27 липня минає 15 років від Скнилівської трагедії у Львові, яку називають найбільшою катастрофою в історії авіаційних шоу.

Тоді святкували 60-річчя 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил України і обіцяли видовище – оглядини авіаційної техніки, польоти літаків.

Однак за вісім хвилин до 13-ї години навчально-бойовий літак Су-27 впав у натовп глядачів. 77 людей загинули, з них 28 дітей, близько 300 були поранені.

Загалом у справі проходили понад півтисячі потерпілих. Чи було незалежним і об’єктивним слідство? Як склались долі обвинувачених? Чи відома на сьогодні причина падіння літака?

«Я тоді нічого не розумів, що мама загинула. Лише пам’ятаю фрагментами: дорога, як літаки стояли, коли все вже сталось, коли паніка була, крики, міліція, швидкі», – пригадує 27 липня 2002 року Остап Хміль.

Йому тоді було 3 роки. А братові Олегу – 10. Обоє були на авіашоу разом з мамою Галиною і бабусею, які загинули. Мама накрила своїм тілом Остапа і врятувала йому життя. Тоді фотографія 3-річного хлопчика зі Скнилова облетіла весь світ, – нагадує Радіо Свобода.

Остапові сьогодні 18 років, він студент коледжу, у планах – здобути вищу освіту. Юнак каже, що нечасто дивиться на фотографію, але про трагедію, суди чув від тата і бабусі – мами тата.

«Фото побачив після трагедії, а вже пізніше усвідомив у школі, вже тоді зрозумів», – каже хлопець.

3-річний Остап Хміль

Тоді рідні дуже хвилювались за психологічний стан дітей, говорили, що падає у хлопців зір.

«Після самої трагедії було трішки важко, до дитячих психологів ходив, ігри всякі тоді проводили, вже з часом не дуже згадувалось. Якщо б не було психологів, було б важко, ще до 6 років були спогади. Після трагедії у нас з братом почав падати зір», – говорить Остап Хміль.

Що, на його думку, є причиною трагедії, чому літак впав? Адже Остап переглядав відео, читав матеріали.

«Немає у мене ніякої ні на кого образи. Певно, був людський фактор, частково безвідповідальність. Думаю, що зрозуміли свою помилку ті, хто винен. На той час дуже хотіли прикрити цю трагедію, щоб про неї ніхто нічого не знав. Багато років пройшло, все забулось вже, змирилось. Вже не дуже згадується це, хіба що перед річницею», – каже Остап Хміль.

Офіційно 77 людей загинули внаслідок падіння літака Су-27. Однак офіційно у матеріалах справи фігурувало, що понад 300 кілограмів біологічної маси були захоронені і неідентифіковані. Коли проходив судовий процес, то приходило кілька людей, які припускали, що це можуть бути їхні зниклі рідні.

«12 офіцерів мають сидіти, сказав тоді президент Кучма»

У день 27 липня 2002 року Львів охопила паніка. На Скнилівське летовище їхали швидка за швидкою. Сотні травмованих людей у лікарнях. Тисячі осіб кинулись у морг на впізнання рідних, інші – у пошуку своїх дітей, чоловіків, братів сестер, які не виходили на зв’язок.

Львівський морг у ці дні був суцільним згустком людського болю і горя. Машинами сюди везли тіла і людські останки. А ще не видавали якийсь час упізнані тіла для поховання, бо медики не знали, що вписати у графі «причина смерті». Щодня – похорони. Домовини везли Львівщиною, відправляли на Харківщину, Донеччину, Дніпропетровщину, звідки родом були жертви катастрофи. На одному цвинтарі поблизу Львова ховали молоду маму і сина, поруч молоду жінку, чоловіка, їхню 11-місячну дитину та брата чоловіка, батьків маленького хлопчика, мама прощалась зі своїми трьома дітьми, а батько – з усією родиною…

Тодішній президент Леонід Кучма перервав свій відпочинок у Криму і прилетів через дві години після катастрофи у Львів – побував на Скнилівському летовищі, у трьох лікарнях, де були потерпілі. Захисник у справі Скнилівської трагедії Віталій Домашовець вперше розповів Радіо Свобода подробиці візиту президента у Львів, про що дізнався з матеріалів кримінальної справи.

«Тоді президент Леонід Кучма відпочивав у Криму, Віктор Медведчук посадив його в літак і його привезли на Скнилів. Коли перед ним вишикували офіцерів, у нього були запитання. «Скільки їх, винних? Сім чи вісім. Повинно сидіти 12, так тоді сказав президент Кучма. Після цього все слідство пішло – 12. А чому не 10, 11, 9? Всім 12 особам були висунуті обвинувачення, всі вони проходили по справі. Вони ознайомились з матеріалами справи, і коли мав розпочатись суд, то чомусь четверо осіб генералів виділили в окреме провадження, ніби по них ще щось треба додатково розслідувати. Це було процесуально спеціально зроблено. А обвинувачення було одне і те ж саме для всіх», – каже адвокат.

Президент Леонід Кучма відправив у відставку головнокомандувача Віктора Стрельникова. Серед обвинувачених були головнокомандувач Військово-повітряних сил України, генерал-полковник авіації Віктор Стрельников, командувач 14-го авіаційного корпусу, генерал-лейтенант Сергій Онищенко, заступник командувача 14-го авіакорпусу, генерал-майор авіації Анатолій Третьяков, помічник керівника польотів у зоні пілотажу підполковник Юрій Яцюк, двоє пілотів, які катапультувалися, кримчанин Володимир Топонар і Юрій Єгоров із Вінничини, заступник головнокомандувача ВПС із бойової підготовки, генерал-лейтенант Олександр Волошенко, заступник начальника з бойової підготовки, генерал-майор Володимир Алексєєв, начальник служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу Анатолій Лукіних, командир авіаполку, полковник Олег Дзюбецький з Озерного, звідки був наданий Су-27.

6 вересня 2002 року офіційною причиною трагедії назвали помилку пілотів – «відхилення екіпажу від польотного завдання і помилку в пілотуванні Су-27». Однак після цього експерти, фахівці, державні посадовці називали різні причини падіння військового навчально-бойового літака Су-27: відхилення у траєкторії польоту літака, службова халатність військових посадовців, відмова техніки, помилка пілотів, відсутність льотної практики у них, проблеми з організацією авіашоу, фінансуванням загалом ЗСУ, поле розміщення глядачів не відповідало попередній схемі, як вказувалось на плані польотів.

Момент падіння Су-27

До сьогодні продовжують обговорювати причини падіння військового літака. Слідство тривало кілька років, перше судове засідання відбулось у Львові у 2002 році після сорока днів жалоби. У зал 80-ї десантної бригади рідні прийшли з фотографіями загиблих і змусили 12 підозрюваних стати перед ними на коліна…

У 2005 році суд назвав винних у катастрофі, але кримінальне провадження щодо чотирьох генералів прокуратура виділила в окреме провадження, і до суду дійшла справа щодо 8 обвинувачених. А чотирьох генералів – Сергія Онищенка, Віктора Стрельникова, Олександра Волошенка і Володимира Алексєєва – суд виправдав.

«На 100% ми не знаємо справжню причину, чому впав літак. Як на мене, питання у професійності. Зі слів пілота Юрія Єгорова, який припускав, що це був бойовий літак Су-27 УБ, тобто навчально-бойовий. Напевно, літак стояв у навчальному режимі. Перший пілот Володимир Топонар почав сам крутити фігуру, вирішив показати свою професійність, але не там, де треба, додатково. Це була доріжка для повернення, ця фігура йому не вийшла. Друге питання: Анатолій Третьяков, Юрій Яцюк, Юрій Єгоров йому кричали (про це є в матеріалах справи): «виводь», «добав обороти». Він запізно включив форсаж для виведення. Навіть ту помилку, яку він зробив, можна було виправити, але треба було виводити. Третє – технічне: лівий форсаж не спрацював. Справність літака? Четверта причина: гілка дерева не може пробити крило літака Су-27. На лівому крилі, лівому стабілізаторі були пробоїни. Це є на фото в червоній папці Євгена Марчука при розслідуванні. А вони пишуть: гілка дерева. Це з’ясували тоді 4 генерали, можливо, їхню справу і виокремили тоді в окреме провадження. До слова, тоді була боротьба за цей військовий аеропорт, щоб його закрити і передати землі у приватні руки. А ще глядачі були розташовані не згідно зі схемою. Коли на Скнилів приїхав Юрій Яцюк, то його зустрів генерал Анатолій Третьяков і показав, що люди будуть спостерігати за шоу в кінці доріжки, то Яцюк йому сказав, що вони не там мають розташовуватись, зранку перед шоу просив перевести людей в інше місце», – розповів адвокат Віталій Домашовець.

Покарання

Перший пілот Володимир Топонар отримав 14 років ув’язнення (вийшов через 11 років), другий пілот Юрій Єгоров – 8 років позбавлення волі (вийшов через 2 з половиною роки), командувач 14-го авіаційного корпусу, генерал-майор Анатолій Третьяков – 6 років ув’язнення (вийшов на волю у 2007-му), помічник керівника польотів, підполковник Юрій Яцюк був позбавлений волі на 5 років (відбув за ґратами майже 3 роки), начальник служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу Анатолій Лукіних – 4 роки покарання (умовний термін ув’язнення). При цьому жоден із засуджених свою вину не визнав. Уникнули покарання генерал-полковник авіації Віктор Стрельников і генерал-лейтенант Сергій Онищенко (у 2011-му він став командувачем Повітряних сил). Сергія Онищенка і ще трьох генералів виправдала колегія суддів Військового апеляційного суду Центрального регіону у 2008 році. Перед тим у 2007 році президент Віктор Ющенко помилував генерала Анатолія Третьякова і зменшив термін ув’язнення другому пілотові Юрію Єгорову. Пілот Володимир Топонар вийшов на волю у 2013 році.

Володимир Топонар (ліворуч), Юрій Яцюк (центр) і Анатолій Третьяков під час судового засідання у справі трагедії на авіашоу

«Раціональна і заспокійлива відповідь на будь-яке нещастя – це об’єктивне пояснення того, що сталося, в поєднанні з розумними заходами, які під силу людині, щодо запобігання подібному лиху в майбутньому. Фактів не потрібно заперечувати, а тим більше – вигідно інтерпретувати чи використовувати у вузьких, власних інтересах», – сказав на 40-й день після катастрофи блаженніший Любомир Гузар. Та до слів владики не вельми тоді прислухались.

Протягом слідства і судових засідань потерпілі висловлювали претензії до судових рішень, до розслідування, фаховості комісії з розслідування авіаційної катастрофи, яку очолював танкіст, тому сумнівались у його професійності, обурювались тим, що високі посадовці так і не відповіли за трагедію. Неодноразово під час судових засідань захисники потерпілих наголошували на фактах підтасовування, за їхніми словами, документів у матеріалах справи.

Долі

Долі засуджених військовослужбовців склались по-різному, розповідає адвокат Віталій Домашовець. Пілот Володимир Топонар проживає в селі на Київщині, тримається «відлюдником», другий пілот Юрій Єгоров, росіянин за національністю, виїхав у 2014 році в Росію, генерал Анатолій Третьяков – на пенсії.

