Голова Фонду державного майна Ігор Білоус стверджує, що у його відставці немає політичного підтексту.

Про це він сказав на брифінгу, повідомляє кореспондент Укрінформу.

"Все, що я міг зробити, я зробив. Це абсолютно свідоме рішення, жодної політики в цьому немає. Будь-які співпадіння з іншими подіями це випадковість", - зазначив Білоус.

Він також зауважив, що після відставки має намір певний час побути з родиною, "а потім планує повернутись у приватний бізнес".

Білоус стверджує, що нині йдуть консультації щодо потенційного кандидата на голову ФДМУ, однак конкретної особи поки немає.

"Посада вимагає певних професійних навичок. Я знаю, що йдуть консультації стосовно декількох кандидатів. Хтось відмовляється, хтось думає і поки кінцевого кандидата немає", - сказав Білоус.

Він зазначив, що був би не проти, аби це була особа з Фонду держмайна, яка була б достойна цієї посади.

Як повідомлялося, Прем'єр-міністр України Володимир Гройсман заявив, що відставка голови Фонду державного майна Ігоря Білоуса стала наслідком його неефективної роботи.

Видавництво Laurus

Олександр Ірванець належить до першої "пост-радписівської" ґенерації вітчизняних літераторів, тож детально представляти його немає особливого сенсу. Його пам’ятають як одного з творців угруповання "Бу-Ба-Бу" разом із Юрієм Анруховичем і Віктором Небораком, творця мистецьких сенсацій, романіста і драматурга, перекладеного на кількадесят мов світу, колись завсідника телевізійних ток-шоу, де він не барився з віршованими експромтами на злобу дня. Тобто як патріарха.

Водночас, як на патріарха, Ірванець на диво непогано зберігся, й найбільш передбачуваною його рисою – як у житті, так і в творчості – є непередбачуваність.

Свіжий роман, який після 7-річної паузи виходить у видавництві Laurus, безумовно справдить сподівання поціновувачів його таланту. Це вже звичний Ірванцеві жанр альтернативної історії, який він експлуатував у "Рівне/Ровно", цього разу без надмірної фантастики, якщо не вважати фантастикою маніпулювання знайомими історичними подіями й постатями.

Дія шпигунського трилера в головній ролі з полковником СБУ Коцюбою, який будь-що має відвернути загрозу молодій державі від якогось таємничого диверсанта розгортається навесні "альтернативного" 1938 року.

Пропонуємо читачам УП.Культура уривок із цієї книжки.

***

По кукурудзяних і соняшникових навперемішку полях унизу бігла, вигинаючись, наче риба, вузька сірувата тінь, наздоганяючи дирижабль. У гондолі, в кают-компанії зібралися всі: сам канцлер, його дружина Ева Браун, письменник Бертольд Брехт – міністр культури націонал-комуністичної Великонімеччини, а також ад'юнкти, помічники канцлера, і троє стюартів, що походжали з тацями, на яких стояли високі келихи білого мозельвайну.

Олександр Ірванець. Фото: Тетяна Давиденко/sumno.com

– Яка гарна ця країна! – всміхаючись, промовила Ева, стоячи в сріблястій довгій сукні перед великим вигнутим ілюмінатором і вмочаючи вуста у золотисту рідину з дрібними іскрами. – Які охайні поля, як доглянуті посіви, які широкі дороги, які заможні садиби!

– Німецьке село теж розквітає! – Бертольд Брехт у світло-сірому літньому френчі й таких самих сірих галіфе усміхнувся, й собі сягаючи по келиха на таці. Його кротяче обличчя у круглих окулярах розпливлося в трохи силуваній, та все ж симпатичній усмішці. – Великонімеччина готова підкорити всіх, спершу континент, а за тим і увесь світ. Маючи таких друзів і союзників, як Україна, зробити це буде легше, швидше і приємніше. Адже так, геноссе канцлере! –Тельман підвів до нього свою крупне замислене обличчя. Кивнув міністрові й, підійшовши ззаду, поклав правицю на плече дружині. Вона радісно обернулася й обхопила його вільною рукою за плечі, віддано дивлячись очі в очі знизу вгору:

– Так, мій геноссе канцлере!

Тельман ледь наморщив високе чоло. Хотів щось сказати, та замість цього подивився через плече дружини в бічний ілюмінатор.

Ева упіймала його погляд і теж подивилась униз. Там пропливало чергове село, втоплене у піні садів. Запізніла зграя качок, що поверталася з вирію, налякано облітала дирижабль із двох боків. Птахи кумедно відвертали голови від струменів повітря з-під потужних гвинтів.

