Міністерство освіти і суспільство, педагоги і батьки бурхливо обговорюють зміни, що відбуваються в середній школі, нову реформу освіти, нові освітні перспективи, що витікають з цієї реформи.
У той же час багато дітей вже до кінця першого класу категорично заявляють, що не хочуть вчитися зовсім, не люблять школу.
Нові фактори впливу – доступність знань, багато розваг та інших відволікаючих видів діяльності, швидкі зміни всіх дискурсів?
Щось не те в інституті сім'ї – відсутність прикладу для наслідування в сім'ї, батьки проектують на своїх дітей свої негативні очікування по відношенню до школи?
У суспільстві немає такої цінності – відсутність в громадській думці зв'язки Вчення – Успіх – Щастя?
Для з’ясування причин цього явища "Українська правда. Життя" поставила шести експертам, що мають відношення до освіти, декілька запитань:
ДІТЯМ МАЄ БУТИ ЦІКАВО. І КЛЮЧОВИМ ФАКТОРОМ ТУТ Є ЯКІСТЬ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛІВ
НАТАЛІЯ ШУЛЬГА,
професор, заступник директора у Дипломатичній академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС, куратор напрямку "Освіта. Наука. Інновації" Реанімаційного Пакету Реформ (фото Ігор Гайдай)
– Чому діти не хочуть вчитися? Як ви вважаєте, в чому причини такого феномену?
Всі перелічені речі є важливими чинниками зазначеного феномену.
Безумовно, сім’я є рушійним фактором. Якщо дитину та її освітні досягнення не підтримують в сім’ї, то у дитини може скластися уявлення, що це не є важливим.
Звичайно кількість розваг поза школою, яких немає в школі, так само може впливати на бажання/небажання дитини вчитися.
З приводу суспільства, – так. У нашому суспільстві немає такої цінності. Якщо, наприклад, в європейській спільноті, або в Америці, або в Австралії – є прямий зв’язок між рівнем освіти людини й успіхом у її професії, її матеріальним станом, то у нас в Україні такого прямого зв’язку немає.
Цивілізаційний фактор? Я не думаю. Тому що освіта все одно завжди є і буде в перших рядах опіки суспільства в цілому, держави. Це є тренд розвитку цивілізації.
Сказати, що знання не потрібні глобально, не можливо. От якість цієї послуги, її доступність і можливість використати її для свого розвитку, для своїй професії – це питання, над якими дійсно працює весь світ.
– Як ви вважаєте, може це неправильна постановка питання – чому діти не хочуть вчитися?
– Я би запитала, не чому діти не хочуть вчитися, а чому в них така низька мотивація до навчання. Адже якщо дитині цікаво, вона біжить туди, де їй дають знання у цікавий їй спосіб.
От, наприклад, я була здивована, у Фінляндії у дитячому садочку викладачі стоять при вході, і діти біжать до них і обіймають. Вони біжать від батьків. А у нас діти плачуть, коли їх приводять в садочок.
Розумієте? Різниця колосальна! Це не те, що дитина не любить своїх батьків, – ні! Просто вона знає, що коли вона піде від батьків у той садочок, то там буде не менш цікаво і не менш захоплююче, ніж вдома.
От над цим в світі працюють – щоб було цікаво.
– Як ви вважаєте, що потрібно робити для того, щоб змінити цю ситуацію?
– Ключовим фактором тут є якість підготовки вчителів. Вчитель повинен бути носієм цієї цікавості для учня.
– А як це вирішується в інших країнах?
– Дуже показовий в цьому досвід Фінляндії. Вони теж приділяють основну увагу в освітньому процесі підготовці вчителів.
По-перше, вони зробили привабливою і престижною професію вчителя. Це відображається перш за все у достатньо високій зарплаті.
По-друге, на кожному етапі підготовки вчителів іде серйозна фільтрація тих, хто потім допускається до викладання в дитячому садочку або в середній школі.
По-третє, як вони вчать вчителів? Кожний вчитель повинен за ці роки пройти три наукові цикли. В циклі можуть бути різні предмети: математика, історія, філософія або математика, фізика, хімія. Причому коли він їх освоює, він робить реальні дослідження в реальних наукових лабораторіях. Крім того, вчитель має регулярно проходити стажування в школах.