Цікава історія у помічника керівника польотами Юрія Яцюка, який двічі просив генерала Анатолія Третьякова перевести глядачів у те місце на летовищі, як зазначено у плані, попередив про ці зміни і льотчика. Під час польоту до його команд пілоти теж не дослухались. За зразкову поведінку Юрія Яцюка звільнили на два роки раніше з ув’язнення, він намагався поновитись на службу, але постійно отримував негативну відповідь. Втім, у 2014-му, коли почались бойові дії на Донбасі, про нього, як професійного льотчика, таки згадали. Він тренував у Миргороді пілотів, налітав більше годин, аніж за всю свою військову кар’єру. Зараз живе і працює у Вінниці у штабі Військово-повітряних сил.

Через 15 років після трагедії змінилось життя кожної потерпілої людини у цій катастрофі. Біль від втрати рідних людей сховався глибоко у серці, але нагадує про себе щоразу. Хтось не витримав горя і пішов у засвіти за дорогою людиною, чимало захворіли. Люди кажуть, що не отримали статус потерпілих, а держава виплатила різні суми компенсації, від 10 до 100 тисяч гривень, що розцінили дуже негативно. Кілька років потерпілі говорили про несправедливі виплати і позивались проти держави Україна у Європейському суді з прав людини. Але торік суд не задовольнив позов громадян України, дійшовши висновку, що обставини аварії були задовільно розглянуті на національному рівні, що заявники отримали адекватну компенсацію, а винні були покарані. Розгляд справи у Страсбурзі тривав 10 років.

«Всі шість позивачів аргументували порушення статті другої, «Право на життя», з боку держави, що держава порушила це право, і що безпосередньо сама українська влада несе відповідальність за падіння літака, і що вона була не в змозі ухвалити відповідне законодавство, вжити адміністративні та практичні заходи, зокрема, які могли б захистити життя під час повітряного шоу. 2016-го року Європейський суд з прав людини одностайно – 7 суддів – вирішив, що українська держава не порушувала статтю другу», – каже адвокат Сергій Войченко, який також стежив за перебігом справи про авіакатастрофу у Скнилові.

За словами адвоката, говорити про те, що держава покинула жертв і їхніх родичів взагалі напризволяще після трагічних подій, не варто.

«Якщо порівнювати, в середньому кожному постраждалому у Скнилівській трагедії держава виплатила кожному потерпілому компенсацію у 55 тисяч гривень. Для порівняння, родинам 78 жертв в Росії за збитий Ту-154 над Чорним морем у 2001 році Україна виплатила в майже 20 разів більше, тобто по 200 тисяч доларів», – каже Войченко.

За його даними, одноразову матеріальну допомогу, згідно з розпорядженням міського голови Львова, до 15-ї річниці трагедії нададуть 43 членам родин, загиблих в авіакатастрофі, в розмірі 2 тисячі гривень кожному.

Від часу трагедії в Україні більше не проводили жодного авіашо

Редакция "Украинской правды" получила этот текст от министра внутренних дел Арсена Авакова. Мы публикуем его полностью без изменений, поскольку считаем, что в данном материале высказаны важные мысли, требующие дискуссии в украинском обществе.

*   *   *

"Война – всего лишь трусливое бегство от проблем мирного времени"

(Томас Манн)

2017 год. Украина. Гибридная война.

Постмайданный синдром, военная агрессия, вызванная ею тяжелая экономическая ситуация в стране…

Сегодняшнюю украинскую ситуацию – и внешнюю и внутреннюю – следует оценивать именно в терминах гибридной войны. И, совершенно очевидно, что по своей внутренней сути фактор "гибридной войны" имеет внешнее измерение.

Эта ситуация воплощается у нас в более чем непростой феномен "гибридного общества". Общества, для которого все более значимой повседневной компонентой является гибридная война. Вольно или невольно, прямо или косвенно – но это так!

Гибридная война воплощается не только в реальные боевые действия, погибших и раненых. Гибридная война входит в нашу жизнь постоянным токсичным присутствием в политико-информационном, социально-экономическом и психо-эмоциональном полях нашей действительности.

Все, конечно, наблюдали за самыми яркими за последнее время проявлениями гибридных действий. Прошлогодний "крестный ход", "бессмертный полк" этого года и десятки похожих ситуаций, оставшихся вне поля зрения широкой публики. Пограничное манипулятивное телевещание, блокады, псевдопатриоты, фейковые "народные" политические силы, управляемые извне, и мощный поток фейковых формирующих новостей… Все это имеет своей глубинной целью внести "жесткую" (силовую) составляющую фактора "гибридной войны" в украинское общество и политикум.

К счастью, у наших правоохранительных органов и спецслужб оказалось достаточно воли и профессионализма, чтобы не допустить реализацию инициированных такими внешне "богоугодными действами" сложных провокационных "многоходовок" с достаточно тяжелыми для Украины последствиями. Но потери все равно есть – наша сила созидания серьезно ослаблена ведущимися против нас гибридными действиями.

Однако, в целом успешное противодействие как гибридным пиковым попыткам дестабилизации ситуации, так и регулярным фоновым атакам – ставит всех нас перед очевидной необходимостью — "играть на опережение". A la guerre comme a la guerre. Мы просто обязаны научиться не только оперативно реагировать, не только превентивно продуманно действовать, но и – что гораздо важнее — готовиться к восприятию следующего за гибридной войной гибридного мира.

Гибридная война рано или поздно закончится. Однако уже порожденные, и все еще порождаемые ею проблемы социального плана никуда не уйдут. Скорее наоборот – они войдут в качестве значимых составляющих в специфический феномен "гибридного мира", с которым жить украинскому обществу придется еще очень долго.

Социально-административную подготовку к изнанке "гибридного мира" нужно даже не начинать, а полноценно вести уже сейчас!

Прежде всего, следует обратить внимание на порождаемый гибридной войной ФЕНОМЕН ДЕСТРУКЦИИ – как на индивидуальном/психологическом уровне, так и на уровне коллективном/социальном.

Этот общественный феномен проявляется, прежде всего, в рисках тяготения к простым решениям, основанным на упрощенных дихотомиях "хорошее-плохое", "правильное-неправильное", "выгодное-невыгодное".

Но можем ли мы в текущей ситуации позволить себе такую бескомпромиссную роскошь черно-белого зрения?

Социологи уже фиксируют в массовом сознании нашего общества стремление решать проблемы максимально простыми и силовыми способами. Эти обманчиво "простые" и быстрые способы, которые зачастую предлагают левые и правые популисты, ни в коей мере не могут дать желаемый результат.

Более того, грядущее за такими ошибочными действиями — человеческое разочарование и фрустрация по ниспадающей спирали может разрушить наше общество и нашу страну.

Стремление, склонность общества к такого рода "простым" решениям всегда возникает на фоне недоверия к действующей власти, к текущим ее шагам и решениям, определяющим повседневный ритм жизни страны. И тут многоствольной канонадой на сознание и без того шокированного и травмированного войной и непростой экономической ситуацией человека — обрушивается град негатива. "Зрада", "все пропало", и "ничего нет вокруг позитивного и хорошего" – вот ключевое оружие врага, разрушающего веру и терпение украинца, на очень непростом пути перемен...

С этой разрушающей атакой негатива, деструкцией, солидаризуются своими поступками и действиями немалый отряд политических негодяев. Некомпетентность и стяжательство этих субъектов, зачастую обосновавшихся в ядре власти – добавляет топлива и снарядов для деструктивных вражеских машин разрушения веры в гармоничное будущее человека в Украине…

Как бороться с этой ключевой гибридной угрозой? Чудовищной угрозой, основанной на тяге к упрощению и разрушению, через утрату веры в созидание и в возможность и существование позитивного движения к лучшему?!

Это ключевой вызов современности для каждого из тех, кто думает о будущем Украины.

Популизм ведущих политических сил способствует фрустрации населения – завышенные ожидания и разочарование от недостаточной их реализации в реальности – яд, который методично отравляет всех нас. Этому способствуют как политики, находящиеся при власти, так и оппозиционные силы.

Фрустрация – источник агрессии. Особенно в том случае, когда населению рассказывают, как все плохо, но не предлагают действенных вариантов решения проблем. Таких доморощенных и заезжих мессий у нас — пруд пруди. Да еще всему, что способствует разрушающему самоедству и фрустрации – активно помогает реальный наш враг, ведущий против нас войну.

В этой ситуации жизненно важны – торжество здравого смысла и диктатура реальных постулатов выживания и развития. Постулатов тяжелых, не популярных, не красивых, не ведущих тех, кто их провозглашает, к вершинам власти или богатства. Постулатов правильных. Таких, при реализации которых мы охнем от тяжести предстоящего пути, но будем точно знать, что ЭТО нас выведет к состоянию процветающего общества и мы будем жить в счастливой и успешной стране...

Нам, каждому в отдельности и всем вместе – нужно это пройти – трансформировать сознание и действия.

Надо определить свою позицию и ориентироваться на тех, кто созидает, на конкретные результаты и четкие реальные планы.

*   *   *

Отдельно хочу остановиться на одном, возможно частном, но чрезвычайно значимом и, к сожалению, масштабном факторе общей деструкции сознания в результате гибридной войны — ПОСТВОЕННОМ ВЕТЕРАНСКОМ СИНДРОМЕ.

С каждым днем идущей войны все больше появляется людей, обожженных боевыми действиями, со смещенными ценностными категориями – людей, которым легко перейти грань этических норм и применить силу, а то и оружие.

К феномену деструкции, присутствующему в обществе, вплотную примыкает, фактически переплетаясь с ним, как раньше бы сказали "вьетнамский/афганский синдром" — а теперь украинский поствоенный ветеранский синдром.

Нам, украинцам, больше знаком "афганский синдром", но не как медицинская или точнее медико-социальная проблема общества, а в виде трагичных историй жизни родных, друзей, знакомых… Советские "афганцы" зачастую не смогли найти себе достойное место, вернувшись с войны, на которую их "никто не посылал"… Наркомания, суицид, агрессивное поведение, конфликтность, разрушенные семьи, разрушенные судьбы…

По доступной, явно неточной, советской статистике, через военный конфликт в Афганистане прошло 546 255 человек – примерно 0,2 % населения СССР. Никаких программ по реабилитации и социальной адаптации тогда не проводилось.

"Афганский синдром" остался частной трагедией каждой отдельной "советской афганской семьи".

Для нас важно обратиться к опыту преодоления "вьетнамского синдрома" в США – который был признан на государственном уровне.

"Вьетнамский синдром" в США является медицинским термином, объединяющим различные нервные и психические заболевания, жертвами которых стали американские солдаты и офицеры, прошедшие войну во Вьетнаме. По наблюдениям американских ученых, большинство солдат, вернувшихся из Вьетнама, не могли найти свое место в жизни. Причем, причины были в подавляющем большинстве не материального плана, но социально-психологического. У вернувшихся солдат было ощущение, что общество отторгает от себя "вьетнамцев", которые вернулись в него "другими", не похожими на остальных.

В течение десяти лет после окончания Вьетнамской войны 62 тысячи бывших американских солдат покончили жизнь самоубийством (в мирное время), а к 1988 году эта цифра превысила 100 тысяч. (Для сравнения, по данным Пентагона, во время самой Вьетнамской войны общие боевые потери США составили 47 378 человек, небоевые потери – 10 799 человек, 153 303 человека получили ранения и увечья, а 2300 человек считаются пропавшими без вести). Таким образом, количество самоубийств (совершенных!) – почти равно половине суммарной численности ВСЕХ потерь во время боевых действий.

"Вьетнамский синдром" является характерным и, пожалуй, наиболее изученным и осмысленным прикладным примером характерного "посттравматического стрессового расстройства" (ПТРС), проявившимся в массовом масштабе (те или иные проявления посттравматического синдрома наблюдались у 30% ветеранов Вьетнамской войны во Вьетнаме) и ставшим для США полноценной социальной проблемой общегосударственного значения.