– Кожен хотів би мати маєток у такому ось раю...

Ева майже притулилася обличчям до армованого скла:

– Так, це було б непогано...

Раптом унизу, але неподалік, метрів за тридцять промайнули три людські постаті, що летіли без жодних літальних апаратів, самі по собі. Попереду – кремезний чоловік у френчі, а за ним – двоє в мундирах, трохи позаду й нижче. Ева скліпнула очима – видиво зникло. Вона повернула обличчя до салону, а там канцлер саме тлумачив Брехтові:

– Що ж тепер поробиш, як тієї ночі наші ножі виявилися довшими. Історія – жінка невмолима. Та й що хотіли насправді будувати ті невдахи: Адольф наш, недоучка, грубас Герінг і хлопчачник-Рем? Національний соціалізм! Як же це дрібно, недалекоглядно…

– О, дійсно, геноссе канцлере, дійсно! Тільки національний комунізм найбільш пасує німецькому народові для вираження його глибинних, прагерманських ментальних рис! – підтакнув Брехт, ще й кивнув для повної певності головою.

Обкладинка роману "Харків 1938"/Юрій Барабаш

– Ось і українці, брати наші, до яких тепер летимо. Вони також ведуть свій рід від прадавніх цивілізацій: трипільців, оріїв. Два наші народи зберегли прадавню снагу й енергію, успадкували міць від пращурів, аби ще зміцнити її, ту міць, новими звитягами у нових боях!

– Мій любий! – озвалася Ева, хитаючи за ніжку келиха з п'ятирічним світлим мозельвайном. – Отож, ти летиш до України, щоб укласти якусь небувало широку угоду?

– Саме так, кохана! – широко усміхнувся канцлер. – Угоду про дружбу і якнайширшу співпрацю.

Тельман серйозно і значуще подивився на Еву та Бертольда.

– Так! Саме Україна повинна стати нашим близьким і вірним союзником. Комуністична Україна, держава робітників і селян, у них це і в назві зафіксовано, ви розумієте? Робітники і селяни – це ж найбільш потрібні нам люди! Нам, Великонімеччині!

– Дивуюся глибині вашого задуму, геноссе канцлере! – Брехт аж клацнув підборами, демонструючи захоплення.

– Я теж аплодую тобі, любий! – Ева справді плеснула двічі-тричі у долоні. – Воістину, ти – наймудріший стратег посеред сьогоднішнього політикуму... Европи... і цілого світу! – подолавши усю фразу, жінка ще й усміхнулась широкою порцеляновою усмішкою.

Тим часом з капітанського містка спустився капітан у вишуканому темно-синьому кітелі й розшитому золотом кашкеті. Козирнувши, він завмер перед Тельманом. Той запитально повернув до нього своє крупне обличчя. Капітан легенько клацнув підборами:

– Геноссе канцлере! Північний вітер дещо зніс нас, тож прибуття до Харкова затримується десь на годину. Я вже віддав розпорядження радистам повідомити про це українську сторону.

– Природа здатна часом на сюрпризи... – Тельман не хотів нервуватись, та й час спізнення, зрештою, невеликий. Тож він повернувся до Брехта, який саме заїдав келих вина чорним крупним виноградом:

– Друже Бертольде, ви ж також маєте у Харкові зустрічі?

– О, так, геноссе канцлере! – Брехт поквапливо прожував кілька виноградин і запив залишками вина з келиха. – Там ставляться мої твори, і, можливо, нас навіть запросять переглянути котрийсь зі спектаклів.

– А що саме ставлять? – Ева нахилила голову й собі взяла до рук наступного келиха. – Чи не "Матінку Кураж"?

– Ні, фрау Ево. Режисер Лесь Курбас поставив одну з моїх ранніх п'єс. "Mann ist Mann". "Чоловік є чоловік".

– Це та, де розповідається про чудернацького ірландця, вантажника, як то його?.. – закотила очі, намагаючись пригадати, Ева з келихом у руці.

– Ґелі Ґея! – підказав Брехт.

– Це там, де герой продає слона? Ох, я тоді й нареготалась! – Ева зробила ковток вина й хихикнула. – А потім... потім він же стає іншим? Іншим чоловіком, правда ж?

– Дуже дякую за таке глибоке розуміння моєї творчості! – Брехт аж уклонився і ледь не вихлюпнув з келиха вино.

