Поки на сході країни триває війна, а у владних кабінетах імітуються реформи та боротьба з корупцією – у глибинці поліського краю розгортається екологічна катастрофа, зупинити яку може, хіба, що введення озброєних підрозділів Нацгвардії.

І причиною цього є коштовний камінець.

"Сонячний камінь" – саме так в народі називають бурштин, широко відомий також під російською назвою "янтар".

Будучи за походженням скам'янілою смолою, він значно м'якший за дорогоцінне каміння неорганічного походження, але не поступається своєю красою. Тому бурштин широко використовується в ювелірній справі і мистецтві, для виготовлення найрізноманітніших прикрас, оздоблення картин, ікон тощо.

Але витончена краса каменю має страшний зворотній бік.

Поклади бурштину в Україні знайдено на Поліссі – у Рівненській, Волинській та, віднедавна, Житомирській областях. Легальний видобуток каменю становить краплю в морі. Так, державне підприємство "Бурштин України" добуває 2-4 тонни каменю на рік, в той час як обсяг нелегального видобутку в Рівненській області становить, за деякими підрахунками, до 60 тонн. Але точної цифри, звісно, ніхто сказати не може.

Стрімко розвивається цей процес і в Житомирській області, у якій, імовірно, добувається вже близько 20% об'єму Рівненської.

Бурштин на Поліссі є синонімом слова "гроші". За один грам перекупники платять 3-4 долари. Невеликі камінці важать 20-30 грамів, однак якщо пощастить, можна знайти каміння вагою до кілограма. Якщо ж в середині камінця видно комаху, застиглу в смолі мільйони років тому, – його вартість зростає в десятки разів, сягаючи астрономічних сум.

Для бідних поліських сіл – це єдина можливість заробити гроші, – і не просто заробити гроші, а величезні статки, в сотні тисяч гривень, за кілька тижнів або місяців роботи. Якщо пощастить, і якщо не вб'ють конкуренти.

Бурштинова лихоманка – саме так можна назвати лихо, яке спіткало поліські ліси.

Село Пояски, Олевський район Житомирської області. Сюди зручно діставатись електричкою, яка сполучає Олевськ із Коростенем. Північніше Поясків розкинулись глухі поліські ліси, серед яких ніби загубилось декілька сіл – Шебедиха, Рудня-Замисловицька, Устинівка. Між ними навіть немає доріг із твердим покриттям – лише щебенисті насипні дороги, що тягнуться крізь болота і зв'язують поліщуків з цивілізацією.

Ще три роки тому ці ліси і села були ідеалом тиші і гармонії. Здавалось, ніщо не може порушити лісову ідилію: це було прекрасне місце для відпочинку від гамірної столиці, від шуму машин і людей серед первісної природи. Було – і минулось...

Від Поясків до Шебедихи постійно курсує інтенсивний автомобільний потік, що справляє враження жвавої регіональної, але аж ніяк не лісової, дороги. Зранку ж, коли більшість машин виїздить "на промисел", звуки моторів відтворюють картину інтенсивного вуличного руху в місті.

Біля Шебедихи до машин, що їдуть від Поясків, долучається транспорт з Олевська, який прямує сюди через Обище.

Усі разом вони прямують двома напрямками: одні – дорогою до Рудні-Замисловицької, до тамтешніх родовищ, інші – лісовою дорогою "в нікуди", яка була побудована для зручності вивезення лісу і прямує в ліс в кількох кілометрах західніше Рудні.

Лісова дорога, побудована для лісовозів, стала справжнім "бурштиновим шляхом", що відкриває браконьєрам легкий доступ до віддалених заболочених лісів.

На виїзді з Шебедихи, на "бурштиновому шляху" стоїть дерев'яний "кіоск", на який вказує табличка "Скупка". Поруч – скупчення чоловіків, з-поміж них троє – у камуфляжі ЗСУ, але без шевронів та погонів, і скатаними на чолі шапками-балаклавами.

– Молодые люди, вы куда?
– В Поясківський заказник.
– А документы у вас есть? Покажите.
– Звісно, є. А ви, власне, хто? Покажіть свої документи сперш.
– Мы охранная структура…
– Так а що ви охороняєте? Ми йдемо в державний ліс Білокоровицького лісгоспу, чому ми маємо щось показувати?