Проблема "Вьетнамского синдрома" была признана в США на государственном уровне, для ее решения разрабатывались широкие и хорошо финансируемые программы реабилитации.

Согласно открытым источникам, общий бюджет программ реабилитации людей, пострадавших от "вьетнамского синдрома" составляет $ 4 млрд. Однако до сих пор каждый военный конфликт, в котором принимают участие военнослужащие США, приносит в общество проблему посттравматического стрессового расстройства.

По официальной статистике в 2005 году покончили с собой 6256 ветеранов, в 2012 – около 6,5 тысяч ветеранов, и еще 349 случаев суицида было зафиксировано среди действующих военных. (Для сравнения, боевые потери составили 295 человек) По состоянию на 2008 год на учете в Департаменте по делам ветеранов США состояло 12 тысяч бывших солдат, пытавшихся покончить с собой. Департаментом в июле 2007 года создана горячая линия для помощи тем американским ветеранам, которые задумываются о самоубийстве. Бюджет проекта составил 2,9 млн долларов. Ежедневно в телефонную службу поступает около 250 звонков. Только за первый год функционирования этой "горячей линии" психологи предотвратили 1221 самоубийство ветеранов. Согласно социологическому исследованию, проведенному американским институтом RAND в 2008 году каждый пятый солдат, отслуживший в Ираке или Афганистане, страдает от посттравматического синдрома и склонен к самоубийству. Исследователи из государственного университета Портленда установили, что ветераны иракской и афганской кампаний США совершают самоубийства в два раза чаще остальных американцев.

Как обстоит дело в Украине – спустя три года после начала войны?

По состоянию на середину июня 2017 – 280,5 тысяч человек имеют статус участников боевых действий. Это только те, кто оформил документы официально, то есть, далеко не все. Но даже так, это уже почти 0,7 % населения страны, включая младенцев и стариков.

Общепризнанный международный стандарт по военным конфликтам – 90-95% участников боевых действий впоследствии имеют медицинские (связанные с нервной системой) и социальные проблемы, а около трети диагностируется посттравматический синдром, результатом которого нередко бывают самоубийства.

По данным военной прокуратуры, на начало июня 2017 зарегистрировано около 500 случаев самоубийств участников антитеррористической операции после возвращения из зоны боевых действий.

По информации Международного правозащитного центра "Ла страда Украина", уже в 2015 году количество обращений членов семей участников АТО с жалобами на бытовое насилие увеличилось в восемь раз.

С точки зрения наличия поствоенного синдрома, необходимо учитывать сотни тысяч вынужденно перемещенных лиц и тех, кто остается на оккупированных территориях в зоне боевых действий. То есть, в группе риска находится в несколько раз больше людей!

Например, по мнению психологов, после теракта 11 сентября посттравматический стрессовый синдром с большей или меньшей интенсивностью был отмечен почти у 70% жителей Нью-Йорка. Через полгода эта величина упала до 30% (не считая, конечно, членов семей погибших). До сих пор немало людей по-прежнему испытывают чувство тревоги, подавленности, плохо спят и полностью утратили радость беззаботного существования. У них это состояние сохранилось и даже закрепилось.

Симптомы постстрессового синдрома (повышенная тревожность, потеря концентрации, утрата радости жизни, депрессия вплоть до суицида) у переживших Спитакское землетрясение в 2013 году возвратились и усилились в 30% случаев через 3-5 лет. Само землетрясение длилось всего 30 секунд.

В Украине три года идет гибридная война и когда она закончится, признание и преодоление последствий военного посттравматического синдрома, как среди ветеранов, так и среди мирных жителей – станет одним из ключевых вызовов гибридного мира.

Для преодоления украинского эквивалента "вьетнамского синдрома", усугубленного национальной спецификой, разработаны и действуют программы социально-психологической и социально-экономической помощи. Однако, пока это в основном ведомственные программы, которые решают проблемы преимущественно на индивидуальном или внутриведомственном уровне, но "выносят за скобки" проблему в целом.

Требуется комплексная, целостная программа на государственном уровне, направленная на минимизацию негативных последствий "поствоенного синдрома" как социального явления. Необходимо понимание и признание, что эта проблема является глобальной проблемой Украинского общества.

Есть забытая максима, что "война заканчивается только тогда, когда похоронен ее последний солдат". Эта более чем справедливая в гуманитарно-историческом плане максима, пожалуй, имеет свое продолжение: в общественном плане война заканчивается лишь тогда, когда социально адаптируется ее последний солдат.

*   *   *

Гибридная война является фактом нашей жизни и должна быть осознана, принята и учтена всеми: каждым гражданином и государственными институтами, со всеми своими особенностями, рисками и угрозами. Осознание этого факта, противодействие факторам гибридной войны — требует мужества, отваги и бдительности каждый день и от каждого из нас.

Очень важно уже сейчас готовиться к будущему гибридному миру, который в свою очередь принесет с собой новые невиданные до сих пор вызовы и риски.

Украине и каждому из нас предстоит первыми научиться жить в этом новом мире, понять его и найти в нем свое место.

Но еще до этого нам предстоит пережить сложнейший переходный период, выстоять на труднейшем этапе восстановления страны и души, всем вместе преодолеть постстрессовый синдром этой войны.

Я отметил два главных деструктивных фактора, которые, по моему мнению, обществу и каждому из нас следует преодолеть: деструкция, порождающая фрустрацию и военный посттравматический синдром.

Однако, наверное, можно сказать и так: это один и тот же деструктивный посттравматический синдром, только выражается он по-разному.

Если мы думаем о будущем, если ответственны перед грядущим поколением украинцев – нам сегодняшним, находящимся в состоянии гибридной войны – нужно думать о СТРАТЕГИИ ГИБРИДНОГО МИРА.

Она шире того, что упомянуто в этом тексте – и нам надлежит ее сформулировать, выписать и принять (если хотите – общественным договором) уже сейчас, опираясь на весь интеллект страны.

Будущее должно быть заложено в настоящем!

Арсен Аваков, для УП

Крим вже не допомагає Путіну, в Росії назріває буря - приватна розвідка США

Молоде покоління вже не задовольнити байками, що Путін врятував Росію з хаосу 90-х
 Владислав Кудрик Вівторок, 4 липня 2017 Владислав Кудрик

"Війна з Україною в тій чи іншій формі неминуча". Про що говорили Гіркін і Навальний на дебатах
20 липня російський опозиціонер Олексій Навальний зустрівся в прямому ефірі на дебатах із колишнім "міністром оборони ДНР" терористом Ігорем Гіркіним (Стрєлковим). Навальний пояснив, чому війна з Україною "знищує економіку Росії", а Гіркін розповів, чому він покинув Донбас і вважає зрадниками нинішніх ватажків "ДНР" і "ЛНР". "ГОРДОН" зібрав найяскравіші висловлювання учасників дебатів.

  21 липня, 2017



Про Захід
Навальний:
Тема нормалізації відносин із Заходом – вона теж багато в чому демагогічна. Ці країни завжди будуть діяти у своїх інтересах, Трамп буде діяти в інтересах США, і Європа буде дуже рада, якщо ми справді почнемо позбуватися становища сировинного придатка. Тому нам не потрібно думати про те, як нормалізувати відносини із Заходом. Нам потрібно думати про те, як нормалізувати нашу країну.
Гіркін:
Я не бував у країнах Заходу, я взагалі не бував у Європі, за винятком Югославії під час Боснійської війни та проїздом в Угорщині. Один раз іще був у службовому відрядженні в Румунії, теж по службі, під час Косовської війни 1999 року, зовсім недовго. Усе. Ні в яких більше країнах Заходу я не бував.

Про війну на Донбасі
Навальний:
Війна на Донбасі, яку ви почали, – це дорога річ, яка знищує економіку Росії. У громадян РФ вона забирає гроші, останні гроші. 20 млн людей за межею бідності, а ви мені де-факто говорите: "Олексію, ти повинен фінансувати війни, величезні та дорогі". Моя відповідь: ні, Росія не може дозволити собі вести війну.

Вибачте за банальність, але поганий мир кращий за гарну війну.

Ви у своєму інтерв'ю останнього разу сказали жахливу річ: "Ми все одно будемо воювати з Україною за Донбас". Ні. Ми не будемо, не хочемо та категорично проти!

У нас уже зараз 3 млн біженців, півтора мільйона з одного та з іншого боку. Я як президент Росії що повинен робити з цими біженцями? Вони в Ростовській області живуть, у них немає ні зарплати, ні роботи. Тому я хотів би це все зупинити, хотів би мирного врегулювання на Донбасі та хотів би припинити війну. У цьому зацікавлена країна.
Гіркін:
Я, на відміну від вас, росіян захищав не тільки на Донбасі. І на Донбас я прийшов не розпочинати війну, а захищати право російського народу на самовизначення, на возз'єднання в єдину державу.

Можу сказати, що зброю взяв у Криму, там само взяв і дуже невеликі гроші, які в мене були. А на інші запитання я як офіцер, від якого досі залежать люди, відповідати не можу та не буду, тому що відповідь позбавить мене моєї офіцерської честі.

Те, що ви намагаєтеся припинити війну, – вона від цього не припиниться. Як тільки ви здасте Донбас Україні, одразу постане питання щодо Криму. І поки в Києві сидить та влада, яка зараз там сидить – відверто русофобська та реально нацистська, хоча і в режимі лайт, – жодного примирення з Україною не буде. І війна в тій чи іншій формі неминуча.

Ось тут мені поставили запитання, чи був я в Європі. Ні, не був, але я був у Криму і на Донбасі. І якби склалася інша ситуація, я міг би бути і в Одесі, і в Мелітополі. Нас чекали скрізь. За минулі 25 років росіяни України втомилися від того морального та культурного геноциду – тихого, звичайно, – який проводили стосовно них... Вони втомилися бути людьми другого сорту.

Слухаючи вас, Олексію Анатолійовичу, я розумію, що насправді ви якщо й відрізняєтеся від Володимира Володимировича в цьому питанні, то тільки в гірший бік. Тому що він сяк-так, криво-косо, створивши ось ці кримінальні режими, – до речі, вони ненабагато гірші, ніж у Києві, але через низку обставин бідніші, – хоча б залишає можливість майбутнього возз'єднання. Це те, заради чого воювали та гинули мої товариші на Донбасі. Із них у мене в ополченні було 95% місцевих, а не росіян.

Для мене Плотницький і Захарченко є зрадниками хоча б тому, що якщо Ігор Іванович Стрєлков – він же Ігор Всеволодович Гіркін – прийшов на Донбас добровольцем і сам себе призначив командувачем війська, то вони – корінні жителі Донбасу, яких народ сяк-так вибрав головами народних республік, – підписали Мінські угоди, у яких визнали себе головами окремих районів у складі України. Вони зрадники.

Про рейс MH17
Гіркін:
Ополчення Boeing не збивало за браком коштів, якими воно могло збити. Усі засоби ППО, які були в мене в розпорядженні, включали п'ять ЗРК "Игла" та "Стрела-10", яка на момент падіння Boeing перебувала в Зугресі та прикривала Зугрес. Відповідно, ополчення, підпорядковане мені, Boeing збити не могло – від слова "ніяк". Інших коментарів я про це давати не можу та не буду з однієї простої причини: я не брав участі в розслідуванні і навіть не цікавлюся ним принципово.
Я нічого не писав у Twitter, бо мене в ньому не було. Також мене не було в жодній із соцмереж. Єдине місце, де на липень 2014 року я писав свої зведення, – це розділ "Флуд" форуму "Антикваріат". Усі мої зведення за той час збережено там в окремій графі. Якщо когось цікавить, що я там писав у цей день, можна заглянути та перевірити. Цього повідомлення я не писав... Я можу дати слово честі, можу заприсягтися на Біблії, що я не писав цього повідомлення.




