[Польське] МВСіА [міністерство внутрішніх справ і адміністрації (у Польщі від часів комуністичного тоталітаризму збереглася падлюча традиція, що питаннями національних меншин займається поліція. – прим. пер.)] відмовилося фінансувати заходи з нагоди 70-х роковин операції «Вісла». Але ж Сенат ухвалив у 1990 році, що ця трагедія є «порушенням основних прав людини».

Почнемо від нагадування фактів. Цього року виповнюються 70-і роковини винятково трагічних подій – операції «Вісла», себто примусового переселення польських громадян української національності з земель, де це населення мешкало споконвіку. Було застосовано колективну відповідальність – усі українці та лемки були «покарані» за боротьбу, яку провадила з польською комуністичною владою на південно-східних землях Польщі УПА. Насправді, однак, мета, яку поставили перед собою комуністи, полягала в ліквідації української громади в Польщі – переселення здійснювалося таким чином, щоб призвести до розпорошення українців, і супроводжувалося цілковитою забороною плекати суспільне життя, знищенням культурної спадщини, а також переслідуванням і фактичною спробою ліквідації Греко-католицької Церкви.

Вільна Польща рішуче засудила цей комуністичний злочин, виявом чого стала спеціальна ухвала Сенату ПР у 1990 році. Досі органи влади [в Польщі], незалежно від їхнього політичного забарвлення, дбали про вшанування пам'яті про переселення та підтримували організації національних і етнічних меншин, які нагадували про ті події. Цього року сталося інакше – без жодного посутнього обґрунтування відповідальне за справи меншин міністерство внутрішніх справ і адміністрації відмовилося фінансувати будь-які події, пов'язані з круглими роковинами операції «Вісла».

Отож, ми маємо справу з безпрецедентною ситуацією, оцінка якої не викликає сумніву: польський уряд відмовився брати участь у заходах, які нагадують про комуністичний злочин, жертвами якого стали польські громадяни. Проте він мав би вчинити по-іншому – принаймні з двох причин. По-перше, незалежно від того, якою мірою польський уряд повинен відчувати відповідальність за злочини, вчинені комуністичною польською владою, він безумовно повинен пам'ятати про кривду, якої зазнали польські громадяни. По-друге, з геополітичних причин уряд повинен дбати про добросусідські стосунки з Україною, а діалог стосовно минулого є частиною розбудови цих стосунків.

Було б, утім, наївно сподіватися що будь-яка з цих передумов є для ЗіСу справді настільки істотною, щоб та партія у питанні відзначення роковин операції «Вісла» зайняла іншу поставу. Оминемо питання геополітики та стосунків із Україною – складається враження, що в нинішнього владного угруповання не лежить до них серце, і впродовж останніх місяців його політика стосовно сусіда стає заручником історичних питань. Важко, зрештою, уявити собі, щоб ЗіС будь-що змінила в своїй внутрішній політиці з огляду на зовнішню політику – ця партія принципово керується протилежною логікою.

Питання про міждержавні взаємини між Польщею та Україною ми також можемо винести за дужки також і з іншої причини. Проблеми національних менших, які мекають у Польщі, не мають нічого спільного із зовнішньою політикою – це абсолютно внутрішнє питання, адже стосується ставлення польської держави до польських громадян. І це повною мірою стосується пам'яті про злочини, скоєні комуністами проти польських громадян української національності. Якщо всерйоз трактувати поняття громадянства, то з цього мало би випливати також те, що слід плекати пам'ять про всіх мешканців Речі Посполитої, які зазнали кривди, – убитих німцями або совєтами, українським чи польським підпіллям, зрештою і польською комуністичною владою. Як це не парадоксально, попри свій показний антикомунізм, з тим останнім ЗіС має виразну проблему.

Але це простий наслідок мислення цієї партії стосовно питання громадянство та національної приналежності. Правляча нині партія виразно робить ставку на останнє, і не йдеться лише про те, щоб додавати, де лиш це можливо, прикметника «національний». Лакмусовим папірцем мислення про ці питання є ставлення до національних меншин. Тимчасом те, що з середовища ЗіС роками лунають заклики про необхідність узалежнити ставлення до німецької меншини в Польщі від політики ФРН супроти поляків, які мешкають у Німеччині (дивовижне розуміння суверенітету, в якому ставлення держави до власних громадян є похідним від політики іншої країни!). Саме депутатка від ЗіС Юзефа Щурек-Желязко [Jzefa Szczurek-elazko] на засіданні сеймового комітету з питань національних і етнічних меншин сказала: «Я ніколи не чула слів вдячності за те, що польська нація зробила для української меншини. Я з жалем констатую, що увесь час ми чуємо тільки претензії". Важко знайти кращу ілюстрацію для менталітету, який засновується на тому, що господарями в Польщі є етнічні поляки, а польські громадяни інших національностей, хоча й мешкають тут упродовж багатьох століть, мусять перебувати в позиції прохача, вдячного за блага, які отримують з рук польської держави. Блага – додаймо – яке мовою демократії називається здійсненням громадянських прав.

Подібна ментальність і декларації зумовлюють певні дії або їх відсутність. З початку року – виступаючи власне в ролі прохача – організації національних і етнічних меншин не могли допроситися від МВСіА належних їм коштів для їх функціонування. Але є й інші питання, які показують, що держава дійсно не хоче підтримувати, а навіть радше протистоїть діяльності меншин, яка служить плеканню їх існування. Це важко не зауважити бодай у тому, що здійснені з цілковитим ігноруванням думки місцевої громади зміни адміністративних меж Ополя насправді мали за мету поглинання містом ґмін, у яких істотну групу мешканців становлять німці. Врешті, в питаннях, які стосуються історичних проблем, варто нагадати про відсутність адекватної реакції чи бодай слів осуду з боку польської влади на такі події останніх місяців, як руйнування українських могил і пам'ятників чи напад на українську хресну ходу в Перемишлі.

Було б наївно вважати, що ЗіС у питанні операції «Вісла» провадитиме іншу політику, пам’ятаючи про поставу цієї партії з нагоди 65-х роковин. У 2012 році депутати ЗіС провалили проект ухвали з цього питання, яка засуджувала дії комуністичної влади, що були – як про це йшлося в проекті слідом за ухвалою Сенату 1990 року – «порушенням основних прав людини». Важко було не зазнати враження, що ми зробили крок назад.

Ярослав Качинський в одному з інтерв'ю захищав тоді лінію свого партійного угруповання: «Ми не бачимо підстав засуджувати цю операцію, тим більше, що українці не хочуть засудити геноцид, вчинений УПА. Операція «Вісла» не була геноцидом. Людей повивозили з їхніх домівок, це погано, ми не кажемо, що це добре, але підстави доля цього були. Крім того, ми відкидаємо політику, прийняту понад 20 років тому, що всім довкола ми кланяємося, перед усіма вибачаємося, тільки перед нами якось ніхто не хоче вибачитися".

Було б несправедливо не зауважити, що з середовища ЗіС лунали також слова, які по-іншому оцінювали події сімдесятирічної давності. Отож, про операцію «Вісла» казали, що вона «стала прикладом несправедливості, яка була наслідком дій тоталітарної комуністичної влади» і – так само як і в резолюції Сенату 1990 року – засуджували її. От лишень, такі голоси вже не лунали п'ять років тому, під час відзначення 65-х роковин, не чутно їх і нині. Президент Лех Качинський, який підписався під ними у спільній з президентом Ющенком декларації з нагоди 60-х роковин операції «Вісла», покійний уже сім років".

Ґжеґож Пац