Підполковник Сергій Гурін із позивним «Араб» – командир 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї аеромобільної бригади. Рівно рік тому його підрозділ почав воювати в Донецькому аеропорту, а сам офіцер провів там останні кілька днів перед тим, як термінал підірвали.

В інтерв’ю Радіо Свобода офіцер розповів, як російські офіцери керували бойовиками, чому мешканці Донбасу покращили своє ставлення до українських військових і чому потрібно знайти усіх зниклих безвісти.

Сергій Гурін

«Лише офіцери російської армії могли припинити вогонь бойовиків»

– Наш батальйон приїхав в Костянтинівку 10 листопада 2014 року, а 16 грудня 2014 року я зайшов на командний пункт і почав виконувати обов’язки начальника штабу батальйону. Тоді це був 3-й батальйон 80-ї аеромобільної бригади і ми брали участь в обороні Донецького аеропорту.

Я звільнився з армії у 2002 році, а у 2014 знову пішов. Ця війна зробила мене більш концентрованим, я навіть якось помолодшав: увесь час треба рухатися, думати про бійців, про виконання завдань. Зовсім немає часу відпочити чи, наприклад, дивитися телевізор.

15 січня мене відправили безпосередньо в новий термінал, щоб підняти моральний дух бійців і для виконання подальших бойових завдань із захисту терміналу. Вже 16 січня я отримав контузію, 19 січня мене евакуювали, а 20 січня аеропорт підірвали. Я не знаю, як було раніше, у жовтні, але, як на мене, в січні були найжорсткіші часи, враховуючи три так звані мирні ротації через блокпост бойовиків. Я безпосередньо їх проводив і двічі з трьох разів нас обстрілювали. Вперше – одразу з гранатомету, а вдруге – на виїзді.

Ці ротації не відбувалися без участь російських офіцерів, підполковників і полковників, навіть одного генерала російського – вони телефонували з мосту, через який ми їхали в аеропорт. Для мене це був показник того, що відсутність російських військ на сході України – це брехня. І «Моторола», і «Абхаз», і інші бойовики отримували накази старших російських офіцерів.

В бойовиків часто були перестрілки між різними угрупованнями, координації не було. Ми такі міжусобиці називали «слава ДНР». Якось ми із Олегом Кузьміних, командиром 90-го батальйону, поїхали забирати поранених. Він поїхав на машині на злітну смугу, а я залишився у сеператистів у заручниках. Бойовиками тоді командував боєць із позивним «Крим», росіянин, судячи з говору. Він не міг заспокоїти бойовиків, не міг зупинити стрілянину. Я знаю, що пізніше його вбили.

Добровольці, із якими ми воювали разом, – це справжні патріоти: і «ОУН», і «Правий сектор». Зокрема, підрозділ «ОУН» воював на позиціях радіолокаційної станції в аеропорту. Коли поранили їх командира, командування взяв на себе мій сержант Максим Грищук. Він командував на цій позиції більш як 25 днів, зараз працює заступником антикорупційного прокурора.

Також скільки буду жити, стільки буду пам’ятати про бійця «Правого сектору» із позивним «Апостол». Треба було бачити те, що він робив на вежі, на позиції «Небо».

«У десант повертаються ті мобілізовані, яких не відпускає війна»

– Під час цієї війни ми навчилися воювати, тепер особовий склад підходить до ведення бойових дій свідомо. Контрактні і мобілізовані офіцери отримали бойовий досвід, навчились командувати особовим складом так, щоб уникнути втрат і виконати поставлені завдання. Головне – уникнути втрат.

Деякі мобілізовані бійці потім одразу залишаються на службі за контрактом, а деякі повертаються до нас через деякий час. Наприклад, до мене повернуться два командири взводів. Війна не відпускає, тримає і не відпускає. Коли вони повертаються до цивільного життя, то стикаються із соціальними проблемами, з різним ставленням до себе, мовляв, «ми вас туди не посилали». А вони пам’ятають те, що відбувалося із ними, з їх побратимами, їх це не відпускає. Таких ми беремо назад, якщо вони були достойними людьми і знавцями своєї справи. Повинна бути гарна фізична підготовка, але перш за все – відповідні психологічні якості.