Скриншот: Сводки от Стрелкова Игоря Ивановича / "ВКонтакте"
Перше повідомлення про збитий літак поблизу Тореза, опубліковане у групі "ВКонтакте". Пізніше з'ясувалося, що збито не Ан-26, а пасажирський Boeing, після чого запис було видалено. Скріншот: Сводки от Стрелкова Игоря Ивановича / "ВКонтакте"

Про військові злочини Гіркіна
Навальний:
Що стосується військових злочинців, це чіткий термін. Якщо він убивав некомбатантів, якщо він здійснював деякі речі, які прямо перераховані в юридичних документах, то будь-яка людина, зокрема й Ігор Іванович, буде предметом судового розгляду. Якщо визнають, що некомбатантів було вбито, чи він перетворював когось на раба, чи займався мародерством, тоді його визнають військовим злочинцем. Це справа суду, а не Олексія Навального.

Про кордони Росії
Навальний:
Ви говорите, що більшовики по-живому розкреслили кордон... Ну, більшовики розкреслили. Ви що мені пропонуєте, заради якоїсь ефемерної боротьби із Заходом почати війну з Казахстаном?
Гіркін:
Кордони Російської імперії відновити, природно, неможливо, якщо говорити про Фінляндію, Польщу тощо. Однак я вважаю, що необхідно відновити природні межі проживання великого російського народу, який, на мій погляд, складається з трьох основних частин: великоросів, малоросів (або українців) і білорусів.

Про олігархів
Навальний:
Потрібно розігнати тих самих олігархів, про це я й кажу. А хто такі олігархи нині? Ось ці друзі Путіна – вони і є олігархи, я звільню країну від них. Це головне завдання боротьби з корупцією.
Гіркін:
Вони (російська еліта, зокрема бізнесмени Геннадій Тимченко й Аркадій Ротенберг. – "ГОРДОН") – це окупаційна колоніальна адміністрація Заходу в Росії. Саме та сама, яку в 1991 році Захід установив тут і яку він посилено підтримує.

Про майбутнє
Навальний:
Ви говорите, люди гинуть на Донбасі... Так люди гинуть у лікарнях щодня, тому що не можуть у Росії у 2017 році дістати нормальну медичну допомогу. Тому для мене патріотизм – це дії, спрямовані на те, щоб громадяни Росії, російські люди, жили краще та багатше просто зараз.

Я не хочу жити в цій химері, що ми повинні об'єднатися з Білоруссю, захопити щось там, приєднати тощо. Ми повинні, звичайно, допомагати росіянам, повинні розуміти та завжди пам'ятати, що росіяни – найбільший розділений народ Європи, але допомога людям зараз – це не війна, а боротьба з корупцією та поліпшення економіки.

Мені хотілося б, щоб ця війна якомога швидше припинилася, щоб за можливості біженці повернулися додому, щоб не було жодних проблем, ми не витрачали на це грошей – вибачте знову за такий підхід.
Гіркін:
Починаючи з 1991 року, я ніколи не підтримував влади, яку було встановлено. Хоча я не підтримував і тієї влади, яка була до 1991 року. Я ніколи не приховував, що за своїм особистим переконанням я є монархістом, і для мене ідеал Росії – самодержавна монархія.

У цьому полягає моя головна претензія до Володимира Володимировича Путіна: у 2014 році, коли можна було приєднати до Росії або хоч дати можливість самовизначитися всім російським регіонам України, у момент, коли фінансово-економічне становище Росії було достатньо твердим, він цього не зробив.

Якби я мав можливість вибирати між своїм життям і "залишитися на Донбасі", я б залишився на Донбасі. На жаль, мені було висунуто такі умови, за яких я залишитися на Донбасі не зміг. Які – це вже, вибачте, я як військовий відповісти вам поки не можу.

Я нічого не отримав ні за свою втечу так звану, ні за службу. Я живу на тих самих підставах, як і жив тут, навіть, можна сказати, гірше. До походу на Донбас і Криму я мав дуже високооплачувану роботу, високі соціальні гарантії та міг сміливо дивитися в майбутнє. Тепер я найманий працівник, живу на зарплату та військову пенсію, нічого зайвого у мене немає.

[ Читати далі ]

У Путіна є великий страх, через який він напав на Україну - політолог зі США Пол Гобл назвав найбільший жах Володимира Путіна
 Владислав Кудрик Неділя, 23 липня 2017, 16:19

Володимир Гройсман:
прем'єр-міністр України

Володимир Гройсман – український політик, екс-мер міста Вінниця, екс-голова Верховної Ради України 8 скликання. Чинний прем'єр-міністр України.

Народився 20 січня 1978 року в місті Вінниця. У 1994 році Володимир закінчив Вінницьку середню школу № 35. У 2003 році закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом за спеціальністю "юриспруденція". Диплом магістра отримав в 2010 році в Національній академії державного управління при президентові України за спеціальністю "управління суспільним розвитком" зі спеціалізацією "управління на регіональному і місцевому рівнях".

У 2002 році Гройсман, перемігши на виборах у мажоритарному окрузі № 29, став наймолодшим депутатом Вінницької міської ради. У листопаді 2005 року був обраний секретарем міськради, а також призначений виконуючим обов'язки мера Вінниці. У березні 2006 року обраний мером на виборах до місцевих рад.

31 жовтня 2010 року відбулися прямі вибори міського голови обласного центру. Набравши 77,8% голосів, Гройсман знову зайняв цей пост. На посаді міського голови займався реформуванням місцевого управління.

Після Революції гідності в лютому 2014 року був запрошений зайняти посаду віце-прем'єр-міністра України – міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства в уряді Арсенія Яценюка. Завданням Гройсмана у Кабміні було забезпечення децентралізації влади та реформа місцевого самоврядування. Залишив посаду 1 серпня 2014 року.

Балотувався на парламентських виборах восени 2014 року від партії "Блок Петра Порошенка". У списку отримав 4 номер. 27 листопада був обраний спікером українського парламенту. З 31 березня 2015 року очолив Конституційну комісію з розробки змін до Конституції України.

14 квітня 2016 року обраний прем'єр-міністром України після відставки Арсенія Яценюка.

Одружений. Разом з дружиною Оленою виховує трьох дітей – доньок Юлію і Христину і сина Давида.

Нагороджений орденами "За заслуги" ІІ і ІІІ ступеня та Кавалерським Хрестом Ордена Заслуги Республіки Польща.
https://ua.112.ua/profiles/volodymyr-hroisman-353.html

Як би жила Україна, якби 10 останніх років проводила реформи
 11 квітня 2017

Фрагмент прес-конференції Володимира Гройсмана, яку транслював телеканал "112 Україна"

Якби останнє десятиріччя ми проводили системні реформи в країні, з 2007 по 2017 рік, який би ми мали сьогодні результат для нашої країни?

Ми можемо взяти з вами питання українських доріг. Якби у 2007 році ми розпочали реформу, утворили б державний фонд, провели б децентралізацію, зробили б нові інструменти фінансування, приділили б належну увагу безпеці дорожнього руху, ми б отримали абсолютно зрозумілий результат. Ми сьогодні з вами маємо 95% доріг у незадовільному стані. Якби у 2007 році, 10 років тому, було ухвалено рішення, ми б сьогодні мали 10% доріг, які були б у незадовільному стані. Українці їздили б по нормальних дорогах. Це абсолютно було б можливим.

Новини за темою: Гройсман: В Україні у 2017 році треба провести п'ять реформ

Дуже важливо сьогодні не стільки формувати план на сьогодні, скільки від сьогодні і на майбутнє створити абсолютно прогнозовану програму дій, яка дасть можливість нам просто змінити ситуацію в країні в кращу сторону. Подивіться на єдину ціну на газ, яка була встановлена, і фактично відновлено видобуток українського газу. Щоб у нас з вами було, якби ми у 2007 році провели цю реформу? У 2017 році ми б мали з вами абсолютно іншу ситуацію. По-перше, ми б не втратили 53 млрд доларів. 53 млрд доларів – це ті втрати, які ми, на превеликий жаль, зазнали через невигідні умови постачання газу і багато інших речей, в тому числі через занижену вартість і неефективне використання українських ресурсів. За 25 років видобуток українського газу фактично впав з 55 млрд на 20 млрд, де державний газ становить 14 млрд кубів. Тобто йдеться про те, що якби ми у 2007 році провели реформу енергетичного сектору, сьогодні ми були б енергетично незалежними і сильними, що є дуже важливо.

Візьмемо наступне питання - проведення медичної реформи. Що ми маємо сьогодні? Розвалені лікарні, люди обмежують себе в медичних послугах, система є абсолютно недієздатною, люди навіть не мають доступу до нормальної медицини, ми маємо великий рівень смертності. А якби у 2007 році ми розпочали реформу? Реформу, яку сьогодні пропонує наш уряд, ми б отримали абсолютно чіткий зрозумілий результат. Ми сьогодні маємо тривалість життя українців 71 рік у середньому. Це абсолютно несправедливо. Якщо б ми провели реформу, люди жили б 78-80 років. Більше того, якщо б ми запровадили систему страхової медицини, то сьогодні вона б ефективно працювала.

Новини за темою: Посли країн G7 підтримали реформу охорони здоров'я в Україні, яку запропонувала Супрун

Подивіться, якби ми 10 років тому запровадили те, що сьогодні ми робимо у сфері лікування серцево-судинних захворювань, а 68% смертності в Україні саме від серцевих захворювань. У той час в ЄС 37% людей помирають від цих хвороб, тобто фактично вони живуть довше, і в них не така висока смертність, як у нас. Це наслідок того, що були відсутні реформи, а був "оголтілий" популізм, як я його називаю, і фактично відсутність системи мислення в самій державі. Крім того, ми б отримали нормальну заробітну плату лікарів сьогодні, якби систему було реформовано. Мінімум лікарі отримували б, за нашими розрахунками, від 10 до 12 тис. грн, що сьогодні для них є абсолютно неможливим. Але в майбутньому, ми вважаємо, це абсолютно досяжними цифрами. Більше того, навіть у Польщі, яка реформована, по 4 тис. медпрепаратів відшкодовується вартість. А ми тільки в цьому році запроваджуємо реімбурсацію? і ми зможемо змінити ситуацію достатньо серйозно. Але водночас 90% українців відмовляються від лікування, тому що для них це сьогодні дорого. Ми маємо змінити цю систему і провести необхідні зміни і реформи.

Подивіться уважно, знову-таки, на 10 років тому. У нас не було системи приватизації, я би сказав, не те, що приватизації, а продажу неефективно функціонуючих підприємств, які належать сьогодні державі. Подивіться на статистику, що ми маємо за цих останні 10 років? 3,5 тис. підприємств – це безкомунальні підприємства, тільки державні підприємства, 51% цих підприємств реально працює, 49% просто не працюють, і невідомо, що з ними відбувається. Ними керувати просто неможливо, такою кількістю підприємств.