Охоронець знічується, підходить інший:

– А что вы делать там собрались?
– Проводити обліки птахів, орнітологи ми.

Пару секунд обличчя охоронця, на якому не помітно слідів інтелекту, з подиву губиться у роздумах, а потім видає: "Ладно, идите", – мабуть, наш зовнішній вигляд мало нагадував копачів-конкурентів.

Водії машин, що їдуть до родовищ, аж вивертають голови від подиву, побачивши нас. Видно, що ніхто зайвий сюди не заходить.

Тут і далі всі фото автора

Варто пройти кілька кілометрів, і перед очима повстає епічна картина.

В 3-х кілометрах від Шебедихи в лісі повстало величезне таборове містечко, із сотнями автомобілів, фургонів, наметів, в якому цілими сім'ями (!) протягом теплого періоду року живуть бурштинові копачі. Про масштабність дійства свідчить хоча б той факт, що серед усього скупчення автомобілів трапляються навіть фургони-магазини!

Внаслідок постійного перебування такої кількості людей у лісі, він справляє жахливе враження: величезні площі витоптані, страшно засмічені, купа дерев спиляна на дрова або бесідки/столи, ґрунтовки порозбивані.

Але, звісно, все це разом узяте не може зрівнятись зі шкодою, яка відходить від самого добування бурштину.

На величезних площах ліс повністю знищений. Десятки гектарів перекопані і перемиті. Справа не обмежується ручною роботою: у болотах працює важка техніка – різноманітні бульдозери, а по лісовій дорозі час від часу сунуть "БелАЗи" з платформами для гусеничної техніки.

Ліс виглядає апокаліптично. Нажаль, з міркувань безпеки, найбільші за площею розробки зняти не було можливо, а менші, закинуті після розробок ділянки, виглядають так:

На великих ділянках дерев майже не лишилось, більшість їх була спиляна, аби не заважали, в тому числі й вікові сосни.

Для спрямування води в райони видобутку, у лісах і на болотах бульдозерами були прочищені старі меліоративні канали – подібної меліорації тутешні ліси не бачили з півстоліття. І це теж ніяк не є позитивом.

Густі чагарі в місцях видобутку стоять на заваді копачам. Тому вони масово випалюють підлісок для своїх потреб. Добре, що справа обмежилась низовими пожежами, але в поліських сосняках вогонь легко може перекинутись на верхівки дерев, та і торф'яники тут на кожному кроці… Часто вітер доносить стійкий запах горілого лісу: чи то від горільників, чи то від численних таборових багать. 

Спалений ліс із рододендроном жовтим – чарівною понтійською азалією, і він має підлягати охороні згідно Зеленої книги України. Але тут він знищується усіма можливими способами

Найкраще місце розробок можна описати як "місячний ландшафт". А залиті водою ділянки із десятками копачів, що порпаються у багні, стоячи по коліно у воді, нагадують китайські рисові плантації.

Погляди копачів спрямовані на нас. Чиясь машина зупиняється поруч.

– Ви не заблукали часом? Може вас підвезти?
– Ні, дякуємо, ми в ліс йдемо.

Така пильна увага з боку бурштинових браконьєрів не може подобатись. Стає очевидним, що ми тут трохи не бажані "гості".

Навпростець, лісом, доходимо до Поясківського заказника.

Поясківський заказник – один з найстаріших лісів Полісся, в якому трапляються дерева обхватом понад 5 метрів, і єдиний, який не підлягав рубкам, окрім браконьєрських, з 1924 року. Завдяки цьому, в ньому накопичилась велика кількість мертвої деревини у вигляді сухостою і хмизу, що відіграє виключно важливу роль у житті великої кількості лісових організмів.

Впалі велетенські дерева вкриті килимом з моху, на якому проростають кислиці, чорниці, папороті та червонокнижні плауни, – все це робить Поясківський ліс схожим на казкові джунглі. Завдяки своєму заповідному статусу ліс є еталоном того, як повинні виглядати первинні ліси Полісся.

