«Погруддя жінки», написана простим олівцем у 1830 році, Тарасу тоді було всього 16 років.

Портрет Катерини Абази (?)  1837. Папір, акварель. 22,5 х 18,1.

Смерть Олега, князя древлянського 1836. Папір, туш, перо. 27,5 х 38,9.

Смерть Богдана Хмельницького  1836—1837. Папір, туш, перо, пензель. 30,8x45,1.

Визволення апостола Петра з темниці 1836. Папір, сепія, олівець. 25,9x21,4.

Одаліска  1840. Папір, акварель, бронза. 16,3 х 20,5.

Жінка в ліжку  1839-1840. Папір, акварель. 23,1 х 19,1.

Марія. Малюнок за поемою О. С. Пушкіна "Полтава" 1840. Папір, акварель. 24,7 х 20,1

Циганка-ворожка  1841. Папір, акварель. 26,5x20,7.

Катерина 1842. Полотно, олія. 93 х 72,3.

Портрет Маєвської  1843. Полотно, олія. 41,5x35,7.

В гаремі 1843. Папір, акварель. 24,7 х 20.

Селянська родина  1843. Полотно, олія. 60 х 72,5.

На пасіці  1843. Полотно, олія. 53 х 41.

 

Портрет Олександра Коцебу 1843. Папір, акварель. 27,9 х 22,5.

Портрет Варі й Василька Рєпніних 1844. Полотно, олія. 40x51,3.

Портрет Пантелеймона Куліша  1843-1844. Полотно, олія. 40,3x32,2.

В Решетилівці  1845. Папір, туш, сепія, акварель. 19x27,4.

Воздвиженський монастир у Полтаві  1845. Папір, сепія, акварель, туш. 19,1 х27,1.

Почаївська лавра з півдня  1846. Папір, акварель. 28,9 х 37,8.

Аскольдова могила  1846. Папір, сепія, акварель. 26 х 37.

Пожежа в степу  1848. Папір, акварель. 21,4x29,6.

1848. Папір, акварель. 20,5 х 29,8.

Місячна ніч на Косаралі  1848-1849. Папір, акварель. 15x29,2.

Біля вогню  1848 -1849. Папір, олівець, сепія. 23 х 17,6.

 Укріплення Іргизкала 1848-1850. Папір, акварель. 20 х 29,5.

Серед товаришів  1851. Папір, сепія, білило. 26 х 19,3.

Сад біля Новопетровського укріплення  1854. Папір, акварель. 17,1 х29.

Тарас Шевченко (акин Тарази) вважається у казахів своїм. Попри те, що той носив мундир чужої армії, був іншої віри, іншого звичаю й належав до іншої цивілізації. Шевченко в очах казахів належав до касти акинів, навіть шаманів, адже він вмів малювати, і казахи довіряли йому настільки, що навіть позували. А це неприпустимо для людей, які сповідують іслам.

http://www.expertiza.ru/expertiza.phtml?id=671

(антисеміти там також зазначені)

 

Клара Ейснер (Цеткін), народилася 5 липня 1857 року

А от подружка Клари - Роза Люксембург народилася 5 березня.

Дівчатка БУРНО відмітили День народження Ґозочки. Відмічали, щоправда, 8 березня ( у свято Пурім) ... 

Ну як не подякувати у такий "чудовий" день цій ЧАРІВНІЙ Кларі???

Фото 1. Зустріч Клари Цеткін на вокзалі в Берліні після її повернення з Совіцького Союзу, 1927р.

Фото 2. Комуністки під час передвиборної кампанії 1928 року.

Написи на транспарантах:
"Arbeiterfrauen, macht euch frei. Whlt Kommunisten am 20. Mai. (Жінки-робітниці, звільніть себе. Голосуйте за комуністів 20-го травня)";
"Nur in Sowjet-Russland ist die Befreiung der Frau durchgefhrt! (Тільки в Радянській Росії визволення жінок здійснено!").

Фото 3. Виступ Клари Цеткін на піонерській лінійці.

Фото 4. Похорон Клари Цеткін - видатної діячки міжнародного і робітничого руху. 1933 р.

І як кажуть:  за що боролись.....?

А тепер про ті "ПРАВА", які виборювали КЛАРИ:

Спочатку і титул <всія Русі>, і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він <їде на Русь>. Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям <Русь> розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися <руськими землями>, але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Водночас, з XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ''країни або держави, заселеної українцями''.