Новини за темою: Гройсман: Пенсійна реформа передбачає підвищення пенсій з жовтня і скасування їхнього оподаткування

Наступна позиція - якби ми продали неефективні активи. Ми би отримали з вами інвестиції в ці підприємства, їхню модернізацію, створення робочих місць, і найголовніше, ці підприємства були би конкурентними і впливали на ріст національної економіки, тобто фактично були б нові робочі місця. А за 10 років це втрачена можливість, і ми отримали серйозні втрати, в тому числі, внаслідок корупції на державних підприємствах. Україна втратила 82 млрд грн. Тільки збитків. Додайте сюди 53 млрд доларів, які ми втратили за 10 років і через газ, і подивіться, скільки б ми могли зробити для країни за цей період. А це була втрачена можливість. Тому ми в майбутньому не маємо права втрачати можливості. Подивіться, 32% державних підприємств прибуткові. Ми розуміємо, що приватні підприємства, які сьогодні працюють, є прибутковими, якісь більше, якісь менше. Але говорити про те, що зі 100% компаній України тільки 32% є прибутковими, а 70% неефективними, зрозуміло, що іншого варіанту, як конкурентний продаж ефективним власникам, просто нема.

Те саме стосується і модернізації нашої правової системи і створення нормального бізнес-клімату. Ми все-таки залишаємось сьогодні країною, яку вважають, що вона є недостатньо дружною щодо бізнесу. Це тому, що не було необхідних системних реформ, не якихось окремих популістичних кроків, які можна було зробити сьогодні на сьогодні, а системних реформ. Ми могли б змінити сам інвестиційний клімат, ми отримали б серйозні інвестиції, десятки мільярдів у національну економіку, і відповідно ВВП на душу населення зростав би, і якість життя людей була б іншою.

Питання інфраструктури, децентралізації влади, впровадження нових механізмів. Що відбувалося за останнє десятиріччя? Особливо треба зазначити, що 2014 рік був найважчим за всі ці роки нашої незалежності. Із 2007 року ми могли б забезпечити стале економічне зростання і зробити країну сильною. Натомість до 2014 року країну привели абсолютно слабкою, і фактично ми отримали виклик. Що ми могли б зробити, якби реформу системи ми зробили б тоді, в тому числі провели децентралізацію влади? Сьогодні 75 тис. наших діточок стоять у чергу в садок. Якби ми провели децентралізацію, я вам гарантую, жодної черги в Україні не було б. Наразі ми починаємо її вирішувати. Минулого року тільки децентралізація призвела до зменшення черги на 26 тис. місць у дитячих садочках. За три роки ми цю проблему знімемо. Але, зрозуміло, її можна було б зняти ще у 2007 році. Що б ми мали? Ми б дали доступ дітям до якісної освіти, ми б мали можливість змінити систему освіти і перейти на зовсім інший рівень розвитку наших дітей.

Новини за темою: Гройсман: Кабмін знає, як провести пенсійну реформу без підвищення віку

Я не говорю вже про інклюзивність. Україна абсолютно є недоступною країною для людей з інвалідністю, які мають особливі потреби. Якби ми проводили необхідні зміни і реформи, я переконаний, через децентралізацію, через інклюзив у освіті ми б побудували зовсім інше доступне середовище. Але цього не було зроблено. Це втрачені можливості, на превеликий жаль.

Це декілька слів, які я хотів вам сказати про те, що потрібно сьогодні формувати абсолютно зрозуміле стратегічне бачення. Для мене є дуже важливим, щоб через наступні 10 років, і неважливо, хто буде прем’єр-міністром через 10 років, коли ми будемо аналізувати якість життя людей, на цих слайдах ми побачили, що люди живуть довше, якісніше, що ми подолали бідність у більшій її частині та змогли розвинути країну, підняти її на той рівень, на який вона заслуговує. У середині Європи є прекрасна європейська країна, але, на превеликий жаль, люди живуть у цій країні дуже бідно. І ми маємо здолати бідність. Хочу підкреслити, що це можливо зробити абсолютно без будь-яких додаткових потреб.

Володимир Гройсман
https://ua.112.ua/mnenie/yak-by-zhyla-ukraina-iakby-10-ostannikh-rokiv-provodyla-reformy-383678.html

- Це правда, що восени Ви хочете підвищити не лише мінімальну зарплату, а й пенсії?

- Це правда, про пенсії. Нам потрібно змінити пенсійну систему. Дефіцит цієї системи (це кошти, яких немає в Пенсійному фонді) - 5,5 млрд дол. А наступного року, якщо не змінити, – це 7 млрд дол. 80% українських пенсіонерів живуть за межею бідності, і моє персональне завдання – витягти їх звідти, дати можливість, щоби постійно пенсія оновлювалася, щоби вона зростала. Цей комплекс законів, який ми внесли, дає можливість вже з 1 жовтня підвищити пенсії 9 млн пенсіонерів з 12. Системно підняти, а не зробити разову подачку. Це означає, що ми повертаємо повагу до людини праці – якщо ти заробив, то отримай свою пенсію. Фактично ми всім категоріям пенсіонерів збільшуємо пенсію. Щойно це зробимо, ми переходимо до підвищення пенсій військовим пенсіонерам, з 1 січня 18-го року. Тобто ми охопимо абсолютно всіх і зробимо так, що ця система буде сталою, і за 7-10 років дефіцит буде або нульовий, за рахунок детінізації, або мінімальний. Це дасть можливість і людям, котрі працюють сьогодні, і пенсіонерам впевнитися в тому, що їхні кошти буде захищено.

- Перед голосуванням щодо прем’єрства в Раді Ви сказали, що покажете нардепам, що таке керувати державою. Вже показали чи ще ні?

- Ця фраза була відповіддю на те, що я не чув, яке запитання мені поставили. Але насправді для мене якісно управляти країною – управляти по совісті, чесно, якісно, професійно. Служити - і це найголовніше. Коли ти служиш сьогодні, завтра, післязавтра – завжди буде результат. І я на цей результат повністю налаштований. Мені 39 років, і я хочу, щоб Україна досягла успіху. Якщо я зможу своїми зусиллями бути до цього причетним – це для мене найвища винагорода. Я – системна людина і вважаю, що будь яка людина створює системи. Фактично нам треба багато чого змінити в системі державного управління. І, до речі, з 1 травня наш уряд розпочав цю масштабну реформу. Результат буде. Не за один рік, але буде. Вже восени до уряду прийдуть 1000 нових кадрів, бажаючих змін. Ці люди вже будуть мати конкурентну зарплату, тому що ми підтягнули ресурси ЄС. Це – агенти змін у самій системі управління. Ми будемо реформувати 10 міністерств. Майже половину уряду буде реформовано. Це буде абсолютна нова структура самих міністерств. Результат буде – нам треба тільки об’єднуватися та йти вперед. Але нам треба винести за дужки популізм, тому що нічого доброго він не принесе.

- Чим на сьогодні Ви як прем’єр-міністр найбільше пишаєтеся?

- Нашою прекрасною державою і нашими прекрасними людьми. Україною і українцями. Мені не має чого відвертати від людей очі – і це найголовніше. І це для мене дуже важливо. Немає нічого, чим би я завинив перед людьми, навмисно. Те, що нам вдалося зробити за цей рік, треба віднести і до попереднього уряду, тому що було зроблено низку жорстких кроків, урядом Яценюка, для макроекономічної стабілізації. Нам вдалося відновити економічне зростання, ми підвищили вдвічі мінімальну зарплату, відновили будівництво українських доріг. Ми створили низку програм для розвитку економіки, наприклад, програму підтримки сільгоспмашинобудування. Ми розпочали реформу державної служби, і це принесе свій результат, тому що державні послуги будуть якісними. Ми змінили систему закупівель, вийшли з абсолютно чіткими реформами і змінами в пенсійній системі, в системі освіти і в системі охорони здоров’я. Я вважаю, що у вересні маємо ці три надважливі теми довести до логічного завершення. Не все залежить від мене, від уряду. Нам потрібна підтримка парламенту. Але я готовий персонально відповідати за практичну реалізацію. Якщо пенсійну реформу схвалить парламент, я готовий відповідати за кожен місяць її впровадження. Я знаю, що ми тут досягнемо успіху.

- Нехай би міністри отримували великі зарплати, 10-30 тис. дол., і соцпакети, але якщо крадеш – ґрати. Чи можливо таке зробити?

- 10-30 тис. дол. ми не можемо собі дозволити. Але я би мріяв про зарплати українців, які б дорівнювали тисячам доларів. Щодо зарплати чиновників, то заплата — це добре, але це не все. Має бути відповідальність, має бути доброзичлива система як до чиновника, так і до людини. У нас система пострадянська – влада має тиснути на людей. Так неправильно. Я завжди робив ці системи прозорими, відкритими і доброзичливими, для людини. У 2006 році я привіз міжнародний аудит, зібрав всю мерію, і консультанти сказали, що ми маємо бути клієнтоорієнтованими. Клієнт – це той, кому ми надаємо послуги. Кожен українець — споживач тих послуг, які надає влада, в тому числі. І ці повноваження мають бути якісними. Треба змінювати систему управління державою, приводити нові кваліфіковані кадри. Це питання підготовки і відповідної мотивації, в тому числі щодо заробітної плати.

- Які у Вас відносини з українськими олігархами? Чи намагаються вони на Вас впливати, тиснути, і чи це їм вдається?

- Особливих взаємин ніяких немає. Я багатьох знаю, але дуже добре, що я ні від кого не залежу. Взагалі я думаю, що всі зацікавлені сьогодні, щоби економіка України зростала, тоді їхні активи будуть коштувати більше. У більшості принаймні має бути такий здоровий погляд на розвиток ситуації в країні. Але вони вже точно розуміють, що зловживаннями якимись чи чимось іншим побудувати щось стійке неможливо. Тому, з одного боку, потрібно змінювати структуру економіки, з сировинного типу, який ми маємо сьогодні, на створення доданої вартості всередині країни. Тоді українці будуть повертатися додому та отримувати нормальну заробітну плату. З іншого боку, треба розвивати малий і середній бізнес. Для мене надзвичайно важливими є зліт фермерства, малі та великі підприємства, які починають створювати додану вартість і якісний український продукт. Такі підприємства треба розвивати, давати їм доступ до кредитних ресурсів, давати їм можливості до зростання.

- Чому Ви категорично проти продажу землі?

- Я би сказав не так. Я проти дискусії "мораторій - не мораторій". Я за те, щоби українська земля була інструментом відродження українського фермерства. Тому що в нас іноді дивляться на землю, як на поле, на якому требі посіяти, зібрати, відвезти до порту, відправити до іншої країни та отримати валюту. Для мене село, аграрний сектор — зовсім інше. Це село, де живуть люди, це їхній розвиток території, і це аграрний комплекс. Найголовніше — якщо розвиток фермерства накласти на можливості децентралізації, — це колосальний кошт для відновлення українського села. Я переконаний, що після того, як ми ухвалили рішення про децентралізацію і створення об’єднаних громад, ми багато сіл врятували від знищення. Там є добра динаміка, і ми будемо її підсилювати, для того щоби місцеві громади почали розвиватися. Але одночасно треба підвищувати відповідальність людей на місцях. Вони повинні розуміти, що мають служити людям, які їх обирають.

- Про що Ви спілкуєтеся з І. Маском?

- Я запропонував, щоб "Тесла" розглянула Україну як країну, в якій багато чого можна зробити, в тому числі в енергетиці. Я нещодавно створив Раду інновацій, тому що вважаю, що ми маємо величезний інтелектуальний потенціал, але в нас усередині країни немає механізму, щоб ти міг розробити, впровадити, продати. Рада інновацій повинна створити національне законодавство, стимули мотивації, захистити наших науковців і наші інновації, щоб ми створили український продукт.