Для збереження цього лісового урочища розроблений охоронний режим, згідно із яким передбачена заборона, що поширюється, зокрема, на "меліоративні чи будь-які інші роботи, що можуть призвести до зміни гідрологічного режиму території Заказника; будь-яке засмічення, забруднення території Заказника; пошкодження, заготівля та знищення всіх видів рослинності; передача у господарське використання окремих земельних ділянок заповідного об'єкта;… розвідувальні, підривні роботи, розробка всіх видів корисних копалин, будь-яке порушення ґрунтового покриву; … знищення та пошкодження форм рельєфу і геологічних відкладень; … знищення та пошкодження окремих дерев, чагарників, водної й трав'янистої рослинності; … відвідування території Заказника в період розмноження тварин/птахів та відгодівлі молоді (квітень-травень); … проїзд усіх видів транспорту поза дорогами загального користування, за винятком технологічного і службового транспорту Землекористувача;організація таборів, місць відпочинку, стоянок автотранспорту, розведення багать".

Проте, унікальна краса і цінність лісового урочища не спинили варварів, а на заповідний режим вони відверто начхали.

Добуток бурштину тривав на самій межі заказника. Звідти йшли стежки всередину заповідного лісу. Кожна з цих стежок приводить до поодиноких (поки що) копанок.

Розробки на межі заказника

Але, цим справа не обмежилась: усередині заказника знайдена принаймні одна повністю знищена ділянка лісу, площею в декілька гектар.

Біля неї – стоянка копачів стоянок із усіма притаманними їй порушеннями охоронного режиму заказника, як-от вирубка дерев, розведення багать, засмічення території.

Крім самих копанок, на кожному кроці трапляються невеликі ямки, звідки бралися проби на бурштин. Що перші, що другі є смертельними пастками для дрібних тварин. Так, тільки з однієї пробної ями було витягнуто з десяток жаб і вужа; наступного дня там опинилися ще три жаби. Важко уявити, скільки всього гине в більших ямах на всій лісовій площі.

Жертви бурштину

Вдень ліс у заказнику наповнюється дивними підозрілими особами, чиї голоси час від часу долинають з різних його куточків. Швидше за все, промисел бурштину тут тільки набирає обертів. І це не віщує заповідному лісу нічого доброго.

Видобуток бурштину в межах заказника тягне на статтю 252 Кримінального кодексу України – "Умисне знищення або пошкодження територій взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду", – що карається штрафом від 100 до 200 неоподаткованих мінімумів, або обмеженням волі на строк від трьох до дванадцяти років.

Знищення лісу як в межах заказника, так і за його тереном підпадає також під статтю 246 КК – "Незаконна порубка лісу", що максимально карається позбавленням волі терміном до трьох років.

Саме ж добування бурштину підпадає під статтю 240 ККУ, що карається штрафом або обмеженням волі на строк до двох років; ті самі дії, вчинені в межах заповідного фонду (у заказнику) – до п'яти років.

Отже, прямо у наші дні відбувається надзвичайно масштабне і масове порушення законодавства, що тягне одразу на декілька статей Кримінального кодексу, і участь у цьому беруть одразу сотні і тисячі людей тільки (!) в околицях сіл Шебедиха і Рудня-Замисловицька. По всьому ж Поліссю масштаби катастрофічні.

Засоби масової інформації неодноразово звертали увагу на бурштинову катастрофу, в тому числі і на Олевщині. Проте, владна реакція нульова.

Враховуючи неймовірні масштаби екологічної катастрофи, очевидним є "кришування" даного злодіяння на всіх рівнях.

Характер проблеми такий, що запобігти її поширенню малими силами можна тільки на перших етапах, коли копачі тільки-но з'являються у певному районі в малій кількості. Коли ж їхня кількість складає сотні і тисячі, задіяна важка техніка і охорона – долати її силами кількох міліціонерів чи екоінспекторів вже неможливо.

Який є вихід із цієї ситуації?

Вважають, один із шляхів – легалізація.

Верховною Радою у першому читанні 23 квітня цього року був прийнятий проект закону про видобування та реалізацію бурштину; наразі він готується на друге читання. Закон узаконює добуток бурштину копачами, за рахунок створення старательських артілей, які братимуть ділянку лісу в оренду.