– Я теж пам'ятаю рецензію у "Rote Fane" на цей ваш твір. Ну то буде надзвичайно цікаво побачити, як саме інтерпретували вашу п'єсу українці! – Тельман знову підійшов до Еви й обійняв її за талію. – Ви щось уже знаєте про цей спектакль у Харкові?

– Так, геноссе канцлере. Постановку здійснив їхній видатний режисер Лесь Курбас.

– П'єса про перетворення людської особистості на когось іншого, – це ж і п'єса про перетворення цілого народу, адже ви це хотіли сказати, геноссе Брехт?

– Саме так, геноссе канцлере, мені приємно, що ви демонструєте аж такий високий рівень літературознавчого мислення.

– Тож мені й цікаво... – продовжив Тельман, дещо кривлячись, бо не любив, коли його перебивають, – як же побачить перетворення на іншого український режисер? А в його особі – і весь український народ. Адже у нас, у Великонімеччині, і в Українській Робітничо-Селянській Республіці митці і народ – це єдине, чи не так?

– Погоджуюся з вами, геноссе канцлере. Надзвичайно цікаво буде побачити саме українську інтерпретацію... Українську версію перетворення на іншого.

А внизу далі розлягалося кучеряве і зелене буяння спокійної і сильної у своєму бутті країни. Країни, у якій Тельман вчував уже не зачаєну, а з останніх зусиль потамовану потугу, енергію, здатну вразити і континент, і цілий світ, – а тому цю потугу слід було використати для себе, на свою користь, на користь Великонімеччини.

Місто вже напливало з півночі, виструнчуючись стрімкими високими будинками. Легка хмарність не псувала виду, лише ледь затуманюючи будови й роблячи їх ніжнішими.

Поміж будинків раптом виділилось і стрімко почало підійматися вгору якесь овальне продовгасте тіло сіро-сріблястого кольору.

– Ось і він! – Тельман показав пальцем униз. – Гелікоптер. Гвинтокрил "Україна". Створений їхнім блискучим інженером Сікорським. Новий літальний апарат. Хоча патенти вже розпродані трохи по світу. Американці теж виробляють гелікоптери. Погляньте. Геноссе Бертольде, він наближається. Оця нова ідея у літанні – підійматись угору без розгону, а просто з місця? Чи вона не здається вам доволі глибокою?

Брехт кивнув і теж нахилився, визираючи в продовгастий високий ілюмінатор.

– Гвинтокрил "Україна"? Але ж ми, Великонімеччина – ми ж не дирижабль, мій канцлере?

– Ні, ми – не дирижабль, мій любий Бертольде. Але ми ще прикидаємося дирижаблем. І нас ще сприймають, як дирижабль... Чи принаймні роблять вигляд, ніби сприймають нас великим, неповоротким дирижаблем. А насправді ми... Насправді ми – надзвуковий бомбардувальник.

Тим часом у дверях кают-компанії знову з'явився капітан повітряного судна. Він козирнув канцлерові й сильним голосом попросив, майже наказовим тоном: 
Зараз ідемо на зниження і швартуємося! Прошу вас усіх сісти у крісла і пристебнутися пасками безпеки!

"Гінденбурґ" уповільнив хід і земля почала ближчати в ілюмінаторах.

Видавництво Laurus

Титульне фото на сторінці – Харків, Держпром, 1930-т роки. Фото: retroua.com

Наша розмова – із  віце-прем'єр-міністром України — міністром економіки України у часи першого президента незалежної України, радником двох наступних президентів, народним депутатом II, V і VI скликань, академіком Володимиром Лановим

Володимире Тимофійовичу, хочу почати розмову із ваших прогнозів щодо гривні, вірніше – її подальшої евальвації. Якщо, звісно, вона відбудеться.

В цивілізованих державах міцність національної грошової одиниці навіть не обговорюється. Але Нацбанк України каже: ми не відповідаємо за курс, ми відповідаємо за інфляцію. Так навіщо ж тоді ви потрібні? За непередбачувані коливання курсу в багатьох країнах, особливо англосаксонської школи, починаючи з Канади, Англії, Нової Зеландії, Австралії, голову Центробанку звільняють. Відразу, як тільки курс падає на 2-3%, чи інфляція зростає на 2-3%. Уявляєте, скільки б керівників НБУ у нас за ці три роки змінилося? Тому що на стійкості грошової системи побудована будь-яка економіка.

Втім, від подальшої девальвації гривні виграють наші олігархи.

Чому?

Тому що олігархи, в основному, випускають продукцію експортної спрямованості, відповідно, отримують за її продаж іноземну, тверду валюту. Але не повертають цю валюту назад в країну.