- Що треба зробити, щоб люди, які поїхали з України, повернулися?

- Тільки якість. Мають бути нормальна конкурентна робота, гарна освіта, гарна охорона здоров’я, якісні державні послуги. Кожен має себе знайти у своїй рідній країні. Унікальний наш випадок у тому, що ми маємо свою державу з величезним якісним потенціалом. Я вважаю, що те десятиліття втрачених можливостей і призвело до того, що анексовано Крим, окуповано частину Донбасу. Ми мали бути сильнішими, а в нас дуже часто пости займають хапуги. Була політика на знищення держави зсередини. У тому числі повністю централізація і корупція. Замість того, щоб розвивати економіку й інвестувати в людей, інвестували в себе і збагачувалися.

- Чи можливий для України сьогодні чи завтра план Маршалла?

- Це дуже добра ідея, і ми її відпрацьовували ще в першому уряді Яценюка з нашими європейськими партнерами. Але тоді це не склалося. Я вважаю, що ця ідея є дуже прийнятною, і ЄНП включила це до своїх програмних цілей. Я би хотів, щоб цю ідею реалізували.

- Німеччині дали 13 млрд (сьогодні це 130 млрд). Чи можливо, щоб Україні дали 130 млрд?

- Так ставити запитання "дали Україні" трошки принизливо. Підтримати сьогодні Україну, щоби ми почали більш швидко розвиватися – я вважаю, що весь цивілізований світ мав би до цього поставитися з повагою. Я був у Лондоні на конференції з реформ в Україні, і один з представників північних країн виступив і сказав, що "ми хочемо більше за більше. Більше реформ, більше змін – а ми більше підтримки". Я сказав, що я теж того хочу, тому якщо ми робимо якусь системну реформу, то розуміємо, що левова частка інвестицій у цю реформу має бути за Україною. Але якщо вони хочуть підтримати нас "під ключ" тієї чи іншої реформи, то допоможіть нам, наприклад, переобладнати заклади охорони здоров’я, змінити систему підготовки навчальних кадрів, їхньої оцінки тощо. Люди хочуть жити сьогодні, а не хочуть чекати 15 років, щоб ми оволоділи технологіями. І тоді я буду розуміти, що це "більше за більше".

- Україна знала часи дніпропетровських, донецьких. Чи можна тепер казати, що настав час вінницьких?

- Величезне перебільшення. Я думаю, що це більше відголос дніпропетровських і донецьких. Для мене, ментально, Україна єдина, неподільна. Але щодо вихідців з Вінниччини, тих, хто там народився, то це тільки я і два міністри уряду. Але цей поділ "вінницькі – не вінницькі" — така дурниця. Не можна так людей ділити.

- Чи будете Ви виставляти свою кандидатуру на пост президента на чергових чи, можливо, позачергових президентських виборах?

- Я вважаю, що вибори парламенту і президента мають відбутися вчасно і в рамках законодавства. За цих два роки треба дуже багато зробити в країні, і я більше відчуваю свою ефективність саме у виконавчій гілці влади. Тому таких планів в мене нема.

- Тобто президентом України Ви себе не бачите?

- Ні.

- Хто був, на Вашу думку, кращим прем’єром України?

- Я не хочу давати оцінок. Кожен повинен мати свою історичну відповідальність за той чи інший період часу. Була низка прем’єрів, які були абсолютно неефективними, які, замість того щоб розвивати країну, займалися чимось іншим. І це інше привело нашу прекрасну країну до слабкості. Я працював мером з 2006 по 2015 рік і пам’ятаю всі ці періоди. Можу сказати, що спільно зі своєю командою робив певні позитивні речі та успіхи не тому, що мені хтось допомагав, а навпаки. Тому що я боровся – кожне рішення потрібно було просто вигризати. Центральна влада все більше забирала можливості у міських громад, стискала. Мене це настільки збурювало, що для мене це був серйозний виклик. І коли мені в кінці лютого 2014 року зателефонував А. Яценюк, він мені сказав: "підеш зі мною рятувати країну?" Я сказав, що я можу піти за однієї умови, що я зможу реалізувати те, чим живу, і те, у що вірю, – децентралізацію. Я приїхав, ми поговорили, я розказав, як я це бачу, і він сказав, що це нормальна історія і що її треба робити.

- Ви людина, яка рухається і щось робить. У Вас є мрія увійти коли-небудь у підручники української історії?

- Я хочу бути дотичним до успіху України. Запишуть це в підручник історії чи не запишуть… дуже важко розраховувати на величезну справедливість. Але дуже хочеться бути дотичним, тому що, напевно, навіть більш ціннішим буде те, що завдяки нашим рішенням мільйони людей житимуть краще.

- Ви жорстка людина чи більш схильні до компромісів?

- Без жорсткості важко щось зробити, з одного боку, а з іншого — компроміс не завжди є правильним виходом із ситуації. Немає компромісів із совістю, в позиції між добром і злом. Тобто це має бути розумний підхід, і якщо рішення прийнято, то воно жорстко має бути реалізовано. Іншого просто немає. Це принцип, який має бути впроваджений за всіма напрямами.

- Київ — це вже Ваше місто чи ні?

- Я взагалі люблю міста, селища, середовища громад, де живуть люди. Я три роки живу в Києві, це прекрасне місто. Я розумію, що дуже багато треба зробити, і тепер, в умовах децентралізації, є такі можливості.

- Ви відчуваєте, що Ви киянин?

- Я не відчуваю, що я киянин. Я відчуваю, що я українець, і люблю всі міста. Я не можу бути несправедливим, як прем’єр-міністр, і сказати, що я люблю одне місто і не люблю інше. Я багато їжджу країною, бачу міста – вони різні. Але в нас величезний потенціал, що на сході, що на заході, що в центрі, на півночі, на півдні. У нас прекрасні громади, і я взагалі люблю просто Україну.

- Скільки годин триває Ваш робочий день?

- Як правило, розпочинається о 8-9-й, завершується о 21-22-й, але може бути і перша, і друга.

- Скільки годин на добу Ви спите?

- 6-7. От минулий тиждень я більше п’яти годин не спав.

- Чи є у прем’єр-міністра хвилина на спілкування з дітьми, на кіно, на книжки?

- Родина – це найвища цінність. Насправді я намагаюся завжди, але тут я не доопрацьовую. У мене немає стільки часу, скільки я б хотів, щоби бути разом зі своєю родиною. Це дуже важко.

- Ваш батько сьогодні Вас за щось лає?

- Він завжди мене критикує. У нас дуже добрі з ним стосунки, але бувають дискусії дуже непрості.

- Ви дослухаєтеся до нього?

- Звісно, всі ж дослухаються до батьків. Але в нас з ним є чітка домовленість: він ніколи не розказує мені, що мені треба робити, і це з дитинства. Він завжди мене підтримував, але давав мені можливості для самостійності. Коли мені було 22 роки, я втратив свою маму. 17 років ми вже живемо без мами, тому з батьком я щодня спілкуюсь, телефоную, але бачусь дуже рідко. І це теж величезна проблема.

- Я Вам вдячний за інтерв’ю, бажаю успіху Вам і Україні.

- Бажаю всім нам успіху.
https://ua.112.ua/interview/prezydentom-sebe-ne-bachu-i-na-vybory-ne-pidu-401693.html

 18 липня 2017

Прем'єр-міністр України Володимир Гройсман в ефірі програми "Гордон" на каналі "112 Україна" розповів про своє бачення реформування держави, свій "вінницький досвід", про іноземців в уряді і навіть - про що говорить з Ілоном Маском

Гордон: В ефірі програма "Гордон", і сьогодні мій гість — прем’єр-міністр України Володимир Гройсман.

Доброго вечора, Володимире Борисовичу! Скільки Вам було років, коли Ви стали мером Вінниці?

Гройсман: У 28 років мені випала велика честь очолити Вінницю — місто достатньо велике, 400 тис., і 8 років працювати спільно з вінничанами над тим, щоб місто стало кращим.

- У 28 років не важко було за це братися?

- Це завжди дуже відповідально, коли ти відповідаєш не тільки за себе, за свою родину, а й за багато родин. Це завжди такий дуже складний момент прийняття рішень. Але, з іншого боку, вінничани мені довіряли. У 28 років для мене це був надзвичайно серйозний крок, і я завжди цінував цю довіру. Найголовніше, що ми завжди рухалися спільно, і мене це переконало в тому, що, якщо ти спільно йдеш з людьми, разом, ти можеш дуже багато зробити.

- Вас кілька разів визнавали кращим мером України. Вінниця красива. Містяни казали мені, що дуже Вас люблять і поважають. Чому вони Вас люблять?

- Я теж поважаю і люблю вінничан. І взагалі людей. Кожна нормальна людина має позитивно ставитися до інших. Ми в 2006 році взяли і просто почали змінювати місто. І робили це разом з людьми. Я зустрічався з людьми, провів сотні зустрічей, і коли вони на мене дивилися, вони говорили: "Ти ж дуже молодий. Що ж ти можеш зробити?" А я їм говорив: "Ви мені повірте, і я все зроблю для того, щоб ситуація змінилася". Фактично місто було на 49-му місці за рівнем якості життя в країні, в якому були розбиті дороги, все місто було перетворене на базар, сміттєва проблема, проблема злочинності, економіки, освітлення, охорони здоров’я. Ми почали братися за ці проблеми, розвивати місцеву економіку. Стали вирішувати інфраструктурні питання. Довіра, яку я мав (а я мав достатньо високий рівень підтримки в місті), давала мені, з одного боку, величезну відповідальність. Я дуже цінив і ціную сьогодні цю довіру і все робив для того, щоб дати позитивний результат. Я пам’ятаю одну з останніх реформ — реформу транспорту. Всі звикли їздити на маршрутках, і мені потрібно були вийти до людей і сказати, що ми будемо тепер переробляти цю систему. Ми зробимо гарні тролейбуси, гарні трамваї. Але для цього потрібна була довіра, тому що люди повинні тобі дати мандат, щоб ти почав робити ці зміни. Багато було людей незадоволених, але коли ми переробили цю систему, то сьогодні це, я вважаю, вже гордість Вінниці – міський транспорт: трамваї, тролейбуси, автобуси. Усе відбувається дуже цивілізовано, дуже якісно, і фактично ми вивели місто упродовж останніх 3-4 років на перший рівень за якістю життя в Україні.

- Враховуючи Ваш вінницький досвід, якими повинні бути українські міста?

- Комфортними для життя людей. Треба поставити в центрі людину і зрозуміти, що її оточує, починаючи від народження і завершуючи похилим віком. Ми створили абсолютну чітку стратегію – що треба створити для дітей. Таким чином народилася програма "Місто Вінниця дружнє до дітей". Що потрібно зробити для економіки розвитку, які нам потрібні підприємства. Доступ до дитячих садків, модернізація шкіл, навчального процесу, дороги, інфраструктури, енергоефективність. Ми почали цим займатися ще в 2007 році, а вже сьогодні маємо достатньо серйозний результат. Я пишаюся тим, що сьогодні на чолі міста мер С. Моргунов з командою, яка є наша спільна, роблять достатньо багато для того, щоб продовжувати рух уперед. А для мене важливо було, вже коли я прийшов працювати в центральний рівень, дати рівні можливості всім. І тому в 2014 році, коли мене А. Яценюк запросив працювати до уряду, я прийшов як міністр регіонального розвитку і віце-прем’єр-міністр, для того щоб впроваджувати децентралізацію в країні. І я дякую йому за підтримку, тому що без прем’єр-міністра це було б тоді неможливо. Потім, коли вже був обраний президент, це теж стало для нього важливим питанням. Багато міст, селищ, об’єднань громад сьогодні мають ресурси для того, щоб змінювати життя людей на територіях. Люди мають жити в нормальних помешканнях, ходити нормальними тротуарами, пити нормальну воду, користуватися нормальним транспортом, мати дозвілля. Урешті-решт це те, чим потрібно сьогодні займатися в рамках всієї країни.