Але... Цей закон узаконює екологічний злочин, і не містить конкретики в питанні рекультивації земель – а вона потребує колосальних коштів і багато часу, особливо коли мова йде про лісові землі.

Іншою небезпекою є те, що закон передбачає спрощення процедури передачі лісових земель для добутку бурштину – однак не гарантує повернення в лісовий фонд після проведення рекультивації. При всьому цьому, закон відбирає у місцевих рад право погодження ділянок для видобутку бурштину.

Прийняття закону у другому читанні у не зміненому вигляді ще більше ускладнить розв'язання бурштинової проблеми, з точки зору охорони навколишнього природного середовища.

Окремим питанням є те, наскільки цей закон буде виконуватись на місцях, і чи згодиться бурштинова мафія відмовитися від розробки родовищ в межах заповідного фонду, того самого Поясківського заказника, якщо це приносить їм колосальні кошти? Адже родовища виснажуються, кількість охочих збагатитися зростає – і спокуса видобувати камінь там, де згідно того ж закону не можна, буде зростати. 

Масштаби видобутку на Поліссі подекуди видно на оновлених космознімках – тут наведено Володимирецький район Рівненщини, масштаб праворуч знизу; усі білі крапки і плями – це копанки

А поки що, як би дико і фантастично це не звучало, ліси Полісся, і, в першу чергу, найстаріший ліс, Поясківський заказник, може врятувати лише введення у район підрозділів Національної Гвардії України – а саме, колишніх Внутрішніх військ, які б охопили підходи до району видобутку і провадили патрулювання території.

Це саме той випадок, де Внутрішні війська необхідні – тут, у заказнику, а не на протестних акціях, заховані у автобусах по дворам і подвір'ям міста Києва.

Збереження навколишнього середовища є надважливим елементом національної безпеки кожної держави. І, оскільки подібна діяльність руйнує підвалини цієї безпеки, зацікавитися цією темою повинна Служба Безпеки України. Тим більше, що мова йде не тільки про знищення лісів, а й про колосальні кошти, що оминають бюджет України.

Державна екологічна інспекція, Державне агентство лісових ресурсів і МВС уже розписались у своїй неспроможності, або небажанні у вирішенні проблеми.

Активісти наразі готують відповідні звернення до СБУ.

Усі фото – автора.

Автор - єколог Андрій Плига, спеціально для УП.Життя

КОСТЯНТИНІВКА: БУДИНОК ІЗ СИНЬО-ЖОВТИМИ ЗАНАВІСКАМИ

У Костянтинівці не було війни, але є руїни.

Апокаліптичні картини зруйнованих та розкрадених заводів (колись їх було понад тридцять) відкриваються ще з вікна потягу.

Не відразу розумієш, що ці пейзажі – наслідок не бойових дій, а результат "мирних" і "стабільних" розкрадань останніх двадцяти п’яти років.

Тут і далі усі фото авторів

В 80-тисячному місті влада ДНР протрималася від "референдуму" у травні 2014-го до втечі Гіркіна зі Слов’янська влітку того ж року. Зараз тут Україна.

Ми прямуємо до обласної лікарні №2, біля якої розташований Центр обліку бездомних осіб Костянтинівської міської ради. Тут сьогодні проживають переселенці.

"Ви з дороги, чаю хочете?", – Ольга Красікова, директор центру, зустрічає нас на порозі невеликої одноповерхової будівлі. Не чекаючи відповіді, ставить чайник та нарізає бутерброди.

"Люди, які їздять на лімузинах, ніколи не повірять, що поруч із ними існують люди, які помирають від ангіни", - каже вона.

Для неї це не порожні слова. У 2013-му в костянтинівській лікарні помер її єдиний син.

"Йому було 33 роки, помер за 5 днів в лікарні від банальної хвороби підшлункової".

Жінка витратила усі гроші на лікування, але врятувати сина не вдалося. Щоби поховати, довелося брати кредит у банку.  

Ольга Олексїївна

У Ольги Олексіївни добре серце та ненормований робочий день.