Про психологічну допомогу тим, хто пройшов війну, треба було говорити набагато раніше, коли ми виходили з терміналу. Це, на жаль, не було зроблене, психіка в деяких людей дуже постраждала. У мирному житті тебе ніхто газом не труїть і ніхто палаючим бензином з третього-четвертого поверху не поливає. Врятувати, в першу чергу, може родина. Треба чимось займати себе. Робити щось корисне.

Війна показала, що до ведення бойових дій треба підходити креативно. Десантники внесли певні корективи до системи навчання – ми не відкидаємо знання попередників, але війна дала нам багато нового досвіду. Також нещодавно відкрився навчальний центр, який буде готувати бійців-контрактників: снайперів, інженерів, хіміків та інших.

«Мій водій постійно возив смаколики місцевим дітям»

– Із місцевим населенням я багато спілкувався у селі Водяне. Зокрема, наші лікарі їм допомагали. В мене у батальйоні більшість бійців з західної України – в них до дітей особливе ставлення, як до святих. Подарунки їм дарували на день Святого Миколая, годували їх, лікували. Мій водій завжди якісь смаколики із собою возив для місцевих.

Коли батальйон у листопаді 2014 року зайшов у Костянтинівку, 90% населення були проти військових. Роком пізніше нас підтримує близько половини місцевих. Але до нас там базувалися сепаратисти, отже в місцевих є з чим порівняти. Із нашою появою припинилося насилля, ми не «віджимали» автівки чи квартири. Єдине, що зіпсувало нашу репутацію, це важкий тягач, який 16 березня на смерть збив дівчину на дорозі. Наразі триває суд і під слідством не лише водій тягача, а й командир батареї. Він їхав не в тягачі, а на машині попереду.

Суд розбереться, але я хочу сказати, що мало є таких людей, як цей командир. Йому 23 роки, він командував батареєю в Луганському аеропорту і зберіг весь особовий склад. Пізніше він командував батареєю в Донецькому аеропорту, де був на бойових позиціях впродовж 55 днів. Його важкі гаубиці Д-30 постійно стріляли. Він дуже достойна людина і я сподіваюсь після закінчення суду його знайде другий орден.

«У снах до мене приходять загиблі бійці»

– Дуже неприємно, коли питають, навіщо було утримувати Донецький аеропорт. Якщо б таке питання почули солдати, якими я командував біля аеропорту і в самому терміналі, їм би було дуже неприємно. Тоді не було запитань «чому» і «навіщо». Люди відстоювали кожні 15 сантиметрів цього аеропорту, не кажучи вже про його стратегічне значення для продовження наступу.

У моєму підрозділі після боїв в аеропорту загинуло 30 людей і ще 4 зникли безвісти – це за півтора місяця. Коли у січні була спроба просунутися в район Спартака, я, на жаль, був вже у шпиталі і не міг детально слідкувати за цими боями. Але я не думаю, що лише дії високомобільних десантних військ і нашого командування призвели до цих наслідків. Просто з того боку ні в кого не було наміру дотримуватися перемир’я. Ми ж дотримувались мінських домовленостей до останнього, адже усі бачили, як українських бійців обшукували на блокпостах бойовиків під час мирної ротації.

Я дуже часто думаю про Донецький аеропорт, восени у снах почали приходити загиблі бійці. Мене це досі не відпускає, і тому я аналізую те, що там відбувалося. Думаю, що термінали врешті-решт захоплювали не «ополченці» «Спарти» чи «Сомалі», а, швидше за все, спеціалісти нашого східного сусіда. Але вони не можуть без підлості – попросили нас не стріляти деякий час, щоб могли прибрати свої «двохсотих», зокрема з підвалу. І тоді, швидше за все, і заклали вибухові пристрої під термінал.

Ворог для мене завжди залишиться ворогом. Я не дуже розумів, коли Андрій Шпігель із позивним «Рубін», заступник начальника «військової поліції ДНР», мені часто руку протягував. Я йому говорив: «Ти мабуть щось поплутав?» Він у відповідь говорив, що в історії вороги часто один одному руку тиснули, але це напевно не для мене.

Втрати особового складу як в моєму підрозділі, так і в 90-у окремому батальйоні, не були марними. Під час виконання таких завдань втрати марними не бувають. Вже рік минув і я дуже не хочу, щоб люди забували про бійців, які були в аеропорту, про «кіборгів». Також я не хочу, щоб держава забула про тих моїх чотирьох бійців, які зникли безвісти. Душі загиблих мають знайти спокій.