Одним із чисельних, документально засвідчених, фактів того, що в XVI столітті Московське царство ще не було ні Руссю, ні Росією, є те, що у требніку Петра Могили підпорядкована йому територія називається Росією, у той час, коли Москва з прилеглими землями у церковну підпорядкованість Київського митрополіта не входила.

Іноземці (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), які у XVII ст. побували на землях, що нині називаються Росією, бачили Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами, про що і описували у своїх замітках. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”, з ознакою того, що зовсім іншою країною була Рутенія, тобто – Русь, або Україна.

У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін <Росія> і плутати його з назвою <Русь>. В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: <Митрополит Кіевского престола и всея Росіи> (митрополит Мисаїл, 1476 р.), <митрополит Киевъский, Галицький и всея России> (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе <російським> або <роським> народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських <русских>.

Самоназвою людей Московщини було "православниє", рідше "русскіє". Іван Аксаков в листі до письменника Ф. Достоєвського пише: “Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” — “Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные”. Ось як російський народ визначає свою національність...”.

Книжною формою слова самоназви було "московит". Термін "русский" було введено спочатку у письмову форму. Першими його стали вживати поляки. Наслідуючи їх, в окремих випадках, головним чином через цензурні міркування, стали вживати полонізм "росіянин" українські та білоруські автори.

Цікаво, що слова - українець, русин (карпатський українець) білорус, половець, татарин, монгол і т.д. - іменники, а „русский” – прикметник. Це є додаткове свідчення того, що "руські" (русские) означає людей, які комусь належать. А точніше, мають належність до Русі , у тому значення - як воно було у дійсності, а саме - Великі Київські князі посилали своїх синів та дружинників завоювувати і обживати нові північні землі, а їх народ робити руським...

Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував" (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование", себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали себе „царскими людьми" до XVIII ст., а потім – „русскими". Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский", тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми „русин" (Штепа Павло: "Московство його походження, зміст, форми й історична тяглість").

Слід відзначити, що з часом придворні російські майстри від філології та історії, в угоду царських величностей, спромоглися доводити, що русский, у бажаному для них значенні, то є вже не прикметник…

Цікаве морфологічне підтвердження спадкоємності України від Русі, що полягає у використанні в російській мові прийменників "на" і "в". Так, по відношенню до "Русі" та "України" вживають прийменник "на", і не вживають його по відношенню до Росії. Порівняйте: "на Руси" , "на Украине" і "в России".

Як би там не було, але дійсно, що жителі Московщини називали себе православними, а також "русскими", маючи на увазі своє відношення до Русі - тобто до тієї території яка від них них починалася південніше Смоленщини. Відношення Московії до Русі на чолі з Києвом, у певний час, можна порівняти з відношенням нової території до метрополії.

Після монголо-татарського нашестя і дроблення Київської Русі на окремі незалежні князівства Русь зберігається як назва історичних земель, але Московський цар, об'єднавши під своєю владою Новгородські, Володимирські, Суздальські та Московські землі, офіційно зветься «великим князем Московським». А задовго до того як слово Русь стали приладнувати до своїх титулів московські царі, ним скористався правитель Литовського князівства «Великий Князь Литовський і Російський». Саме на переговорах з представниками Литовського князівства в 1493 році московський цар Іван III вперше включив у свій титул вираз "Всія Русі".

Ця звичку використовувати все західне проявлятимуть і подальші московські правителі.

http://patent.net.ua/intellectus/facts/24/ua.html

Казка про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника

Ілля Муромець народився під городом Муромом, у бідній сім'ї. Батько й мама його ходили в ліс, дрова рубали, обробляли землю і сіяли, скільки могли, там півгектара, чи що. І так кормили сина Іллю, бо він слабий був на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставать, нічого не міг робить.

Коли пройшло тридцять літ, батько й мати Іллі Муромця були в лісі, на роботі, а Ілля лежав на печі; прийшли три старики і гукають:

— Іллюшко, Іллюшко, одчини двері! Він каже:

— Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу вставать.

— Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшко, ану, встань! Ілля понатужився, як махнув ногами, так із печі зскочив зразу аж на землю. Зразу пішов, одчинив двері, старики увійшли і сказали:

— Ну, Ілля, ти мав велику хворість і пережив. Тепер ти будеш радіть, твій тато і мати будуть радіть, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.

Подали вони йому кухоль води:

— От на, випий цей кухоль води, і тоді відчуєш, що буде з тобою.

Він узяв, хильнув раз.

— Ну, що відчуваєш?

— Велику силу в собі відчуваю.