- Ким бути важче – мером Вінниці, спікером парламенту чи прем’єр-міністром України?

- Відповідальність завжди є дуже непростим питанням. Я працював мером міста 8 років і вважав, що це надзвичайно важка, але дуже необхідна робота. Я працював спікером парламенту — це була теж дуже складна робота, нервова, непроста. Фактично за півтора року, що я був головою парламенту, я знав вже імена всіх, їхні прізвища та вже навіть зрозумів характер кожного депутата, для того щоб працювати спільно. Це дуже непроста робота. Робота прем’єр-міністра мені є ближчою, тому що це виконавча робота, а я звик робити більш практичні речі. Вона теж є надзвичайно відповідальною.

- У Вас коаліційний уряд. Чи всі міністри Вашого уряду є саме такими фаховими і професійними, як Вам би того хотілося?

- Досконалості немає меж. Кожен міністр є абсолютно різним – і фахова підготовка, і характер. Але найголовніше, щоб уряд став командою, яка може ухвалювати монолітне рішення. Усі важкі рішення, які нам потрібно ухвалювати, ми ухвалюємо одностайно. І я дуже дякую своїм колегам за це. А прогрес в якихось сферах є більш кращим, в якихось — менш кращим, але я завжди намагаюся допомагати, підтримувати, для того щоб дати максимальне поле для самореалізації, для будь якого міністра.

- Формування уряду без політичної складової було б для України краще чи ні?

- Це просто неможливо: коаліція є, і коаліція формує уряд. Ми – демократична країна, і так буде завжди. Але дуже важливо, щоби політичні сили, які формують або будуть формувати в майбутньому уряд, дуже професійно дивилися на завдання, які стоять перед урядом. Загалом це має бути збірна команда, але дуже добре злагоджена і за фаховим рівнем достатньо серйозна. Тоді можна долати багато проблем. Сьогодні я глибоко переконаний, що ми —велика європейська 45-мільйонна країна, яка може досягти успіху. Я завжди говорю, що нас 45 мільйонів, тому що я глибоко переконаний у тому, що потрібно створити умови, щоб українці почали повертатися. Це неможливо зробити за місяць або за рік, але якщо ми продовжимо те, що розпочали три роки тому… насправді, можна по-різному оцінювати цей трирічний період. Але ті виклики, які припадали на плечі, на серця всіх українців, а як наслідок, і влади, були просто колосальними. Якщо дивитися об’єктивно, все ж таки ми здолали ті проблеми, які були в економіці. У нас є серйозні виклики нашій територіальній цілісності, але ми маємо гуртуватися, маємо бути сильними. І я глибоко переконаний, що наша 45-мільйонна країна має величезні шанси на успіх. Ми маємо виграти багатовікову боротьбу за успішну Україну. І в цій боротьбі на плечі наших сучасників лягла величезна відповідальність.

- Хтось зі спеціалістів (економістів, фінансистів) Вас консультує?

- Я багато спілкуюся з експертним середовищем усередині країни, ззовні. У нас є низка інституціональних механізмів, наприклад "Офіс реформ" при прем’єр-міністрові, де є молоді фахівці. Є група стратегічних радників, яку очолює І. Міклош, достатньо серйозний економіст, реформатор. Я зустрічаюся з нашими експертами, спілкуюся, ми ставимо один одному запитання, і ми дискутуємо на ті чи інші речі. У самому Кабміні є низка фахівців, на думку яких можна спиратися.

- Ви подорожуєте світом і бачите досвід США, Швеції, Німеччини. Чи не хочеться запросити звідти кращих спеціалістів, дати їм величезні гроші та сказати, щоб вони реформували Україну так, як реформували свої країни?

- Я думаю, що ми колись, якийсь період часу, цим дуже почали зловживати. Я вважаю, що Україну мають будувати українці. Я глибоко в цьому переконаний, а тепер ще більше. Не без того, що ми можемо запрошувати тих чи інших фахівців, які є добре знаними. Але взагалі-то ми маємо побудувати власний дім самостійно. І це дуже важливо. Так, ми будемо помилятися, ми можемо щось зробити не так, як це робили інші країни, але все, що ми будемо робити, ми маємо пропустити через своє серце. Тоді ми це цінуватимемо. Ми залучали консультантів з різних країн, співпрацювали, але робили свою роботу. Ми вивчали досвід, дивилися, яким чином краще вчинити. У кожній країні є свій унікальний досвід, в Україні має бути свій. І дуже важливо, що за ці три роки ми почали накопичувати свій досвід. Я обіцяв минулого року, що візьмусь масштабно за будівництво доріг, і ми розпочали з минулого року серйозну роботу над будівництвом доріг. Я бачу, що десь роблять по-господарські, а десь не по-господарські. Але я завжди говорю про те, що якщо вкрали, то треба бити по руках, щоб одразу за це відповідали, тому що роботяга не краде – краде той, хто керує всіма цими процесами. Їх треба просто брати і саджати до в’язниці. Це дуже важливо – треба перестати красти. Це принципове питання для всіх. Коли ми говоримо про децентралізацію, це означає, що десятки-сотні мільярдів вже пішли на місця. Треба підвищувати якість використання цих ресурсів. Ми запроваджуємо механізм Prozorro – тут уже важко комбінувати, щоб щось украсти, тому що є публічна електронна система. Це набір певних інструментів, які вже сьогодні дають результат, а в майбутньому він буде більш комплексним. Ми почали напрацьовувати власний досвід, і я бачу, що минулого року ми гірше працювали, а сьогодні є вже краща техніка і більш охайні працівники, і бачу, що і узбіччя дороги починають правильно робити. Це процес становлення, тому що все за десятиріччя було розвалено, а останнє десятиріччя, з 2005 року, – це було десятиріччя втрачених можливостей. У 2014 році економіка почала зростати на 12%. Якщо б у 2005-2008 роках, коли економіка пішла вгору, зробили якісні зміни в освіті, в охороні здоров’я, підсилили інвестиційну складову в економіку, то в нас би було зростання не на 12%, а більше.

- Є система американська, швейцарська… Чи потрібно нам вигадувати велосипед?

- Ми демократична країна. Принципи управління є різними, як і форми. Але тут має бути наш власний вибір, і ми не можемо копіювати тут ані Швейцарію – конфедерацію, ані США, які є багатонаціональними та мають свою історію. Але я вважаю, що ми всі українці, і ми маємо стати великою європейською державою. Великою не за розміром, а за суттю. Це, в першу чергу, якість. Українці сьогодні живуть на 7-8 років менше, ніж наші європейські сусіди. Щоб вирішити цю проблему, треба подивитися на структуру смертності, подивитися, які в нас мають бути технології, для того щоб цього не відбувалося, і ми вирішили, що наразі розбудуємо 13 центрів кардіо-судинної хірургії. Тисячі українських громадян будуть жити. Ми почнемо змінювати цю ситуацію.

- Чи правда, що Ви підвищили мінімальну зарплату без погодження з президентом?

- Від самого початку, коли я був парламентом обраний прем’єр-міністром, для мене найважливішим питання було відновлення національної економіки. Я вважаю, що ми можемо забезпечити успіх через дві складові: 1) зростання національної економіки, 2) те, що зробить економіка, грамотно інвестувати в якість життя людей. Я вважав, що 1450 гривень, які люди отримують як мінімальну заробітну плату, не додає нам оптимізму. Люди почали шукати свою долю за кордоном, у конвертах почали давати зарплату. Люди не сплачували внески до Пенсійного фонду, і він фактично банкрутував. Тому з першого дня я поставив завдання міністру соцполітики, що ми маємо знайти варіанти, яким чином будемо підвищувати заробітну плату. Ми над цим працювали понад півроку і розуміли таке: перше – це зарплата, друге – пенсії. Фактично підвищення зарплати відкрило нам шлях до підвищення пенсій. Тому коли ми розпочали бюджетний процес, то вийшли з рішенням, що ми можемо підвищити заробітну плату вдвічі. Я не робив з цього жодної таємниці, і всі про це знали.

- Тобто Петро Олексійович про це знав?

- І колеги по коаліції теж.

- Скільки мільярдів гривень після цього позапланово надійшли до держбюджету і чи надходять щомісяця?

- Ми зробили детінізацію. 4,5 млн українців почали отримувати вищу заробітну плату. Я був переконаний, що рішення, яке я пропоную, є професійним і повністю прорахованим. Сьогодні, коли минуло вже 7 місяців, можна сказати, що це було правильно. Ми почали формувати зовсім по- іншому місцеві бюджети. Місцеві бюджети зростають від 35 до 50% згідно з ПДФО, а загальний рівень сплати до Пенсійного фонду підвищився на плюс 17 млрд на сьогодні. Фактично всі податки почали сплачуватися більше. Ми почали жорстко закручувати ситуацію щодо митниці – ми маємо сьогодні серйозне перевиконання щодо митниці. Хоча митниця – це монстр від народження, і там величезна корупція, в тому числі дуже багато речей, пов’язаних з регіональними кланами, які там працюють. Але нам вдається сьогодні різними механізмами залучати більше коштів в український бюджет. Тільки за індикативом цього року приблизно зберемо платежів за імпорт понад 30 млрд. Половина з яких – це перевиконання, половину з яких ми відправляємо одразу на масштабне будівництво доріг. Ми будуватимемо дуже серйозну дорогу – Львів – Тернопіль – Хмельницький – Вінниця – Умань – Одеса – Миколаїв. Ми хочемо зв’язати західний кордон з Чорноморськими портами. І врешті-решт українці мають користуватися нормальними якісними дорогами. Щодо безпеки на дорогах я поставив завдання перед Мінінфраструктури створити якісну системну програму безпеки на українських дорогах. Це дуже важливе питання, і в нього треба інвестувати.

- Ви не боїтеся, що якщо Ви як слід візьметеся за митницю – можуть пристрелити?

- Я не можу нічого виключати. Багато мільярдів з 33 мільярдів хтось же отримує. Я не заздрю в.о. керівника ДФС, М. Продану, який достатньо принципово, жорстко взявся за цю справу. Він намагається створювати команду, яка працює на український бюджет. Ми маємо робити системні зміни. А для цього потрібні гроші. Ми минулого року заклали норму, за якої 10% від перевиконання направляємо на зарплати і на технічне переоснащення митниці. Ми за рік на всіх пунктах пропуску поставимо сканери, які будуть в онлайн-режимі показувати, хто куди возить які товари. Це буде публічна інформація. Поставимо вагові комплекси, сканери і будемо бачити, що в нас є в накладних і що є в наявності.

