Прозаїк із Донеччини про україномовний Донбас та війну
19 Серпень 2017
Ольга Стрижова Донбас.Реалії
Обкладинка антології «Порода»
Олег Полоз – прозаїк із Донеччини. Виїхав до Києва ще у 2010 році, тож запевняє, писати про події 2014 року на Донбасі не має права. Адже сам не бачив. «Має бути чесно», – це головний принцип, за яким донецький автор і пише твори. До антології «Порода» увійшли два оповідання Полоза: одне про музиканта, інше – про поєднання сучасності та минулого.
– Чи вплинув воєнний конфлікт на вашу творчість?
– Опосередковано донецька атмосфера впливала на мою творчість. У Донецьку коли я жив та навчався, можна було знайти, як гарне, так і химерне, і потворне. Як і в будь-якому місці.
Але сама війна не вплинула, бо я не готовий писати про це. Я поїхав із Донецька у 2010 році. Востаннє там був, коли в Києві відбувався Майдан. Тож маю уявлення, як все розпочиналось. Але саме про війну, я вважаю, що не маю права писати.
– Ви спілкуєтеся та пишете українською принципово?
– Це мій вибір. Я не можу сказати, що спілкуюсь українською, щоб комусь щось довести. Ні. Це був мій вибір до всіх подій. Колись на Донбасі українська мова була поширена – і це не було рідкістю.
Я сам народився в Лисичанську (Луганська область), і почути там українську можна було щодня. Це не було якоюсь несподіванкою. Просто ми звикли сприймати Донбас, як великі міста – Донецьк, Луганськ – а в селах там спілкувалися українською.
– Про що ви взагалі пишете? Що вас надихає?
– Життя. Те, що я сприймаю та бачу. Головне – це має бути чесно. Мені здається, якщо писати не відверто, це буде нецікаво для читача.
Я не такий титулований письменник. І для мене було несподіванкою, коли запросили взяти участь в антології «Порода». Але, як-то кажуть, поганий той солдат, який не хоче стати генералом. І кожен письменник пише для когось. Необов’язково, щоб прославити себе, він хоче, щоб його почули. Такий собі крик душі.
– Якщо порівнювати ваші перші твори і ті, над якими працюєте зараз, дуже змінився стиль?
– Я став жорсткішим. Я не вважаю, що заради кон'юктури потрібно писати щось недозволене та маргинальне. Є тепер вже життєвий досвід… Розумію, що сентиментальні речі – це красиво, але тебе турбують вже більш серйозні речі.
– Як вважаєте, така антологія важлива для Донбасу?
– Я не можу казати за всіх мешканців Донбасу. У першу чергу, це важливо для тих, хто буде опублікований у цій антології. Сказати своє слово та нагадати, що Донбас – літературний.
Ми звикли, що відомі літературні прізвища Донбасу – Стус, Сосюра, Голобородько та Жадан. А про інші імена знають одиниці.
А ось для людей, які залишилися на тих територіях, і читають українські новини та просто українське, для них «Порода» – це знак, що їх не забули.
– До речі, не всі українці взагалі знайомі зі своєю рідною літературою. Наскільки це проблема для нації?
– Після Майдану, навпаки, багато людей почали цікавитися саме українською літературою. Хтось взагалі відмовився від російської. І це не одна людина… Я не впевнений, що в Україні ця проблема настільки гостра.
– Ви були на Майдані. За ці три роки змінилися емоції?
– Ні! Я не розчарувався в жодному дні, які я там провів. Це було щастя. Звичайно, були якісь події, що не подобалися. Але вразила сама організованість людей та ставлення один до одного. Ми були незнайомі, але ми були одним цілим.
Люди, з якими я познайомився, емоції, що там отримав, нові думки, переконання – це все нікуди не ділося. Навіть через три роки не змінилося, бо ми знали, що за один день ми не потрапимо до райської держави. Але мені, як перекладачеві, цікаво спостерігати, як збільшується кількість іноземців у місті. І це не лише ті, хто приїхав через бізнес. Дуже багато туристів, яким цікава Україна.
– А що ви перекладаєте?
– Загалом наукові публікації. Був досвід перекладу історичного твору – щоденникові записи 18-го століття.
– Існує стереотип, що жителі Луганської та Донецької областей з іншим менталітетом, ніж на Західній Україні…
– Так, але це не означає, що вони – не українці. Якщо відкинути емоції та політику, ми зможемо знайти погане і на півдні, і на півночі, і в центрі.
– А як ви ставитеся до думки, що Донбас потрібно «зробити україномовним»?
– Ми зробили україномовними Київ, Херсон, Миколаїв? «Зробити україномовним»… Це як вони уявляють: написали закон, а вже наступного дня всі заговорили українською?
Це довгий процес. Це зміна вектору життя – і справа не лише в мові.
Ми робимо з цього питання якесь страховисько. Щось потрібно змінювати. Більше приділяти уваги українській історії, мові та літературі в школах і в університетах. Але це і так потроху робилося.
На Донбасі багато людей залишилося з проукраїнською позицією. І вони не знають, що робити з усім тим, що там відбувається
Дуже легко когось звинувачувати, щось кричати про патріотизм, коли ти тут, а вони – там. Але, якби я через сімейні обставини був змушений залишитися там у цей час, я не знаю, як би діяв.
– Для вас можна вважати антологію «Порода» – новим етапом?
– Так. Це відповідальність. Інколи ти думаєш: «Яка література? Які збірки? Потрібно гроші заробляти». Але все одно в тобі залишається потяг до письменництва. І ця антологія – це аванс, щоб далі щось робити.
– І що збираєтеся робити?
– Писати. Але чесно. Якщо ми там не були, то не можемо писати про це. Але не писати про ті відчуття, які залишив Майдан та війна, мовчати про те, що відбувається та робити вигляд, що нічого не змінюється, ми теж не можемо. Потрібно бути чесними і, наскільки можна відверто, не вигадуючи подій, писати.