— Добре, ану, потягни іще раз!

Він перехилив, випив ще раз тої води...

— Ну, що тепер?

— Таку силу,— каже,— відчуваю, що коли б у сиру землю вставить кільце, то я взяв би за те кільце і всю землю перекинув би.

— Ну, добре. Тепер так, Іллюшко,— вони кажуть,— ти своєю силою не хизуйся і не розказуй нікому, а роби так, щоб тобою раділи твій тато й мама. Злого нікому не роби, а тільки роби добро.

В той час на Руську землю нападали татари. І от Ілля Муромець вирішив захищать рідну землю від татар. Якраз була оточена Казань. Ілля Муромець підійшов під Казань (а там були три царі татарських, богатирі), вирвав дуба і як почав колотить ті війська їхні. Розбив усе військо татарське, тільки три царі-богатирі осталися. Він прийшов до них і сказав:

— Ідіть у своє царство татарське і закажіть усім, щоб більше ніколи на Руську землю не приходили. Я б і вас теж тут поклав, але залишаю живими тільки для того, щоб ви всім заявили, аби більше не приходили сюди. Бо на Руській землі появився богатир Ілля Муромець, який всіх вас розіб'є.

Пішли ті назад, а Ілля Муромець зайшов у місто. Люди поховалися: хто в хату, а найбільше по церквах. Зайшов він у церкву — повно людей, плачуть і моляться богу.

— Що ви тут робите, люди добрі? — питає Ілля Муромець.

— Як що робимо? Що ти, не бачив, що в нас за містом татари стоять, зараз нас всіх поб'ють, переріжуть.

— Де ті татари? Ніяких татар нема, вийдіть подивіться. Вони як вийшли, як подивились — нема нікого, наче й не було татар. Почали вони веселиться, почали дякувати Іллі Муромцю, почали його просить, щоб він зостався в них. А він сказав:

— Ні! Я вас визволив і піду далі визволяти, татари ще далі пішли. А ви тепер не бійтесь, до вас ніхто більше не прийде. Працюйте, як ви працювали раніше, і нікого не бійтесь. Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Взяв путь прямо на Київ. А на Київ дорога була далека, треба було кружлять багато, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник — Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ні звір не пробігав, ніякий богатир не проходив — Соловей-розбійник усіх повбивав.

Ілля Муромець узяв прямоїжджою дорогою, повз той ліс, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев'яти суках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде, йде,— він зразу як засвистить по-солов'їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так дерево ламається і хто живий там іде, падає на землю і вмирає.

От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець їде, як засвистить по-солов'їному — листя посипалось; як заревів по-звіриному — його кінь на коліна впав.

Ілля Муромець штовхнув свого коня коліном і каже:

— Вставай, а то віддам тебе собакам — нехай з'їдять, що ти злякався Солов'я-розбійника.

Під'їхав Ілля Муромець, а Соловей-розбійник як побачив, як зіскочив з дуба до нього... Та Ілля Муромець націлився і пустив стрілу прямо йому в праве око. Та стріла вийшла через голову і полетіла, а Соловей-розбійник упав на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, враз схопив його, здушив своїми руками. І вже розбійник Соловей відчув, що попав в руки кріпшого за нього, думає: «Ну оцього я вже не витримаю...»

Взяв Ілля Муромець, од свого сідла одв'язав стремена — ремені міцні, зв'язав Солов'ю-розбійнику руки, зв'язав ноги, прив'язав до сідла, сів і їде прямо до Солов'я-розбійника у двір.

А Соловей-розбійник мав дочку, богатирку-дочку мав. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець і батько її прив'язаний до сідла, схватила залізну дошку у дев'яносто пудів і кинула прямо в Іллю Муромця — хотіла убити його. А Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона повернулась назад і — прямо в богатирку, убила її одразу.

А жінка Солов'я-розбійника побачила вже, що біда, почала просить Іллю Муромця:

— На тобі який хоч викуп, золотом чи сріблом, тільки остав мені мужа живим.

Він відповідає:

— Ні-ні! Він своє пережив! Стільки він людей згубив із світу, стільки він дітей осиротив, щоб я оставив його тепер у живих?! Нізащо! Мені викупів не треба, я не йду зароблять гроші, а йду захищать всіх, на кого нападають.

Повернув коня і поїхав прямо в Київ.

У Києві в той час княжив князь Володимир. Як приїхав Ілля Муромець — у князя якраз був бенкет. Усі богатирі з князем гуляли.

