Остап Вишня
Було таке у нас: велике чортзна-що.
Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським… Гетьманом усієї України.
Привели його німці. Посадили…
Воно посиділо, напакостило…
Потім народ дмухнув: воно впало зі свого «трону», одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.
«Аки тать в нощі».
Оце і усе…
Привели… напакостило… впало… втекло….
Це для історії.
Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.
Це було рік тому.
Пройшов рік.
Хто ж його згадує?
Інтелігенція:
З презирством!
Селянство:
- Ну й били ж ми його!
І тільки одні «хлібороби», - кров од крові й плоть від плоті гетьманської, - згадуючи, кличуть дурнем.
Це так діти батька величають!
По-моєму, так для його й «дурня» забагато!
Чортзна-що, й більше нічого!
Воно!
А яким воно здавалося тоді – суворим та грізним!
Завело собі бунчужних, скачкових, конвой…
Булаву носило…
До народу не інакше, як:
«Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо…»
Або:
«З ласки нашої наказуємо…»
А іноді як розприндиться:
«Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб…» і т.ін., і т. ін.
Отаке!
Подивишся було, так аж страшно!
А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали…
І отож воно курячим мозоком своїм мимрило:
- Правити 40-мільйонним народом…
Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.
Народом, що більш самого себе любить волю свою…
І народ цей ворухнувся…
І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами…
Полетіло, щоб ніколи не повертатися!
……………………………………………………………………………………………
Буває…
……………………………………………………………………………………………
- Ну то й що? – запитаєте мене ви.
- Ну то й всім таким те ж саме буде! – скажу я…