Влітку 2014-го в її центрі проживали одночасно майже 60 переселенців, зараз їх близько двадцяти. Загалом їй вдалося допомогти понад трьом тисячам людей. Саме стільки записів у її зошиті, де вона пунктуально реєструвала людей та нотувала, яку допомогу вони отримали.

З харчуванням допомагали церкви: щодня готували та розливали суп; місцеві ринки та виробництва передавали одяг, їжу, речі; виконком купив два холодильника; душову кабінку та туалети поставила місцева рада. Військові привозили сало, картоплю, мед, хліб. Допомогли і міжнародні організації, зокрема чеська People in Need за підтримки Євросоюзу.

Прості люди, як і скрізь, приносили, хто що мав. Минулого літа овочів було вдосталь.

"Я свою прибиральницю закрила в квартирі з банками та овочами і сказала їй - "не вийдеш, доки усе не законсервуєш"", - розповідає, посміхаючись, Ольга Олексіївна.

Коли продуктів стало менше, вона "притримувала" для вагітних та молодих мам фарш, згущене молоко, м'ясні консерви, які передавали військові. Через газети шукала для них візочки та дитячі манежі.

Майже в усіх кімнатах центру для бездомних сині та жовті занавіски. Ольга Олексіївна власноруч пошила їх із того, що міська рада мала в достатку. З тканини для кабінок для голосування на виборах

Про обидва боки коридору центру – невеликі кімнати. Тут живуть люди різного віку із різних міст, зграя дітей голосно верещить в коридорі, передаючи із рук в руки двотижневих кошенят.

Дехто з людей планує повернутися додому, інші думають шукати житло тут. Більшість не може планувати своє життя далі, аніж на тиждень вперед.

Але є дещо, що об'єднує. Майже в усіх кімнатах центру для бездомних сині та жовті занавіски.

Це не патріотичний жест від волонтерів.

Ольга Олексіївна власноруч пошила їх із того, що міська рада мала в достатку. З тканини для кабінок для голосування на виборах - таку тканину завозили в Костянтинівку на кожні вибори. Щоразу нову.

На відміну від інвестицій, медицини та соціальної політики.

КРАМАТОРСЬК: БЕЗ ЛЕНІНА, З ЛЮБОВ'Ю

Саша зустрічає нас на автовокзалі у Краматорську. Чорна куртка, червоний светр, чорна бейсболка. Добрий, відкритий, багато розповідає. Не любить фотографуватися.

Він показує сліди окупації міста російськими і проросійськими силами. Наскрізна діра від уламку в залізному ліхтарному стовпі. Окопи перед адміністративною будівлею. Сліди від куль на одному з будинків.

Трохи пізніше веде нас до відділку міліції, який російський спецназ захопив у квітня 2014 року. Тут, перед відділком, біля школи навпроти – сумнозвісний "порєбрік", за який наказав відійти російський військовий.

Веде до нещодавно поваленого пам'ятника Леніну: він був одним із найбільших в Україні. Неподалік маленький бюст Шевченку, біля якого традиційно збиралася українська громада. Гігантоманія Леніна і мініатюрність Шевченка: у таких орієнтирах останні десятиліття розвивалося місто.

В Краматорську проживають понад 160 тисяч осіб, 40 тисяч переселенців: з Горлівки, Донецька, Макіївки. На відміну від деяких інших міст регіону, тут працює, хоч і з меншою потужністю, Новокраматорський машинобудівний.

Після Костянтинівки Краматорськ справляє враження міста живого та доглянутого.

За словами Саші, близько 10% мешканців міста стоять на українських позиціях, близько 10% – на проросійських, а решта "просто хочуть нормально жити".

Місць колективного проживання переселенців тут мало. Це створює складності: людям складніше надавати допомогу, їхнє життя не таке помітне. З іншого боку, це добре: не живучи в інтернатах, гуртожитках чи школах, переселенці не набувають того, що місцеві волонтери називають "інтернатним синдромом". Це коли за людину все вирішують, і коли в неї немає стимулів змінюватися.

Саша приводить нас у невеличку однокімнатну квартиру, у якій мешкає п'ятеро людей. Господарі – подружжя, Олекса та Оксана, з ними живуть дві доньки та зять.