Вибухові аргументи

 
      
Як змінилася диспозиція Заходу й Росії в питанні ядерної зброї
    
15 липня, 2017      Едвард Лукас      автор The Economist, старший віце-президент аналітич­ного центру CEPA, Лондон 

Аргументи на користь погано прихованого ядерного пацифізму в кампанії Джеремі Корбіна скидалися на рішучий гол у власні ворота. Але, як виявилося, в оцінках громадських настроїв у цьому питанні прорахувалися якраз критики лідера лейбористів. Попри позицію унілатералізму Корбіна, на якій він стоїть уже десятки років, нині він має рейтинги вищі за Терезу Мей. І думка про те, що понад 30 млрд фунтів, призначених для оновлення британської системи сил ядерного стримування «Трайдент», можна витратити краще, панує не тільки серед ідеалістів-корбіністів. Навіть пересічний консерватор у приватних розмовах гадає, чи може країна в позиції, у якій зараз Велика Британія, дозволити собі утримувати арсенал на рівні світової потуги?

Може, ядерна зброя дійсно виходить із моди в Британії. Але аж ніяк не деінде. Західних військових стратегів особливо непокоїть дедалі більший російський арсенал засобів доставки малої дальності з боєзарядами невеликої потужності (їх називають тактичною ядерною зброєю).

Це не «стратегічна» зброя, як у доктора Стрейн­дж­лава (і як у британському «Трайденті»), що допомагала утримувати воєнний баланс під час холодної війни. Ці боєголовки установлюються на ракети класу повітря-земля, балістичні ракети малої дальності, гравітаційні бомби, глибинні бомби й торпеди, а також ракети, що можуть збивати кораблі, субмарини й літаки. Активний арсенал такої зброї в Росії, за даними аналітичного звіту, який минулого тижня опублікувало Розвідувальне управління Міністерства оборони США, налічує близько 2 тис. одиниць. Це щонайменше в чотири рази більше за аналогічний американський арсенал у Європі.

У минулому це вважалося відображенням слабкості, не сили. НАТО більше, багатше й сильніше за Росію. На випадок традиційного нападу російські військові стратеги скористалися б ядерним арсеналом нижчого класу для (як вважають вони) «деескалації» конфлікту.

Такий підхід відомий із холодної війни. Тоді військові стратеги НАТО розуміли, що без використання ядерної зброї протистояти нападу блоку Варшавського договору не змогли б. Їхня ядерна зброя противажила величезній радянській перевазі в традиційних силах, а ще компенсувала затримки, які могли б виникнути під час транспортування американських сил підкріплення через Атлантичний океан. У Радянському Союзі добре знали про це вразливе місце й могли говорити, що ніколи не застосують ядерну зброю першими: це був пропагандистський кульбіт, у якому Захід змальовувався необачним розпалювачем війни.

Із днів розвалу Радянського Союзу диспозиція змінилася. Кремль без своєї імперії став слабшою стороною й у листопаді 1993 року відмовився від обіцянки «не використовувати першим» ядерну зброю.

Це створило хоча крихку, але стабільність. НАТО не тільки не мало наміру нападати на Росію (і всі люди, які ухвалювали рішення в Москві, здається, це розуміли), а й Росія мала серйозний оборонний арсенал, реагувати на який західним союзникам було непросто.

Утім, у червневому дослідженні Шведської агенції з досліджень у сфері оборони (FOI), висновки якого відлунюють і в інших аналітиків, що спеціалізуються на безпеці та розвідці, йдеться про те, що ця картина змінюється. По-перше, у Росії росте параноя з приводу зовнішнього втручання. У звіті Розвідувального управління Міністерства оборони США чітко вказано, що кремлівські провідники вірять: Захід зациклений на зміні режиму в Росії.

Понад те, вражаюча модернізація російського війська передбачає нові озброєння (як-от крилаті ракети, що запускаються із землі й можуть нести ядерний заряд). Простої відповіді на такий розвиток подій у НАТО немає. Найгірше, що Кремль більше не вважає власний тактичний ядерний арсенал просто силою стримування, а бачить його таким, який цілком можна використовувати. Торік колишній керівник Російського федерального ядерного центру Віктор Міхайлов говорив про майбутнє, коли російську зброю невеликої потужності можна буде використовувати як «ядерний скальпель». Інші російські військові мислителі, схоже, розглядають таку ядерну зброю просто як потужний вид артилерії.

Російські дипломати так говорять про використання ядерної зброї з політичних міркувань (для зміни оборонної політики інших країн, наприклад), що в їхніх західних співрозмовників відбирає мову. А на російських військових навчаннях відпрацьовується застосування ядерних боєголовок.

Усе це становить серйозні труднощі для Заходу. Дорівнюватися до російського арсеналу своїм — це вкрай дорого й непопулярно. Якщо важко зберегти громадську підтримку навіть оновлення британського «Трайдента», що є головною опорою нашої обороноздатності, і коли оборонний бюджет під величезним тиском через модернізацію авіаносців, спроби відстояти пропозиції про іншу ядерну зброю здаються марними.

Тому реагувати на розвиток російської зброї, з одного боку, можна через відновлення контролю над озброєннями та інші форми діалогу. Навіть якщо Росія зациклилася на вірі у власну пропаганду про вигадану загрозу із Заходу, їй усе-таки вигідна прозорість, можливість перевірок й обмеження кількості та дислокації зброї. Низькі ціни на нафту змушують Москву робити болісний вибір у власних оборонних пріоритетах: нам слід заохочувати Кремль до того, щоби він схилявся до безпечнішого, а не ризикованішого життя.

Зокрема, непоганим початком було би збереження в дії Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, яким заборонялися найнебезпечніші ядерні ракети середньої дальності в Європі. Також варто спробувати відновити дію Договору про звичайні збройні сили в Європі. Дислокувавши додаткові сили для захисту Естонії, Латвії, Литви, Норвегії, Польщі та Румунії (хоч запізно та в обмеженому обсязі), НАТО тепер може вести переговори з позиції сили.

Але в дослідженні шведського FOI також йдеться про те, що у відповідь на пониження Росією порогу застосування ядерної зброї нам слід переосмислити все: від громадянської оборони та воєнної готовності до планування на випадок надзвичайних обставин.

Якщо не хочемо нової ядерної зброї в Європі, треба знайти якусь іншу відповідь: можливо, непомітні ракети зі звичайними боєголовками великої дальності, які могли би закрити прогалину в нашій системі стримувань. Фінляндія та Польща вже придбали такі ракети. Те саме можуть зробити й інші держави. А ще нам слід розглянути інші форми стримування, як-от оперативну конфіскацію та замороження російських активів на Заході. Такий інструмент можна було б використовувати для зупинки конфлікту до застосування будь-якої сили.

Найбільші питання тут лежать у політичній, не військовій площині. Росія компенсує власну слабкість залізною рішучістю. Але вихваляння ядерною зброєю з боку слабкої країни, як Росія, працює тільки тоді, коли ним удається залякати противників. А наскільки боїмося ми?
http://tyzhden.ua/World/195966

Карта для українців: скільки грошей брати до країн ЄС і за що можуть оштрафувати РАХУЄМО ДАТИ. Отже, насамперед мандрівникам в Європі коштує чітко дотримуватися встановленого законом правило “90/180” – українці можуть перебувати в ЄС не більше трьох місяців протягом півроку. Дотримання правил можуть перевірити прикордонники або правоохоронці, і туристам потрібно бути максимально уважними: “використаними” вважаються день в’їзду (навіть якщо ви в’їхали о 23:55) і день виїзду (навіть якщо ви виїхали о 00:05). При цьому до уваги не береться той час в ЄС, який турист провів за видом на проживання, робочою або навчальною візою. Ще одна хороша новина: для Болгарії, Кіпру, Румунії та Хорватії дозволені 90 днів вважаються для кожної країни окремо. Це означає, що абсолютно легально можна провести три місяці в одній з них, а потім ще три місяці – в ЄС. А щоб бути впевненим напевно і не потрапити в халепу, краще скористатися офіційним калькулятором поїздок на сайті Єврокомісії (ec.europa.eu).

Скільки необхідно мати при собі грошей під час подорожі до окремої країни ЄС:

• Норвегія – 500 норвезьких крон (1580 гривень);
• Фінляндія – 30 євро на день (880 гривень);
• Швеція – 47 євро на день (1370 гривень);
• Естонія – 86 євро на день (2,5 тисячі гривень);
• Латвія – 14 євро на день (400 гривень);
• Литва – 40 євро на день (1100 гривень);
• Нідерланди – 34 євро (тисяча гривень);
• Польща – 300 злотих (2 тисячі гривень) – перебування до трьох днів, 100 злотих (800 гривень) – перебування більше 3 днів;
• Німеччина – 45 євро на день (1300 гривень);
• Бельгія – 45 євро (1300 гривень) – іноземці, які зупинилися у приватних осіб, 95 євро (2800 гривень) – іноземці, які зупинилися в готелі;
• Люксембург – мінімальна сума коштів визначається індивідуально;
• Чехія – 40 євро на день (1100 гривень) до 30 днів;
• Словаччина – 56 євро на день (1600 гривень);
• Франція – 32,50 євро (тисяча гривень) – особи, які мають підтвердження наявності житла, 120 євро (3500 гривень) – особи, які не можуть підтвердити наявність житла;
• Швейцарія – 91 євро (2600 гривень), 27 євро (780 гривень) – для студентів;
• Ліхтенштейн – 91 євро (2600 гривень), 27 євро (780 гривень) – для студентів;
• Австрія – мінімальна сума коштів визначається індивідуально;
• Словенія – 70 євро (2 тисячі гривень), 35 євро (тисяча гривень) – для неповнолітніх у супроводі батьків;
• Угорщина – 3 євро (90 гривень);
• Італія – 269,60 євро (7,8 тисяч гривень) – на одну людину на строк до 5 днів, для груп туристів менше;
• Іспанія – 71 євро (2 тисячі гривень);
• Португалія – потрібно мати при собі суму в 75 євро (2,2 тисяч гривень), а також суму з розрахунку 40 євро (1100 гривень) на день перебування;
• Мальта – 48 євро на день (1400 гривень);
• Греція – 50 євро (1400 гривень) на день, мінімум 300 євро (8,7 тисячгривень) на 5 днів.

ЗЛОЧИНИ ТА ПОКАРАННЯ. Ті, хто порушують міграційні правила, зазвичай потрапляють до Шенгенської інформаційної бази (SIS) – після цього їм може відмовити у в’їзді будь-яка країна Єврозони. Як зазначають в ЄС, найчастіше порушують правило “90/180” без депортації (коли його виявляють на кордоні). Якщо турист “обрахувався на кілька днів”, до паспорта ставлять спеціальний штамп порушника. Якщо ж затримка сталася більше ніж на місяць – такого туриста наступного разу можуть не пустити. А найвищі шанси стати персоною нон грата в Євросоюзі у тих, хто набрехав про себе або про мету візиту, а також у власників підроблених документів. Їм загрожує штраф або заборона на в’їзд до ЄС протягом п’яти років.

А ось тим, кого спіймали вже на території ЄС, дадуть 1-2 тижні до виїзду і, швидше за все, більше не пустять до Єврозони наступного разу. Якщо ж іноземця затримають спецслужби, його депортують і заборонять в’їзд на 10 років. За підробку документів, участь в ОПГ, наркоторгівлю, інші тяжкі злочини можуть не тільки відправити додому, але й посадити до в’язниці.

При цьому в ЄС нагадують, що серйозно варто ставитися і до дрібних провин. Наприклад, в деяких країнах заборонено пити пиво на вулиці: вас можуть оштрафувати, а якщо грошей немає – навіть забрати до відділку. Інший приклад – проїзд в громадському транспорті зайцем. Сівши до трамваю без квитка “тільки на одну зупинку”, можна отримати штраф у сотню євро. За інші проступки можна “потрапити” і на 3 тис. євро, а якщо протягом місяця цю суму не покрити – ризикуєте стати нев’їзним до цієї країни.