Ще у Фінляндії немає стандартних, затверджених міністерством підручників. Вчитель вважається здатним, щоби самому відрізняти, що є якісним, корисним, цікавим для процесу навчання, а що ні. Вчитель сам розробляє свою власну програму і сам вирішує, які йому потрібні підручники.
– Чи знаєте ви приклади системного вирішення цієї проблеми в Україні?
– У нас є такі приклади у дошкільній освіті. Наприклад, садочки, які працюють за системою Монтесорі. У Києві є вже з десяток таких дошкільних закладів.
Це така дуже дитиноцентрична ідеологія, за якою вихователь бачить кожну персонально дитину і для кожної дитини має свої специфічні педагогічні інструменти. Але це, на жаль, поки що тільки приватні заклади.
– Яке ще запитання можна було б задати для найкращого розкриття теми?
– Я думаю, це має бути запитання про те, як збільшити різноманітність, яку пропонує школа для навчання.
Оскільки, якщо у вас немає якогось жорсткого фільтру при вступі, загальна група дітей буде різношерста, діти всі будуть на різних рівнях здібностей і мотивації. І для того, щоб добитися гарного результату від всіх дітей, потрібно у звичайній школі мати різноманітність можливостей.
В ідеалі повинна бути ота фінська система, в якій вчитель має принаймні три різні спеціалізації. Через те, що там вчителі володіють багатьма дисциплінами, вони здатні задовольнити всі пізнавальні потреби всіх дітей.
ДЕТИ ОБОЖАЮТ УЧИТЬСЯ – ЭТО ЗАЛОЖЕНО В ИХ ПРИРОДЕ. А МЕТОДОЛОГИЮ ШКОЛЫ НУЖНО МЕНЯТЬ
ЕКАТЕРИНА ГОЛЬЦБЕРГ,
детский психолог, медична мережа "Добробут", Дистанційна школа "Центр освіти "Оптіма"
– Почему дети не хотят учиться? Как вы считаете, в чем причина такого феномена?
– Я думаю, что дети не хотят ходить в школу, а учиться они хотят. Они не хотят учиться в том формате, который им предлагает школа.
Но дети обожают учиться. Это заложено в их природе. Просто формы обучения стали ребенку скучными.
Причина этого?
Во-первых, устарели методики обучения.
Во-вторых, сами дети изменились. Их способы восприятия информации изменились. Когда я училась в школе, основным каналом восприятия был зрительный. Сейчас основной канал восприятия кинестетический.
Вижу также проблему в том, что в обществе обесценены институт школы как таковой и, прежде всего, статус учителя. Когда у ребенка сформирована негативная позиция по поводу школы или учителя, он идет в школу, уже настроенный на то, что там, куда он идет, плохо. Обесцененный учитель не может учить.
Вообще мне не кажется, что сейчас какое-то особенное время. Оно было таким всегда. Просто бывают моменты, когда нежелание ходить в школу вспыхивает с большей силой.
Предполагаю, что если бы мы сейчас попали в античную школу, то, наверное, и там бы нашли детей, которые не очень хотят туда ходить.
С другой стороны, когда я общалась с детьми из разрушенных на Донбассе школ, – они плакали и говорили: "Это ужасно, что школы теперь нет".
Еще один аспект – для того, чтобы управлять сообществом детей в процессе обучения, современная школа все еще опирается на страх, апеллирует к чувству вины. А есть такое очень важное правило: аффект тормозит интеллект. Если я чего-то боюсь, я не могу воспринимать информацию. И современные дети подсознательно сопротивляются этому.
– В связи с этим, как считаете, что нужно делать, как себя вести с этой проблемой?
– Я думаю, что нужно перестроить методологию. Есть какие-то вещи в школьном образовании, которые уже не подходят. Мы должны их вычленить и поменять. Все остальное может нормально работать.
Возможно, надо убрать классно-урочную систему. Это предположение. Где-то, может быть, она и работает. Возможно, от нее стоит отказаться в начальной школе.
Однозначно нужно сократить огромное количество бумаг, которые нужны для того, чтобы учиться в школе. И у учителя огромное количество писанины, и у ребенка.