Вони волонтери – але також самі переселенці, з Ясинуватої. З ними Геннадій, волонтер і переселенець з Донецька.

Саша з Краматорська

Олекса – уроджений Краматорська; повернувся сюди після того, як у Ясинуватій йому намагалися підпалити хвіртку і почали надсилати погрози. Коли виїжджав, мав тільки маленький дипломатик, ноутбук і деякі літні речі.

Олекса говорить українською, Саша говорить російською. Ці двоє людей спілкуються між собою без проблем. Вони схожі на братів: дуже різні, але об'єднані однією метою.

У "SOS-Краматорськ", їхній волонтерській організації, працює від 15 до 20 людей: волонтери, кілька юристів, психологи. Є гаряча лінія, на яку переселенці можуть телефонувати; допомагають з евакуацією.

Робочий стіл в Краматорськ SOS

Нещодавно почали допомагати Міграційній службі в реєстрації (відповідно до урядової постанови №79 переселенцям зараз потрібна не лише довідка переселенця, але й штамп Міграційної служби); завдяки волонтерській допомозі та організації процесу вдалося опрацьовувати заявки не 30-40, а близько 400 людей на день.

Переселенцям треба допомагати змінюватися, вважають Саша та Олекса. Вони не мають ставати "професійними біженцями", їх треба рухати від мислення найманого працівника до мислення самостійної і самозайнятої людини.

Саша та Олекса

Волонтери брали участь у семінарах, які вчать переселенців починати свою справу (їх проводить Міжнародна організація міграції за підтримки Євросоюзу); вони також розробляють "Школу самозайнятості", яка вчить людей ставати самостійними людьми.

У Краматорську та інших містах Донбасу поступово з'являються ніші для діяльності, яких раніше тут не було. Присутність людей з Донецька, які звикли до більшого комфорту та вищого рівня сервісу, може стимулювати розвиток нових сфер послуг у менших містах.

Можуть з'являтися види бізнесу, про які мешканці Краматорська досі не мали уявлення.

На стіні в Олексовій квартирі – малюнки його молодшої доньки. Чоловічі та жіночі обличчя, пейзаж з двома човнами, обличчя жінки з красивими очима. Жовтий та синій прапорець, у куті – портрет Шевченка.

Оксана пригощає нас щойно випеченими пиріжками з маком. Її старша донька на останньому місяці вагітності; вона показує, де вони поставлять ліжечко для малюка. Біло-сірий кіт стрибає на Оксанині плечі.

Від усіх мешканців цієї квартирі випромінює тепло та оптимізм. Вони дивляться в майбутнє.

СЛОВ'ЯНСЬК: ВІД ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДО ВОЛОНТЕРСТВА

Вона турботлива, сильна та безкомпромісна. Ірина Степанова виїхала зі Слов'янська навесні 2014-го, але повернулася назад, коли Гіркін "ополченцями" залишив місто. Вона сама побувала в ролі "переселенки" під Києвом, і тепер вона займається волонтерською діяльності в рідному Слов'янську – допомагає тим, хто тікає від війни.

Вже у квітні 2014-го року, коли Слов’янськ захопив Гіркін та "ополченці", нетерпимість тут стала загальним правилом життя. Ірина з протестантської громади; "нас одразу оголосили сектантами; нам сказали, що ми не маємо права дихати з ними одним повітрям", - розповідає вона.

"Нам сказали, що якщо ми хочемо жити, ми маємо забрати свої речі та своїх дітей – і виїхати протягом дня чи двох".

Вона перестала водити 8-річну доньку в школу. Пізніше, у кінці травня (Ірини вже не було в місті) снаряд влучив у цю школу, в актову залу, де діти мали проводити репетицію. Директор тоді не дозволив проводити репетицію в залі - дітей зібрали в дальніх класах. Це врятувало їм життя.

Виїхали разом із громадою на початку травня. Декілька місяців Ірина провела під Києвом, у селі Проліски, біля Борисполя. Мешкали в вагончиках – гуртожитку технічного персоналу Бориспільського аеропорту. Їжу робили на вогні, на вулиці. Інша частина громади поселилися поруч у Рогозові. Місцеві мешканці привозили харчі та речі цілими фургонами.