Тобто, ви прогнозуєте подальшу девальвацію?

Так. Хоча ми бачимо, що після того провалу курсу гривні, який був у 2014-2015 роках, удвічі впало виробництво, більше ніж утричі - доходи громадян. Український експорт упав більше ніж у два рази, а імпорт – у три рази. Хоча імпорт - це наше споживання. А наше споживання – це якісь нашого життя. Якщо ми, приміром, не ввозимо якісні лікарські засоби чи діагностичну апаратуру, - то ми вмираємо.

До якої глибини може впасти гривня?

До будь-якої…

?

А хіба ви вірили в 1996 році, коли гривня вартувала 1,8 за долар, що вона упаде у 15 разів? Та ніхто не вірив.

У нас - до цього останнього провалу гривні, який стався після Революції Гідності - було вже дві девальвації. Перша тривала з 1992 по 1996 рік: рублі, потім карбованці, потім купоно-карбованці. Поки я був в уряді, я пробував стримувати ці процеси. Але потім прийшов новий уряд на чолі з Кучмою, прийшли «червоні директори». Перед тим, до речі, вони до мого кабінету у чергу записувалися, просили, щоб дозволяв видавати їм кредити.

Дозволяли?

Ні. Я казав: дорогі мої, це вже не планова економіка, ви прийшли не в держбанк СРСР, поповнюйте свій оборотний капітал зі своїх прибутків. Вони бігали до прем’єра, до президента, скаржились на мене. Але ніхто з тодішнього керівництва мені нічого не говорив. А їм казали: домовляйтесь з Лановим. Тобто - або-або. А коли прийшов Кучма, то Нацбанк просто почав друкувати гроші і їхнім заводам напряму видавати кредити.

Скільки ті просили – стільки й давали. Я пригадую, лише протягом одного кварталу 92-го року заводам воєнно-промислового комплексу було виділено 10 млрд рублів.

Це величезні гроші, тому що весь бюджет країни складав тоді 30 млрд рублів. І відразу все полетіло… Коли здійснили обмін купоно-карбованців на гривню, в 1996 році, то співвідношення було, я нагадаю, 100 000 купоно-карбованців за одну гривню.

Отже це була перша хвиля. Вона просто знищила все, обезцінила заощадження українських громадян, - а це 130 млрд рублів! Обезцінила гроші підприємств. В 1996-му ввели гривню, а вже в 1998-му вона «попливла». Спочатку до двох гривень за долар, в 1999-му вона вже була 3,50. Це був величезний стрибок, у півтора рази. І далі, в 2000-му, вона упала до п’яти (гривень за один долар, - ред).

Керівники Нацбанку тоді змогли плавно все провести, це не викликало якихось шокових реакцій, до гривні тоді не була втрачена довіра.

На чому та довіра трималася?

А в 2000-му ми отримали десятивідсоткове зростання ВВП. Хоча ще в 1999-му у нас було падіння на 1,5 %. А взагалі, з 1991-й по 1999-й тривало щорічне падіння ВВП, і в цілому, за 9 років, українська економіка впала в 2,5 рази. Зі 100% до 40%.

А різке зростання ВВП в 2000-му відбулося завдяки приватизації великих підприємств. Бо державні керівники отих металургійних комбінатів, - їм все було до лампочки. Я з одним двічі героєм соціалістичної праці, керівником державного комбінату, розмовляв в 1997 році.  

Це десь на Донбасі?

У Придніпров’ї. У нас же Дніпропетровськ, Запоріжжя, - це криворізька руда. В принципі, Донецько-Придніпровський економічний регіон традиційно був одним із найпотужніших у Радянському Союзі.

Ну, і після тієї зустрічі з директором, я пішов до президента. Кажу: цього героя соцпраці треба терміново звільняти, він же нічого не розуміє. Він не розуміє, що треба шукати інвестора іноземного, з новими технологіями, а не доменні печі підфарбовувати. А Кучма мені й каже: зате він у себе на комбінаті облаштував голландську свиноферму. У мене від почутого був шок. Тобто, президент країни каже, що цей директор класний, бо він поставив свиноферму голландську на заводі, водить туди екскурсії і одягає білі халати. Ось вам рівень державного мислення.

Словом, кілька років, до 2005-го були отакі успіхи. На старій базі, на старих підприємствах. Звідки ті успіхи бралися? Ну, наприклад, країни Перської затоки потужно будувалися, їм потрібен був наш метал. Тобто, ми вийшли на світові ринки, дуже добре поставляли в Китай тощо.

далі тут