Мій загальний читацький стаж (віднявши раннє дитинство, коли мені читали вголос) наближається до півстолітнього.
50 років читання книжок – це, погодьтеся, не так вже й мало.
Обмежитися при цьому всього лише п’ятьма улюбленими авторами означає таки справді обмежитися, рішуче й безжально.
Як вийти з цієї халепи?
Розподілити їх рівномірно в часі – по одному улюбленцеві на десятиріччя?
Розглядати лише українських і дати собі спокій з усіма т. зв. вершинами світового письменства?
Зосередитися винятково на ХІХ столітті з його високою класикою?
Чи, може, винятково на ХХ-му з його революціями й переворотами, зокрема і в літературі?
Або ось так, довго не думаючи: Шекспір, Данте, Рабле, Сервантес, Ґете?
Може, махнути рукою на поетів і навіть не дивитися в їхній бік?
Чи навпаки: враховувати самих лише поетів і не озиратися на прозаїків?
Брати до уваги лише тих, кого сам перекладав?
Вибирати лише серед живих? (У сенсі не вічно живих, а нині живих наших сучасників)?
Кожен із цих підходів по-своєму непоганий. Але я не скористаюся жодним із них.
Я просто згадуватиму імена, аж поки їх не назбирається п’ять. Оце й буде моя перша п’ятірка. Хто не встигне згадатися, той не потрапить. Хоч, можливо, Він/Вона й максимально на це заслуговує.
Проте за великим рахунком їх таких десь близько тисячі. Тому нехай уже вибачають.
Томас Вулф (1900 – 1938)
Я неодноразово згадував, що його роман "Look Homeward, Angel" (у російському перекладі – "Взгляни на дом свой, ангел") став для мене першим у житті абсолютним читацьким потрясінням.
Уперше я прочитав його приблизно в 16-річному віці, тож він дуже потужно вплинув на мої уявлення про те, що таке справді великий роман.
Я не просто читав його і перечитував – я його переживав. І я його переживаю досі, коли просто беру з полиці й починаю гортати, а відтак і знову перечитувати з першого-ліпшого довільного місця.
Якщо мене запитують про таку сумнівну річ, як "головна книга всього мого життя", то я без тіні сумніву називаю саме цей роман Томаса Вулфа.
Бруно Шульц (1892 – 1942)
Він є автором передусім двох відносно невеликих за обсягом збірок малої прози – "Цинамонові крамниці" та "Санаторій під клепсидрою". Обидві явили собою цілком феноменальне поетико-стилістичне плетиво.
Щоб остаточно в цьому впевнитися, я мусив їх повністю, від першого й до останнього речення, перекласти. Й от коли по-справжньому сходиш углиб цієї прози, від її макро- до мікроструктур і рівнів, щоби згодом повернутися до макро, коли починаєш переписувати це словами і реченнями рідної мови, то зненацька ловиш себе на відчутті, що десь отак і виглядає сама що не є геніальність.
Джеймс Джойс (1882 – 1941)
Насправді в цьому шорт-листі він мав би височіти під номером один. Але я на це не зважився через те, що досі так і не прочитав (та й навряд чи найближчим часом прочитаю) його центральний твір – роман "Поминки за Фіннеґаном".
Зате я чудово пригадую, з яким трепетом і захватом я продирався через його "Улісса" (знову ж таки в російському перекладі) десь у 1990-х. Тому для мене Джойс – письменник-дев’ядесятник.
Щодо улюбленого для мене його твору, то це "Джакомо Джойс" – лірична мініатюра із часів його перебування у Трієсті. Саме з неї походить мій улюблений вислів "Любиш мене – люби й мою парасольку". В оригіналі з дещо іншим акцентом: "Love me. Love my umbrella".
Ну от і маємо першу трійцю: Вулф, Шульц, Джойс. І тут уже вимальовується тенденція: не досить, що всі вони між собою сучасники, за життя дуже недооцінені й по-справжньому не визнані, то ще і називаються всі односкладово.
До такої компанії напрошується так само односкладовий (й так само їхній сучасник) Пруст. Але ні, його тут не буде.
А якщо Франц? Тобто Кафка?
Дуже хотілося б, але ні. І хоча Рот (Йозеф, а не Філіп) також десь тут, поблизу, час ламати і змінювати тенденцію.
Й тому:
Ґреґорі Корсо (1930 – 2001)
В його особі у цій п’ятірці нарешті з’являється "чистий" поет (цей вислів я запозичую з футбольної термінології, де бувають т. зв. чисті форварди).
Корсо – найсвіжіший, найзухваліший і водночас найзворушливіший зі знаних мені поетичних голосів цього світу. Серед інших бітників він, на мій погляд, вирізняється тим, що не вдавав, не прикидався, не імітував, не намагався бути, а був таким, як був, тобто він був бітником від природи.
Ґінзберґ і Керуак вигадали Beat без нього, але так, наче саме для нього і під нього. В його особі я так само вшановую двох великих поетів англійського романтизму, що відійшли у кращі світи дуже молодими (як і наш Антонич, зрештою) – П. Б. Шеллі та Дж. Кітса.
Корсо примудрився жити, писати й померти так, щоби бути похованим поруч із ними – і не де-небудь, а на римському кладовищі.
Його та інших улюблених авторів, а також свої власні твори, я читатиму під джазовий супровід гурту "Сон Сови" на сцені київського Будинку Художника.
І нарешті – Вона, письменниця.
Астрід Ліндґрен (1907 – 2002)
Вона потрапила до цієї п’ятірки, звісно ж, не лише з тієї причини, що в будь-якому товаристві обов’язково мусить бути хоча б одна дама.
Ні, не тільки тому. А тому передусім, що вона велика в найголовнішому сенсі письменницької професії: вигадувати й оповідати історії.
Вона робила це бездоганно чисто і переконливо, не приголомшуючи нас ні нарочитістю, ні обсягом (як наша чудова сучасниця Дж. Р.), зате всім своїм талантом і сумлінням ніби виконуючи знану настанову про те, що для дітей слід писати так само, як і для дорослих, але краще.
І вона писала для них не просто краще, а найкраще, бо це завжди було і дуже весело, і дуже всерйоз.
Ось таке гроно п’ятірне моїх літературних улюбленців окреслилось у мене на сьогодні, а далі побачимо.
Юрій Андрухович, спеціально для УП.Життя