Після звільнення Слов'янська українською армією частина громади залишилася в Києві.

"Але я страшно хотіла додому", - говорить Ірина. Вона повернулася в серпні та відразу почала працювати у благодійній фундації "Право на захист". Сьогодні фундація співпрацює з УВКБ ООН, і допомагає багатьом людям, які тікають від війни.

"Держава – це служниця. Вона має служити людям", - говорить Ірина. Але в Україні постійно діє людський фактор: люди, які працюють в інституціях, що мають допомагати людям, часто не просто не допомагають, але і заважають.

Ірина розповідає історію про донецьку вчительку. Тут, у Слов'янську, дівчина намагалася влаштуватися на роботу чи стати на облік безробітних. В центрі зайнятості їй сказали, що треба їхати в Донецьк за трудовою книжкою. Вона поїхала, звільнилася там за власним бажанням, забрала трудову. Коли повернулася, в Центрі зайнятості їй сказали, що тепер не можуть поставити її на облік – бо ж звільнилася вона за власним бажанням. І ніхто з держслужбовців їй нічого не порадив, ніяк не попередив.

Держава сама часто нездатна виконати вимоги, які сама запроваджує. Постанову № 79, яка встановлює додатковий контроль над переселенцями, майже неможливо реалізувати: реєструвати людей треба в Державній міграційній службі, але кількість осіб, які працюють у відділенні у Слов'янську, скоротили з 24 до 4-х. Люди місяцями стоять у чергах.

Але сама Ірина є частиною нового суспільства. Суспільства самовідданого, сміливого, доброго. Під час свого буття переселенкою вона отримала багато тепла. Тепер вона віддає його іншим.

КОЛИ ТРЕТЯ СТОРОНА НЕ МАЄ ВЛАДИ

У Сергія Саєнка була будівельна фірма в Донецьку. Він займався комерційною нерухомістю. Зараз каже, що поставив усі бізнесові проекти на паузу.

Пауза для нього – це допомагати іншим людям. Сергій скромний, справляє враження людини, заглибленої у себе. У Донецьку він був пастором протестантської церкви, в Слов'янськ виїхав наприкінці липня.

Зараз він возить продукти в Авдіївку, Красногорівку, Попасну. Каже, що дуже проблемними є Красногорівка, Мар'їнка та деякі інші прифронтові міста. Гуманітарні вантажі практично не доставляються. Піски тримаються завдяки допомозі військових.

Він також допомагає з евакуацією. Розповідає про бабусю-інваліда з Авдіївки, яка пересувалася тільки на ходунках. Хтось відговорив її евакуюватися. Через 3 дні її знайшли мертвою, в її ліжку. Вона замерзла.

Як і багато інших волонтерів, Сергій критичний щодо державної бюрократії. Документів вимагають часом дуже багато – навіть на гуманітарні вантажі. Пропускна система створює простір для корупції.

Центри колективного проживання досі платять комунальні платежі за комерційними тарифами. Уже півроку, з осені, волонтери борються за те, щоб тарифи знизили – до тих, які платять люди за свої помешкання. Поки цього не зробили, у центрах накопичуються борги. Їх можуть відключити. Від електрики, від тепла, від останніх залишків комфорту.

Сергій готовий допомагати людям з обох сторін. Він має проукраїнські переконання, але готовий допомагати всім, бо вважає, що людяність не мусить мати меж.

Він думає, що примирення може відбутися, якщо буде бажання з обох боків.

"Без внутрішнього прощення та внутрішнього зцілення не можна йти далі", – говорить він.

"Уявіть собі людей, які потиснули один одному руку. Третя сторона просто не має над ними влади".

ГЛАДКОШЕРСТИЙ СОБАКА

Оксана з Миронівського, що з двадцяти кілометрах від Дебальцевого. У неї приємний молодий голос, вона дзвінко сміється. Тримає на руках 2-річного Георгія, поруч сидить її 10-річна донька Ліза. Собака Лайма радісно стрибає навколо та намагається облизати руки.

"Донька слізно просила – "Мамо, забери собаку, забери собаку", – усміхається Оксана.