Як він приїхав і сказав, хто він такий, князь спитав:

— Якою ж ти дорогою їхав до нас?

— Я їхав,— відповідає Ілля Муромець,— прямоїжджою дорогою.

Всі богатирі зіскочили з місць, особливо був там важний богатир Альоша Попович. Попович зіскочив та каже:

— Ні, ні! Не може бути, неправда, князь, то він бреше. Хто у нас може їхать прямоїжджою дорогою? Там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ні звір не пробігає.

— Ага, такий ти богатир,— каже до нього Ілля Муромець,— ти Солов'я-розбійника боїшся? Ану,— каже,— йдем, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.

Вивів усіх з князем: і княгиня вийшла, і богатирі. Показав він їм:

— Ось ваш силач Соловей-розбійник.

Вони як глянули, що той прив'язаний до сідла, так усі зразу переконалися, що Ілля Муромець справді богатир. Він Солов'я-розбійника біля сідла тримає, значить, він його переміг.

Тоді князь Володимир каже (не пита нічого Іллю Муромця, а до Солов'я-розбійника):

— Ану, Соловей-розбійник, засвисти по-солов'їному та закричи по-звіриному!

А Соловей-розбійник відповідає:

— Не ти,— каже,— мене взяв у полон, не маєш права мені й наказувати! Нехай мені накаже той, хто мене в полон узяв.

Тоді князь говорить:

— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!

От Ілля Муромець і каже:

— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.

А Солов'ю-розбійнику наказав:

— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!

Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.

— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?

Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.

Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.

А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.

Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».

Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:

— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:

— Що нам робить? Дочка каже:

— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?

— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.

— Та ні, ні, ану, пошліть!

Він знов кричить на неї, а далі:

— Та, може, і справді він живий.

Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:

— Ану, пошлю, підіть подивіться!

Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.

Повернулись вони до князя і говорять:

— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.

— Правда?

— Правда.

— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:

— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!

— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!

Послав князь княгиню.

Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:

— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:

— Ану, піду я попрошу.

Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:

— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.

І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.

А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:

— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?

А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.

Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.

До дня народження Тараса Шевченка

   Свого часу у директора Донецького Ботанічного саду Євгена Кондратюка, який очолював ботанічний сад у період 1970-1987 р.р., народилася ідея - зібрати на одній місцині всі рослини, які згадувалися Т.Г.Шевченком у його творах. Як виявилося після підрахунку, таких рослин було близько 140. Задум Євгена Миколайовича Кондратюка було втілено в життя. 
   І сьогодні в Донецькому ботанічному саду Національної академії наук України можна відвідати Сад Тараса Шевченка, де встановлено пам'ятник Великому Кобзарю, що був переданий у ботанічний сад з Донецького художнього музею в 1999 році.

   Пам'ятник виконаний з граніту, автором цієї роботи є народний художник України Олександр Павлович Скобліков, до слова, уродженець міста Дружківки, що розташоване біля злиття річок Кривий Торець і Казенний Торець на відстані 80 км від Донецька.

З початку року активізувався терор з боку працівників МВС. Майже кожна мирна акція завершується жорстоким нападом з боку правоохоронних органів. Напад на акцію 14 лютого в підтримку Сумських політв'язнів, масове побоїще громадян в Гостинному Дворі — лише найяскравіші прояви свавілля міліції. І досі жодного злочинця у погонах не покарано.

15 березня, в міжнародний день боротьби зі свавіллям правоохоронних органів Комітет Визволення Політв'язнів, Чорний Комітет, а також активісти Гостинного Двору проведуть пікетування Міністерства Внутрішніх Справ (вул. Богомольця, 10).

15 березня 2013 р.  11:00
Київ, вул. Богомольця, 10

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Тлумачення:

Як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, народ має право на будь-яку форму волевиявлення" крім тієї, яка безпосередньо заборонена Конституцією і законами. Історії  відома велика кількість форм безпосередньої демократії, зокрема вибори, референдуми, виявлення громадської думки, плебісцити, народні обговорення, народні ініціативи, петиції (колективні письмові звернення), збори, мітинги, походи, демонстрації, а також такі виняткові, переважно немирні форми, як революції, повстання, громадянські війни, національно-визвольні рухи та політичні страйки, протести, акції громадянської непокори, голодування, пікетування тощо.

Конституцією і законами України передбачені такі форми безпосереднього волевиявлення народу, як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, референдні ініціативи, звернення, народні обговорення. Відповіддю до ст. 69 Конституція України не заперечує можливості існування й інших форм безпосередньої демократії.