначенных для помощи Украины, если не менее 20% от этой суммы не будут выделены на наступательные вооружения, пишет газета.

Аналогичный законопроект одобрила палата представителей.
До сих пор администрация Обамы отказывалась оказывать Киеву помощь летального характера, опасаясь, что это приведет лишь к эскалации кровопролития и даст Президенту России Владимиру Путину повод для новых вторжений, говорится в публикации.

Ранее законодатели ограничивались призывами к поставкам Украине оборонительного оружия.

Газета отмечает, что стремление законодателей к вооружению украинской армии может внести раскол между США и их ключевыми союзниками, особенно Германией и Францией, в период, когда администрация Обамы пытается продемонстрировать единую позицию Запада в вопросе о продлении европейских экономических санкций против России, срок которых истекает в конце июля.

Законопроект, санкционирующий оказание Украине военной помощи летального характера, уже направлялся в Белый дом, но президент Обама оставил его без внимания. И хотя новый законопроект санкционирует поставки оружия, он не может заставить администрацию пойти на это.

Скорее, эти действия Конгресса призваны вновь оказать давление на Белый дом, отмечает газета.

Председатель комитета Сената по вооруженным силам республиканец Джон Маккейн, который уже более года выступает за отправку оружия Украине, отверг опасения, что это приведет к эскалации конфликта и распаду международной коалиции.

Назвав атаки в Украине "одними из самых позорных и бесчестных актов", свидетелем которых он был, в интервью NYT Маккейн сказал, что пока реакция на агрессию России была недостаточной.

"Они не просят отправлять туда ни единого солдата. Я несколько ошеломлен столь яростной оппозицией (поставкам оружия)", - сказал он, выступая в Сенате в четверг, 11 июня.

Напомним, накануне Барак Обама не согласился предоставить Украине 300 млн долл. военной помощи на условиях Сената.

Отметим, 16-17 июня глава Службы безопасности Украины Валентин Наливайченко выступит на слушаниях в Конгрессе США на тему вооруженной агрессии России против Украины.

Украина сняла с себя ответственность за захваченные Россией земли Донбасса. Об этом в комментарии порталу «Главное» сказал эксперт по международным отношениям Института открытой политики Евгений Петренко.

«Украина заявила о приостановлении выполнения Европейской конвенции по правам человека на оккупированных землях. А этот документ имеет серьезное международное значение. Мировое сообщество заметит этот сигнал Киева. И это гораздо лучший способ показать, что Россия ведет войну в Украине, нежели объявление военного положения», - считает Петренко.

По его мнению, президента призывали ввести военное положение только те политические силы, которые хотели сыграть на этом в свою пользу.

«Приостановление выполнения ряда статей Европейской конвенции по правам человека освобождает Украину от ответственности перед захваченными землями. Киеву не придется платить зарплаты, так как эта местность официально признается оккупированной Россией. И все разговоры о якобы «гражданской войне» теряют всякий смысл. Украина пошла на этот серьезный шаг на международной арене, потому что появилось множество доказательств факта оккупации. Большую роль тут сыграло пленение двоих российских ГРУшников. Но, кроме того, были моменты, которые не появляются в публичной плоскости», - отметил он.

Кроме того, Петренко обратил внимание на то, что Совет Безопасности ООН практически единогласно поддержал Украину, и лишь Китай занял двоякую позицию.

«А значит весь мир понимает, что Россия ведет войну против Украины. А этот документ, который мы направили в Совет Европы, освобождает Киев от обязанностей, которые он просто не может выполнять в силу объективных причин. У нас забрали нашу землю, правомочность, суды, бюджетную структуру и инфраструктуру. Так как мы при этом можем за что-то отвечать и платить бюджетникам? Россия держит границу с Украиной под своим контролем, но при этом не собирается помогать оккупированным территориям, и хочет переложить всю ответственность на нас. И Украина наконец-то сказала свое слово в этом вопросе»,- резюмировал эксперт.

Отметим, Украина официально направила в Совет Европы обращение о приостановлении выполнения ряда статей Европейской конвенции по правам человека. В этом документе Киев впервые формально заявил на международном уровне, что зона АТО оккупирована Российской Федерацией.
Источник:Новости Facenews-http://www.facenews.ua/news/2015/275213/

Україна останнім часом явила світу дві блискучі революції. Але при цьому не народила жодного сильного революціонера-реформатора національного рівня. В чому справа?

Справді, варто лише жителю нашої благословенної країни добратися до влади за допомогою обов’язкової ультрапатріотичної риторики і обіцянок негайно озолотити своїх виборців, як він враз забуває про свої обіцянки й негайно намагається владу конвертувати в приватну власність і якомога краще облаштувати власний хутір.

Може це не стільки провина, скільки біда українська, але це точно спадкова й закорінена століттями невіра у власну державу та її перспективу й прагнення убезпечити себе й свою родину в сприятливих умовах виживання.

Досі так вчиняли практично всі, хто займав високі кабінети на Печерських пагорбах. І від спокус негайно і якнайкраще влаштувати власний хутір за державний кошт мало хто втримувався. На бік пограбованого й знедоленого народу ставали лише тоді, коли самі опинялися жертвами свавілля.

Класичний варіант – історія Богдана Хмельницького. Успішний чиновник Речі Посполитої, учасник багатьох військових операцій, друг короля. У істориків є підозра, що він і українцем себе ніколи не ідентифікував, і мови української не знав, бо був із родини такого ж успішного польського чиновника. Хоч сім’я й була православного віросповідання.

І лише після того, як Богдану-Зіновію запалили його хутір, відібрали дружину, убили сина – тільки тоді він став національно свідомим патріотом. Але, як відомо, не до кінця. Бо в підсумку здав іншому пану національні інтереси власного народу.