Я думаю, что методологической основой новой школы должен стать метод обучения через эксперимент. Плюс право на ошибку. Я экспериментирую и совершаю некие действия, которые помогают мне исследовать эту проблему с разных сторон. А когда я ошибаюсь, я ставлю новый эксперимент.
Говорят, у Эдисона до того, как у него получилась действующая лампочка, было огромное количество неудачных попыток. Но он шел к своей цели. Потому что ему было интересно.
– Знаете ли вы, как за рубежом, в Европе решается эта проблема?
– В некоторых европейских школах применяется такая методика обучения – детям предлагается решить задачу, при этом им не дают инструментов ее решения. Они сами вырабатывают метод решения задачи.
Это как раз то, о чем я говорю, – обучение через эксперимент. Ставится некая задача-исследование. И поощряется разнообразие подходов к ее решению. Каждый решает задачу по-своему, все делятся друг с другом, осознают методы друг друга – это одновременно и исследование, и обмен опытом, и практика сотрудничества.
Мы провели эксперимент, а теперь давайте подумаем, что произошло. И ребенок уже пытается анализировать, что произошло.
Если это химия, то он понимает, какие элементы вступили в реакцию, если решение физической задачи, то какие физические процессы произошли.
– Знаете ли вы примеры удачного решения этой проблемы в Украине?
– Есть много школ, которые работают в этом направлении. В основном это частные школы, к сожалению. Но также и некоторые государственные школы, в которых директора пришли по конкурсу.
Я знаю очень много людей, которые сейчас включились в эти процессы. Но пока все идет очень сложно.
Вот пришел новатор, хочет что-то изменить. А люди – и учителя, и родители – привыкли к определенной системе, – пусть не очень эффективной, зато понятной и стабильной. Им страшно что-либо менять.
Многие учителя приспосабливают свои привычные подходы и методы под новую систему, не меняя их по сути.
Например, сейчас вводится принцип зеленой ручки. Основная идея в том, чтобы подчеркивать зеленым то, что хорошо и правильно. А некоторые учителя просто поменяли красную ручку на зеленую и продолжают подчеркивать зеленой ручкой ошибки и то, что плохо и неправильно. То есть формально поменяв цвет ручки, они не меняют принцип восприятия.
Но на самом деле именно благодаря консерватизму школа и выживает как таковая. Это ее позитивное свойство. Если бы не было этого консервативного аспекта, то школа давно развалилась бы.
Другое дело, что сейчас этот консерватизм не позволяет что-либо быстро изменить. А менять надо быстро.
– Какой бы вы еще вопрос задали, который бы помог лучше раскрыть тему?
– Наверное, важный вопрос – кто может помочь детям, откуда придет помощь? На кого ребенку опереться?
Я озвучиваю этот вопрос, но я не знаю на него ответа. Какому-то ребенку легче опереться на семью, какому-то ребенку нужно опереться на авторитет учителя, какому-то ребенку, может, проще опереться на какие-то абстрактные знания, которые он может получить в интернете.
Дом начал немного скрипеть, проседать. Если правильно выбрать места, где поставить опоры, то дом простоит еще долго.
ШКОЛА ПОСТУПОВО ВІДМИРАЄ. З ЯКИХОСЬ ПРИЧИН ВОНА НЕ МОЖЕ ЗМІНИТИСЯ
ЯРОСЛАВ КОВАЛЕНКО,
директор "Dixi: альтернативная демократическая школа"
– Як ви вважаєте, чому діти не хочуть вчитися і в чому причини такого феномену?
– Перша і основна причина, з моєї точки зору, це те, що зміст навчання, як воно зараз є в школі, не потрібний дітям.
Те, що діти вивчають у школі, – не має ніякого стосунку до їхнього реального життя. Тобто те, що вони провели день у школі, не зробить їхнє реальне життя кращим. Кращим в усіх аспектах – приємнішим, успішнішим, кориснішим, чим завгодно.
В школі діти займаються тим, що, можливо, їм було б потрібно для життя ще 100 років тому, але не зараз.
Отже, перше – їм не підходить суть навчання. Очевидно, що як всі здорові особистості, вони пручаються процесу роботи над речами, які не мають для них сенсу.