"Під час обстрілів ми з дітьми стояли в коридорі, трималися один за одного, молилися і плакали. Сипалося з усіх боків. Коли спустилися до підвалу, собаку залишили в квартирі. Але донька так плакала, що довелося підійматися і забирати її".

Оксана з дітьми

Ми сидимо в кімнаті санаторію у Святогорську. Тут живуть півтори сотні людей з Дебальцевого та навколишніх міст – усі вони виїхали в січні та лютому. У багатьох, як і в Оксани, вже немає житла.

"Наш будинок увесь у дірках, а балкон згорнувся, мов килим, уявляєте?".

В кімнаті душно і сиро, стіни навколо батареї почорніли від грибка: навіть на шторах помітні темні плями. Цей грибок неможливо відмити, від нього кашляють діти.

Годують у санаторійній їдальні раз на день: ввечері доводиться їсти холодне в кімнаті – те, що вдалося вдень забрати з обіду в скляних банках. Прання – річ нечаста: на поверсі є машинка, але бракує прального порошку.

Оксана вже півтори місяці не отримує виплат: коли в Дебальцеве зайшла ДНР, документи звідти вивезли чи то в Артемівськ, чи то в Слов'янськ. Переоформити виплати поки не вдалося. Переселенські гроші теж оформити непросто – треба їхати в Слов'янськ, а там черга розписана на місяць уперед.

"Черги, як у мавзолеї!" – дзвінко сміється вона.

Родина виживає завдяки допомозі батьків – мама Оксани залишилася в Світлодарську – щомісяця вона їздить в Артемівськ і пересилає доньці та онукам кілька сотень гривень.

"Я вам так скажу: я не хочу, щоби в Миронівському та Дебальцевому була ДНР", – каже Оксана. "Є люди, які хочуть, але я особисто не хочу. Я не можу уявити, що у нас буде Росія".

Оксана розуміє, що її точку зору поділяють не всі. Зізнається, що тут, у санаторії, доводиться уникати розмов на політичні теми і що люди навколо нерідко агресивні.

Вона розповідає, що коли в Миронівському стояли українці, не бачила від них нічого поганого. Стояли на околицях, будинки мирних людей не обстрілювали, віталися та пригощали дітей солодощами.

"Одного разу пішла я за хлібом. Вже йшли бойові дії, їсти майже нічого не було. Зустріла одного офіцера українського. Постояли, поговорили. Він сказав, що краще мені з дітьми виїхати. Розповів, що у нього теж є донька, їй 16 років", - згадує Оксана.

Коли прощалися, військовий дав Оксані сумку з продуктами. Сказав, щоби віднесла дітям.

"Він сказав мені, що після війни хоче всиновити дівчинку з притулку. Так і сказав: "Я дівчинку хочу", уявляєте? Зазвичай усі чоловіки хочуть хлопчиків. А він – дівчинку".

Несподівано в очах Оксани з’являється смуток.

"Після того, що було в Дебальцевому, я не знаю, чи він живий. 42 роки йому, з Харкова, а як звати – так і не дізналася. Я би хотіла його розшукати. Після війни. Думаєте, це можливо?".

Оксана не хоче лишатися в Святогорську – хоча виїхати далі на захід, знайти житло в Києві чи області за невелику оплату. Сподівається, що хтось зможе здати їй житло за комунальні. Їй треба жити далі і піднімати дітей. Але вона дуже переживає, що з собакою їй буде важко знайти житло.

Лайма стає на задні лапи та намагається лизнути хазяйку в обличчя.

"Лайма!", - сміється Оксана. – "Коли ми виїжджали, вона сиділа тихо-тихо. Ніби просила: "Візьміть мене з собою. Не залишайте мене. Не залишайте"".

Ми прощаємося, Оксана знову посміхається. Звичайна жінка із дзвінким сміхом, двома дітьми та собакою.

"Ви обов'язково напишіть, що собака у нас гладкошерстна. Так і напишіть. Будь ласка".

ОХОЧИМ ДОПОМОГТИ:

Оксана шукає житло в Києві чи області (за комунальні) Телефон: 093 480 83 67

Сторінка SOS Краматорськ у Фейсбуку

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Усі фото Тетяни Огаркової, Володимира Єрмоленка