Зрозуміло, що в генах українців досі сидить геноцидний синдром і всесвітній переляк тотального винищення. Колись цей жахливий спадок буде подолано. Якщо збережеться сама Україна до того часу.

Але сильні особистості, здатні об’єднати країну, акумулювати навколо себе силове поле будівництва модерної держави, потрібні вже сьогодні.

Несподівано виявилося, що сучасна владна еліта навіть маючи чверть столітній досвід державного управління, фатально неспроможна приймати стратегічні рішення, не розуміється на державній кадровій політиці, не вміє поступатися власними інтересами заради загальнонаціональних.

І коли країна опинилася на межі виживання перед зовнішньою агресією, жоден політик, а вони здебільшого є досить заможними людьми, великими бізнесменами, не вийшов з ініціативою про створення Фонду національного порятунку, який би сформували українські багатії.

Аби новоспечені олігархи, мільярдери, мультимільйонери потривожили б свої кіпрські і не тільки кіпрські рахунки й віддали бодай чверть власних статків на оснащення українських Збройних Сил.

І тоді не довелося б волонтерам збирати в пенсіонерів копійки на армію. І тоді не довелося б президенту ходити по світу з протягнутою рукою. В той час, коли в цій руці власних кілька мільярдів подзенькує. Ну не в руці, звичайно. Але є.

Хоч це зароблені гроші. Родина Порошенків, на відміну від інших українських олігархів, організували надзвичайно успішний бізнес із власною торговою маркою. Але мабуть саме тому і варто було б ініціювати створення такого Фонду і започаткувати особистий приклад пожертви.

Та й голова адміністрації президента – мільйонер і мав би чи не першим підтримати свого патрона, адже два роки тому всього за кілька сотень мільйонів доларів дуже вигідно продав власний медіа-холдинг ненависному режиму Януковича.

А міністри? А голови обласних держадміністрацій? А судді? А прокурори? А керівники СБУ, МВС до районного рівня включно?

Невже українці ментально не здатні самоорганізуватися? Звичайно здатні. Й історія рухів опору, героїчного самозречення, неймовірної жертовності задля загальної справи тому підтвердження.

Та й сучасна історія свідчить, що жодна країна в світі не може похвалитися таким масовим і ефективним рухом волонтерів, котрі спочатку утримували Майдан, а далі зібрали до купи українську армію, нагодували її, одягли, озброїли. І звідки все це взялося?

Все ж світова історія свідчить, що кардинальні реформи в суспільстві завжди пов’язуються з конкретним історичним персоналіями. Починаючи з Древньої Греції, де Солон, а вслід за ним Перікл створили не тільки суперуспішне місто-державу Афіни. Вони фактично створили середземноморську цивілізацію.

Але, то таке… Діло давнє.

Та модернізація США асоціюються з іменем Рузвельта. Франції – з де Голлем. Німеччини – з Аденауером. Сінгапура – з Лі Куан Ю. Китаю – з Ден Сяопіном. Врешті реформи Польщі – з Бальцеровичем. Чехії – з Клаусом, Словаччини – з Дзуриндою і Міклошем. Грузії – з Саакашівілі та Бендукідзе.

А з ким асоціюються реформи в Україні? Правильно, з Віктором Януковичем…

Гаразд, якщо в Петра Порошенка і Арсенія Яценюка нічого не вийде, хоч вони ще мають геть невеликий шанс для рішучих дій (!) чи просто вийде їхній час, хто може прийти їм на зміну? Юлія Тимошенко? Віталій Кличко? Андрій Садовий? Дмитро Ярош? Анатолій Гриценко? Єгор Соболєв? Борис Філатов? Олег Ляшко?

Справді, це все цікаві особистості. Але в жодного з них немає загальнонаціонального масштабу. Навіть у Юлії Тимошенко, котра в тюрмах втратила велику частину свого драйву, а потім не відчула зміни суспільних настроїв і досі не вписалася в них. І нині займає нішу маргінального лідера, борючись із урядовими млинами тарифів ЖКГ.

Всі щойно згадані українські сучасні політики не несуть нових ідей, інноваційних рішень для країни, вони не мають реального плану системних трансформацій. Принаймні, українцям невідомо про їхні задуми.

І вони, врешті, ні з чим не асоціюються. Хіба що з вилами. Або з тарифами. Або з перемогами на рингу. Або з досить успішним урядуванням в окремо взятому місті. Або зі створенням нового невеликого відомства, котре має боротися з тотальною українською корупцією. Або з успішним блогерством.

Що з усього цього може дати підстави на обрання офіційним лідером країни, котра потребує нагальних системних радикальних змін? Так, небагато. Але якщо вони всі зберуться гуртом і домовляться? Це звичайно надто фантастичний сценарій для України. Але…

Але, на всякий випадок, я б на місці президента, не чекаючи допомоги заклятих друзів, які готові за найменшої нагоди пустити йому "червоного півня", справедливо дорікаючи за процвітання його суперуспішного бізнесу в час кризи і війни, сам би своїми руками запалив би власний хутір і взявся б до нагальних державних справ.

На які, врешті, сам визвався. І щонайшвидше прагнув би показати результат. Так стають національними героями. Або ізгоями.

Власне, про це йому детально розповість Михайло Саакашвілі. Може, саме для цього Порошенко й призначав знаменитого грузинського реформатора губернатором Південної Пальміри?

Але Міхо – це ракетний двигун біля пошарпаного вітчизняними дорогами і ментальними страхами українського "Богдана". І тут або "Богдана" треба нагально готувати до злету, або не чіпляти того клятого двигуна. Бо Болівар не винесе двох протилежностей…

Віктор Мороз, для УП