Друга причина – їм так само не підходить форма роботи, – класно-урочна система і фіксований розклад з 4-8 уроків по 45 хвилин.
Весь дитячий організм опирається проти даного формату роботи. Якщо дитині щось цікаве, то вона не має можливості займатися цим довше. А якщо їй нецікаво, то вона знову ж таки, не має можливості займатися цим менше.
Я думаю, що це два основні фактори. Виходить "дорого, зате некрасиво".
І я б не називав це кризою освіти. Це навпаки антикриза. Це розвиток суспільства, життя, яке приводить до виникнення нових потреб для людей і, в тому числі, для дітей.
Школа просто перестала бути в змозі задовільняти ці нові потреби. Можливо, 200 років тому, коли школа була з 1 по 5 класи, і основною задачею школи була грамотність, щоб люди могли навчитись читати, писати, рахувати, вимірювати землю, зважувати, продавати, тобто отримати базові навики, –школа мала сенс.
А зараз, коли так чи інакше, ми ці навики можемо здобувати незалежно від школи, вона просто стала непотрібною, як апендикс. Вона просто поступово відмирає. З якихось причин школа не може змінитися.
Чому до неї немає достатньої уваги з точки зору політики, держави, щоб її знищити або радикально видозмінити? Я не знаю.
– Як ви вважаєте, що треба робити для того, щоб змінити цю ситуацію?
– Дивлячись, які цілі. В разі, якщо є цілі зайняти дітей на 11 років в безпечному середовищі, то школа з цим справляється.
Контроль, дзвінки батькам, максимальна тривалість школи – і діти не думають ні про що зайве. Цілком можливо, що саме ці цілі й переслідує держава чи хтось ще. Якщо у неї немає якихось інших цілей.
За великим рахунком необхідно зрозуміти, які цілі є у держави, у суспільства, у батьків, які реальні потреби є у дітей, і на основі цього будувати процес з нуля. Змінити це неможливо.
Генрі Форд казав: "Якби я запитував клієнтів, що вони хочуть, вони б сказали – більш швидкого коня". Неможливо змінити те, чому вже час померти.
– Як ви вважаєте, можливо, потрібно поставити питання дещо по-іншому? Змінити постановку питання?
– Так, змінити постановку питання необхідно. Не як школа має змінитися, а чого очікує держава для виховання своїх громадян шкільного віку?
– Чи знаєте ви, як це вирішується в інших країнах?
– Наскільки мені відомо, в основному державна політика щодо змінювання освіти в інших країнах будується все одно за принципом "більше-менше". Більше комп'ютерів, менше дітей в класі.
Проте якщо узагальнювати, то в розвинених країнах все одно більше автономії на місцях – в прийнятті рішень стосовно програми, стосовно найму вчителів і т.д.. Тобто децентралізація і лібералізація. І це правильно.
– Чи знаєте ви приклади системного вирішення цієї проблеми в якихось школах в Україні?
– Анскулінг, хоумскулінг або фемеліскулінг – це цікавий досвід.
Ми у себе, в школі Dixi, частково вирішуємо цю проблему, поступово збільшуючи рівень автономії на місцях, – зокрема в можливостях дітей максимально управляти процесом свого навчання – вибирати предмети.
У нас в цьому році тільки три дні роботи на тиждень за академічною програмою, а два дні робота виключно над тими напрямками, які цікаві дітям.
Вимоги шкільної програми? Я не сказав би, що це є проблема. Діти мають складати іспити за загальноосвітньою програмою в кінці року. Проте незалежно від результатів цих іспитів дитина переводиться до наступного класу. Тобто в разі, якщо дитина прийде і кругом напише свої ім'я, прізвище і більше нічого, вона отримає по всіх предметах двійки, впорається за 15 хвилин і перейде до наступного класу. Все.
– Яке запитання було б цікаво задати ще для того, щоб краще розкрити цю тему – тему небажання дітей вчитися?
– Батькам необхідно задати запитання – як найкраще і чому б навчалися вони самі?
Не розрізняти, не розділяти дітей і дорослих, а зрозуміти для себе найкращий варіант навчання і школи для себе. І потім не видумувати якийсь інший формат, а зробити так само, просто для дітей. Це фактично і є демократичний підхід.
Коментарі